– Я все вирішила! Квартиру цю я оформлю на свою племінницю Світлану. Вона хоча б дзвонить мені іноді! А ви… Якщо мене тут, у моїй хаті, не поважають, то й живіть, де хочете. – Роби, як знаєш, мамо, – сказав після довгого мовчання Олег, – це ж твоя квартира

Олена поверталася з нічної зміни, коли побачила біля сусіднього під’їзду бабу Зіну. Бабуся лежала на обмерзлих сходах біля під’їзду, незручно підгорнувши під себе руку, і дивилася в небо такими очима, ніби вже змирилася з тим, що небо – це останнє, що вона побачить.

Повз пройшла сусідка із собакою.

– Швидку викличте хтось, – кинула вона на ходу і зникла за рогом.

Слідом, навіть не повернувши голови, протупав чоловік у розстебнутій куртці.

Баба Зіна приходила до Олени в поліклініку на уколи. Якось жінка побачила стареньку в аптеці. Вона довго перераховувала монети, потім поклала назад на прилавок половину ліків і пішла, згорбившись ще дужче.

Олені тоді хотілося наздогнати її, тицьнути грошей, допомогти, але вона переконала себе, що в неї й своїх проблем вистачає. Що не можна всіх врятувати, що чужі старенькі – це не її відповідальність.

А тепер ця чужа старенька лежала на сходах, і, видно, у неї була зламана рука.

– Зінаїдо Павлівно, – Олена опустилася поруч на коліна, просто на кригу, – я лікар з поліклініки. Зараз я допоможу вам. Все буде добре.

Баба Зіна глянула на неї й заплакала.

– Доню, – прошепотіла вона, – дякую тобі, звичайно, але навіщо ти зі мною порпаєшся? Я ж чужа тобі…

– Ви не чужа, – відповіла Олена і здивувалася тому, як легко їй це вдалося, – я вас знаю, я ж тут поряд живу. Крім того, я лікар.

Вона викликала швидку допомогу та поїхала до травмпункту разом із бабою Зіною.

Там вони просиділи довго. Бабуся все поривалася вибачитися за занепокоєння, за витрачений час, за те, що взагалі існує і заважає людям жити.

Олена довезла її до будинку, допомогла піднятися на третій поверх і поклала на диван. Квартира у баби Зіни була крихітна і майже порожня.

На підвіконні стояла герань. На стіні висіла вицвіла фотографія, на якій було зображено молоду жінку з дитиною на руках.

– Це моя мама зі мною, – сказала баба Зіна, перехопивши її погляд. – Давно вже немає моєї матусі… Я сама залишилася.

Олена повернулася додому, коли було вже темно.

Олена була заміжня, і вони з чоловіком, який працював віддалено, виховували дочку. Нещодавно їх попросили з орендованої квартири, тож вони тимчасово переїхали жити до матері Олега, Тамари Петрівни.

Та сприйняла вторгнення на свою територію з розумінням, але при нагоді намагалася нагадати Олені, що вона в її будинку ніхто. Олег у цій квартирі мав частку, але через складні стосунки з матір’ю він на неї не претендував.

Наразі подружжя активно шукало нове житло за прийнятною ціною, не дуже далеко від поліклініки, де працювала Олена, та від школи, в якій навчалася дочка.

Свекруха чекала на Олену в коридорі, руки в боки, губи підібгані, очі, як блискавки.

– Ну, і де тебе носило? – Почала Тамара Петрівна з порога. – Я тут цілий день одна! Олежка працює, Настя вчиться, а потім за комп’ютером штани просиджує, а я що?

– Я ходжу по власній квартирі, як якийсь… привид! А ти… Чужих старих шкодуєш, а рідна свекруха їй не потрібна! Хороша невістка!

Олена здивувалася, що свекруха вже все знає. Вони жили в тому ж будинку, що й баба Зіна, а їхні вікна виходили надвір. Але…

Вона стягнула чоботи, розмотала шарф, зняла куртку і спокійно відповіла:

– Тамаро Петрівно, я на роботі була. Потім допомогла людині.

– Людині! – свекруха мало не спопелила Олену поглядом. – А я тобі хто? Меблі? Я тут сиджу сама, нікому не потрібна, ніхто мене навіть не пошкодує!

Олена докірливо подивилася на свекруху, ситу, рум’яну, в теплому халаті, але нічого їй не сказала. А сказати було що.

За ці роки Тамара жодного разу нікому не допомогла. Ні разу не сказала дякую, жодного разу не поцікавилася, як справи в онуки в школі, в Олега на роботі, чи втомилася Олена після зміни. Вона лише скаржилася та вимагала.

– От не стане мене, тоді наплачетесь, – звично закінчила Тамара Петрівна і пішла до своєї кімнати.

Олена почала заходити до баби Зіни після роботи. Приносила продукти та ліки, просто сиділа поряд і слухала.

Баба Зіна розповідала про маму, про дитинство у маленькому містечку біля річки, про чоловіка, якого не стало багато років тому.

– Він кликав мене «зайчиком», – з теплотою говорила баба Зіна. – Смішно, так? Я ніколи не була схожа на зайця. Але йому подобалося мене так називати.

Тамара Петрівна, дізнавшись про візити Олени, влаштувала скандал.

– Зовсім збожеволіла! – кричала вона на всю квартиру. – Чужим допомагає, а своїх кидає! Олеже, скажи своїй дружині!

Олег сидів на дивані та дивився телевізор.

– Мамо, ну годі вже, – сказав він після паузи. – Олена ж допомагає людині!

– Людині! А я? Я не людина?

