– Я втомилася бути прислугою у власній квартирі! Втомилася від того, що не можу спокійно повечеряти, бо кухня постійно зайнята! Я вимагаю, щоби всі з’їхали до кінця тижня! – Вітю, ти чуєш, що твоя дружина каже? – схлипувала свекруха. – Виганяє хвору жінку надвір

Марина стояла на кухні та готувала сніданок для чотирьох людей. У її трикімнатній квартирі за останні два місяці оселилася рідня чоловіка.

Свекруха, Ніна Петрівна, приїхала «підлікуватися у столичній клініці», а брат чоловіка Сергій із дружиною Олею – «пошукати роботу». Всього на кілька тижнів, обіцяли вони.

Чоловік Віктор працював інженером у проєктному інституті, зарплата була пристойною. Вони з дружиною все життя збирали на цю квартиру, брали кредит, відмовляли собі багато в чому.

А тепер їхнє житло перетворилося на безплатний готель для родичів.

– Марино, а де моя блакитна сорочка? – крикнув із ванної Сергій.

– Яка сорочка? – втомлено озвалася вона, помішуючи кашу.

– Ну, яку я позавчора прав. Блакитну в тонку смужку. Я на співбесіду сьогодні йду.

– На балконі висить, мабуть. Подивися там.

Сергій тупав по квартирі у сімейниках та майці, шукаючи свою сорочку. Його дружина Оля сиділа в спальні й фарбувала нігті, розклавши на столику цілий арсенал лаків та пилок. Запах ацетону поширився всією квартирою.

– Олю, відчини вікно, – попросила Марина. – Дуже сильно пахне.

– Марино, я майже закінчила. Ще хвилин п’ять.

Свекруха Ніна Петрівна розбирала свої численні ліки на кухонному столі. Коробочки, флакони, блістери – все це зайняло половину столу.

– Марино, а де чайні ложки? Мені краплі відміряти треба.

– У посудомийці миються.

– А чому в посудомийці? Я просила їх мити вручну. В мене алергія на хімічні засоби. Серце потім коле від цієї хімії.

Марина мовчки дістала ложки з посудомийки та сполоснула під краном. За два місяці такого життя вона навчилася не сперечатися з дрібниць. Простіше погодитися, ніж вислуховувати лекції про шкоду побутової хімії.

– Вітю, сніданок готовий! – Покликала вона чоловіка.

– Іду, – озвався той із ванної. – Тільки зуби почищу.

– Сергій перший зайняв ванну, – зауважила Оля, проходячи повз. – Він уже пів години там сидить із телефоном.

Марина зітхнула. Черга у ванну вранці стала справжнім випробуванням. Спочатку пів години мився Сергій, потім стільки ж наводила красу Оля, потім свекруха приймала лікувальні процедури.

Марині залишалися лічені хвилини, щоб привести себе до ладу перед роботою.

– Марино, люба, а молоко у нас є? – спитала Ніна Петрівна. – Мені ліки з молоком приймати треба.

– Вчора було. Подивіться у холодильнику.

– Там пакет порожній стоїть.

– Значить, хтось випив. Схожу куплю після роботи.

– А можна прямо зараз? А то я ліки пропущу, а наступний раз тільки о дванадцятій годині.

Марина подивилася на годинник. До роботи залишалося сорок хвилин, а їй ще треба було дістатися офісу.

– Ніно Петрівно, може, Сергій збігає? Він же вдома цілий день.

– Сергій збирається на співбесіду. Йому готуватися треба.

Марина одягла куртку та пішла до крамниці. У результаті запізнилася на двадцять хвилин.

Вдома ситуація ставала все напруженішою. Продукти зникали із космічною швидкістю. Холодильник, який раніше поповнювався раз на тиждень, тепер спустошувався за три дні.

– Вітю, подивися на чек з крамниці, – показала чоловікові квитанцію Марина. – Чотири тисячі за три дні!

– Багато, звичайно, – погодився він. – Але й людей побільшало.

– Вдвічі більше, а витрачаємо втричі більше.

Увечері Марина застала на кухні картину: Оля смажила котлети, запаливши дві конфорки, Сергій різав салат, розсипавши овочі по всьому столу, свекруха варила якийсь лікувальний відвар, від якого пахло травами на всю квартиру.

– А вечеря коли буде? – Запитала Марина.

– Зараз доробимо та звільнимо кухню, – відповіла Оля. – До нас друг Сергія у гості приїхав, вирішили почастувати домашньою їжею.

– Друг? Який ще друг?

– Так Вовка з армії. Відрядження у нього тут, готель дорогий. Ми його на дивані влаштували.

Марина оторопіла. Тепер у квартирі буде п’ятий мешканець?

– А чи довго він у нас пробуде?

– Дня три-чотири. Він армійський друг, не на вулицю ж його.

– Сергію, а ти з нами радився?

– Марино, ну що ти. як чужа! Ми ж родичі.

Родичі. Слово, яким прикривалися всі вільності та зловживання.

– Ніно Петрівно, а як справи з лікуванням? Коли плануєте додому?

Свекруха зітхнула:

– Марино, я думала швидше впораюся, але лікар призначив додаткові обстеження. Серце, знаєш, не жарти. Може, ще місяць знадобиться.

– А що лікар конкретно сказав?

– Кардіограма погана, тиск скаче. Сказав під наглядом бути. А в селі які лікарі? Фельдшер щотижня приїжджає.

На вихідних стався інцидент. Марина вирішила випрати й виявила, що пральна машина вже пере якісь речі.

– Олю, це ваші речі у пральні?

– Так, я вранці запустила. Скоро закінчиться.

– А можна було спитати? Я теж планувала прання.

Через годину Марина виявила, що її улюблена біла блуза забарвилася в рожевий колір.

– Олю, ви щось червоне прали? Моя блузка зіпсована.

– Ой, вибач! Я червону футболку Сергія поклала. Не подумала.

– Блузка дорога була. Тепер носити її не можна.

– Ну вибач. Я ж не спеціально.

І все. Ніхто не запропонував відшкодувати збитки, ніхто особливо не переймався. Марина викинула зіпсовану річ і в черговий раз промовчала.

Комунальні платежі зростали катастрофічно. Електрика, вода, газ – все подорожчало вдвічі.

– Вітю, рахунок за електрику прийшов, – показала квитанцію чоловікові.

– Багато.

– А платити знову нам. Сергій з Олею роботу так і не знайшли, мати твоя на пенсії.

– Марино, а що робити? Не виганяти ж їх на вулицю.

– А чому не виганяти? Вони дорослі люди, нехай самі дбають про себе.

Віктор похитав головою:

– Як ти можеш так казати? Сергій – брат мені рідний. А мати – загалом свята справа.

Свята справа. За два місяці ця свята справа коштувала їм двадцять тисяч гривень додаткових витрат!

Друг Сергія Вова, який мав пробути три дні, влаштувався у них уже на тиждень. Спав на дивані, їв, займав ванну. Вечорами вони з Сергієм грали в приставку, кричали та сміялися до пізньої ночі.

– Сергію, можна тихіше? – попросила Марина об одинадцятій вечора. – Завтра рано на роботу.

– Марино, ну ще пів години. Ми граємо фінальну партію.

Пів години розтяглося до першої години ночі.

На роботі колеги стали помічати, що Марина виглядає втомленою та нервовою.

– Марино, ти щось змарніла, – сказала подруга Олена. – Може, у відпустку час?

– У яку відпустку? У мене вдома філія гуртожитку відчинилася!

– Як це?

– Свекруха лікується вже два місяці, брат чоловіка з дружиною роботу шукають, плюс, їхній дружок приїхав. Живу, як у комуналці!

– А чоловік що каже?

– Чоловік говорить про сімейні цінності та взаємодопомогу!

Вдома атмосфера розпалювалася. Марина все частіше зривалася на крик.

– Хто з’їв йогурти? – Запитала вона, зазирнувши в порожній холодильник.

– Я один узяв, – зізнався Вова. – А що, не можна було?

– Не можна було! То був мій сніданок!

– Марино, ну не психуй через йогурт, – втрутився Сергій. – Купимо ще.

– На які гроші купимо? Ви роботу так і не знайшли!

Терпець Марини урвався остаточно, коли вона прийшла додому і виявила, що на кухні розібрано її нову мультиварку.

– Що з мультиваркою? – Запитала вона.

– А, це Вова лагодив, – пояснила Оля. – Вона дивно працювала. Він же технар, розібрався.

– І що, полагодив?

– Не зовсім. Каже, якась деталь зламалася. Але він намагався!

Мультиварка, яка коштувала вісім тисяч гривень, перетворилася на купу деталей.