Олена не стала сперечатися, просто вийшла з кімнати та зачинила за собою двері. Вона більше не збиралася пояснювати та виправдовуватися. Все, годі!

Шістнадцятирічна Настя все бачила та розуміла.

– Мамо, – сказала вона якось увечері, коли вони разом мили посуд, – ти молодець. Ну, я маю на увазі, ти правильно робиш, що допомагаєш бабі Зіні.

– Справді? – Усміхнулася Олена.

– Ага. А бабуся Тамара каже… – почала була дочка, але відразу схаменулась. – Ну, вона багато чого каже. Але ти її не слухай, гаразд?

Олена і не збиралася слухати свекруху. Цілий тиждень Тамара Петрівна влаштовувала сцени та вимагала припинити ходити до баби Зіни, але Олена робити цього не збиралася.

А на вихідних свекруха зібрала рідних і сказала:

– Я все вирішила! Квартиру цю я оформлю на свою племінницю Світлану. Вона хоча б дзвонить мені іноді! А ви… Якщо мене тут, у моїй хаті, не поважають, то й живіть, де хочете.

– Роби, як знаєш, мамо, – сказав після довгого мовчання Олег, – це ж твоя квартира.

– Ну, дякую тобі за дозвіл, синку! – посміхнулася Тамара Петрівна.

Але, на її погляд, було видно, що вона чекала зовсім іншої реакції.

Через кілька днів у баби Зіни прорвало трубу. Вона сиділа на лавці біля під’їзду в поспіхом накинутому пальті та з гіпсом на руці. У здоровій руці вона стискала старий кухоль, білий, з щербатим краєм та відбитою ручкою.

– Ой, доню, – сказала вона, побачивши Олену, – не ходи ти туди. Там потоп. Сантехніки лише надвечір будуть.

– А ви? Де ви будете до вечора?

– Та тут посиджу. Або у під’їзді. Сусідів немає нікого, всі на роботі, а то б я до них…

Олена подивилася на її сині від холоду губи, на тремтячі руки, на кухоль, який старенька стискала в руці, і рішуче сказала:

– Ходімо до мене.

– Та ну що ти, доню, ніяково… – збентежилась баба Зіна.

– Нічого не ніяково. Ходімо.

Тамара Петрівна зустріла їх у коридорі. Вона дивилася так грізно, що Олені стало трохи ніяково. Проте вона сказала:

– Тамаро Петрівно, у Зінаїди Павлівни аварія у квартирі. Вона побуде у нас до вечора, поки сантехніки все не зроблять, гаразд?

– Це ще що за таке? – ніби не почувши питання, загула свекруха. – У мій будинок кого потрапило водити?! Та як ти тільки посміла? Та ти… Та я зараз поліцію викличу!

Баба Зіна позадкувала до дверей.

– Я піду, – забурмотіла вона, – піду не треба, не треба сваритися через мене.

– І це ще що за мотлох?! – Тамара дивилася на кухоль в руці старенької з такою ненавистю, ніби та була винна у всіх її бідах. – У мій будинок бруд тягнете?!

Вона зробила крок уперед і вибила кухоль з рук баби Зіни, той впав на підлогу і розбився. Баба Зіна повільно опустилася на коліна і тремтячими руками почала збирати уламки.

Тут зі своєї кімнати вийшла Настя, а за нею Олег. Настя подивилася на уламки, на бабу Зіну, на бабусю Тамару, потім мовчки опустилася на коліна і почала допомагати збирати уламки.

– Не смій! – підхопилася Тамара Петрівна, але дівчина тільки плечем смикнула.

– Ось, візьміть, будь ласка, – сказала Настя, простягаючи бабі Зіні зібране.

– Дякую… – тихо сказала бабуся. – Це… був мамин кухоль. Єдине, що лишилося від неї.

– Забирайте це і йдіть! – заверещала Тамара Петрівна. – Зараз же!

І тут слово взяв Олег.

– Мамо, припини! – Гаркнув він.

Та з подивом подивилася на сина.

– Що ти сказа-а-ав?! – обурилася вона.

– Я сказав, припини, – Олег видихнув і подивився на матір майже з ворожістю. – Знаєш, мамо, я… Я все життя тебе шкодував.

– Думав, тобі не пощастило з людьми довкола, тож ти така. А зараз дивлюся на тебе і бачу егоїстку. Ти вимагаєш від нас якоїсь поваги, але сама ти хоч когось любиш?

– Я…

– Нікого! – підвищив голос Олег. – Ні мене, ні Настю, ні Олену, яка вже стільки років зазнає твоїх скандалів. Нікого!

– Та як ти смієш? – Тамара Петрівна задихнулася від обурення.

– Ти все життя тільки й робила, що скаржилася на всіх та на все, – продовжив Олег. – А ця жінка… Ось що вона тобі зробила? Вона що, винна, що у неї немає родичів, які могли б їй допомогти?

Він пильно подивився на матір і додав:

– Ти теж будеш самотньою, мамо! Вже скоро. Але чи хтось захоче допомогти тобі?

Олег підійшов до баби Зіни та обережно забрав з її рук уламки. Вона дивилася на нього знизу, так само як тоді, зі сходів, дивилася на Олену.

– Вибачте нам, – сказав він м’яко, – ходімо на кухню. А на неї не звертайте уваги. Це і моя квартира також. І я запрошую вас випити з нами чаю.

Не глянувши більше на матір, він повів стареньку на кухню.

Через кілька днів Олег, Олена та Настя знову пішли на орендовану квартиру. З Тамарою Петрівною вони майже не спілкуються, а ось бабу Зіну Олена та Настя відвідують регулярно. І таке в житті буває…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!