– Досить! – Вибухнула Марина. – Все! Більше не можу! Два місяці я мовчала, терпіла, годувала всіх, прибирала за всіма, платила за всіх! А тепер ви ще й техніку мою ламаєте!

Усі притихли, злякавшись її агресії.

– Я втомилася бути прислугою у власній квартирі! Втомилася від того, що не можу спокійно повечеряти, бо кухня постійно зайнята!

– Втомилася від того, що мій холодильник завжди порожній! Втомилася від того, що приставка кричить до другої ночі!

– Марино, заспокойся, – спробував напоумити її чоловік.

– Не заспокоюся! Я вимагаю, щоби всі з’їхали до кінця тижня!

– Як з’їхали? – здивувалася свекруха. – Я ж хворію!

– Хворі лікуються у лікарнях чи вдома, а не живуть у родичів місяцями!

Розгорівся серйозний скандал. Свекруха плакала і мимрила про невдячність. Сергій з Олею звинувачували Марину у жорстокості та егоїзмі. Вова намагався непомітно зібрати речі.

– Вітю, ти чуєш, що твоя дружина каже? – схлипувала мати. – Виганяє хвору жінку надвір!

– Ніхто нікого на вулицю не виганяє, – стомлено сказав Віктор. – Мамо, може, справді час додому? Лікаря у районі теж знайти можна.

– Виходить, ти на її боці? Проти рідної матері?

– Я ні на чиєму боці. Просто розумію, що Марині важко.

– А мені легко? Я хвора, самотня!

– Мамо, ти не самотня. У тебе пів села родичів живе.

Але свекруха вже не слухала. Вона збирала ліки та бурмотіла прокляття на адресу невдячної невістки.

Сергій з Олею теж почали згортатися:

– Добре, Марино. Ми зрозуміли, що тут зайві. Знайдемо орендоване житло.

– А вам, майже за два місяці, можна було знайти будь-яку роботу! Хоч двірником, хоч вантажником!

– Легко говорити, коли у самої робота є.

– У мене робота є, бо я її шукала та знайшла. А ви лежали на дивані й чекали, що все саме розв’яжеться.

До кінця тижня родичі з’їхали. Свекруха поїхала до сестри під Київ, Сергій з Олею орендували кімнату в гуртожитку, Вова зник, не попрощавшись.

Марина ходила по спорожнілій квартирі й не могла повірити, що тепер тут тиша. Зрештою можна було спокійно повечеряти, подивитися телевізор, прийняти ванну не в черзі.

Але радість була не довгою. Віктор став холодний і відсторонений. Він більше не розповідав про роботу, загалом мало говорив, часто затримувався в офісі.

– Вітю, що з тобою? – Запитала його Марина.

– Нічого. Все гаразд.

– Не гаразд. Ти на мене гніваєшся?

– Не гніваюся. Просто думаю про те, що ти вигнала мою сім’ю.

– Я не виганяла! Я попросила дотримуватися розумних термінів!

– Мати хвора. Брат без роботи лишився.

– І що тепер, все життя їх утримувати?

Віктор знизав плечима і пішов до спальні.

За місяць з’ясувалося, що чоловік регулярно їздить до матері, допомагає їй грошима. Сергію теж переказує на орендоване житло.

– Навіщо ти їм даєш гроші? – обурилася Марина.

– Вони ж родина. Не можу я їх кинути.

– А я що, не родина? Ми два місяці їх утримували, а тепер ще й утримуємо заочно?

– Ти їх вигнала. Тепер я за них відповідаю.

Відносини у сім’ї остаточно зіпсувалися. Свекруха оголосила Марині бойкот і просила сина приїжджати одному. Сергій з Олею теж припинили спілкуватися, вважаючи її головною винуватицею своїх бід.

– Вітю, коли це скінчиться? – Запитувала вона.

– Коли перепросиш перед матір’ю.

– За що мені перепрошувати? За те, що захистила свій дім?

– За те, що вигнала хвору жінку!

– Я нікого не виганяла! Я просто сказала, що два місяці – це забагато!

Та чоловік не слухав. Для нього вона стала жорстокою егоїсткою, яка образила його матір.

Марина отримала свою тишу та спокій, але заплатила за це надто дорого. І ця ціна, – розлучення, бо по іншому не виходило…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Ви підтримуєте Марину, чи засуджуєте? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.