Я втомився від скрупульозності дружини та не хочу більше жити із занудою

Кажуть, що одружені люди у процесі спільного життя проходять через кілька криз. Це – 3 роки, 7 років та 15 років.

Після закінчення цього терміну чоловік із дружиною часто не уявляють життя один без одного, хоча бувають винятки. Мені здається, наша пара якраз входить у ці рідкісні випадки.

Я працюю інструктором з фітнесу. Розумію, що це звучить трохи дивно з огляду на те, що мені майже 50 років. Але повірте, на вулиці на мене заглядаються дівчата, які у 2-3 рази молодші за мене.

Я звик тримати себе в тонусі, не дозволяю обвисати животу, але при цьому дотримуюся ділового стилю в одязі. Мені подобається, як я виглядаю. Можете навіть вважати мене нарцисом.

Моя дружина молодша за мене на 8 років. Не можу сказати, що вона у мене – фотомодель, хоча до спортзалу та спа-салони вона ходить регулярно.

Маша від природи висока, статна, з великим бюстом і фігурою, як у гітари. Можливо, така красуня, як вона, і не подивилася б на мене.

Але, мабуть, так доля розпорядилася. Ми познайомилися на весіллі у спільних друзів. Вона була подружкою нареченої та спіймала букет.

Коли тамада запитав її, хто ж той щасливчик, який поведе її до вівтаря, вона сказала, що хлопця в неї немає. Тоді я вийшов до центру зали та запропонував їй розглянути мою кандидатуру.

Ми багато танцювали й, зрештою, поїхали додому разом.

Через кілька місяців ми почали жити разом. Спочатку я не помічав у ній жодних недоліків. Маша чудово готувала, займалася спортом, при цьому працювала економістом та мала гарний вигляд.

Їй вдавалося поєднувати, як то кажуть, тигрицю в ліжку, господиню на кухні та строгу начальницю на роботі.

Мені навіть подобалася її скрупульозність. Вона не лягала спати, поки не наведе лад на кухні або не нанесе маску на обличчя. Все мало бути ідеальним. Мені здавалося, що і я сумісний з нею на всі сто.

Менше, ніж за рік, ми одружилися. Дітей ми заводити не поспішали, ми насолоджувалися життям та один одним. Згодом я почав помічати лише один нюанс у своїй дружині: якщо ми їхали разом з нею на якусь зустріч, то постійно запізнювалися.

Причому неважливо, чи це була якась ділова вечеря і чи просто похід у кіно з друзями, відстань до місця призначення теж значення не мала. Маша не виходила з дому, якщо в гардеробі був безлад.

Вона не уявляла, як можна переступити поріг квартири, не перевіривши 100 разів, чи вимкнені плита та праска. Я списував це на її акуратність і уважність до деталей, а насправді це називалося прискіпливістю і занудством.

Скажу чесно, дітей так і не завели. Маша весь час чекала на якийсь «ідеальний» момент: то місяць повинен був бути повний, то я в певній позі, то Маші терміново потрібно з’їсти особливий фрукт для овуляції.

Загалом, все це – нісенітниця, тому що, на мою думку, із протизаплідних пігулок моя дружина практично не злазила.

Мене це, власне, не дуже й турбувало. А ось Машу у свій час почало «клинити». Якщо вона бачила на вулиці малечу до року, то обов’язково до них підходила, обіймала, цілувала, брала на руки.

Бувало, що вона робила це, не питаючи дозволу у батьків, що стояли поруч. Звичайно, вони починали цуратися її.

Маша одного разу запропонувала мені всиновити дитину, але я відмовився. Для неї всі малюки в дитбудинку раптово стали прекрасними та бажаними.

А ще я порадився із юристом. Оформлення опікунства могло зайняти кілька місяців, або навіть цілий рік. Ну вже ні, стільки нервів я терпіти не готовий.

І тоді дружина завела ПЕРШОГО мопса. Я не випадково наголошую, що він був першим, бо після першого з’явилося ще п’ять собак.

Ви можете собі уявити, як у двокімнатній квартирі уживаються шість чотирилапих тварин та двоє двоногих?

Прибирання перетворилося на основне заняття Маші. Через собак вона навіть пішла з роботи.

– Коханий, як же я кину своїх малюків самих на весь день? – Запитала вона у мене, кліпаючи очима.

Щоправда, питання було швидше риторичним – дружина вже написала заяву про звільнення на той момент.

Чесно кажучи, я був готовий миритися з прискіпливістю дружини, її собаками та небажанням працювати. Останньою краплею для мене став приїзд її мами.

Тамара Тимофіївна – жінка владна і, на мою думку, мудра. Але вона розвіяла мою думку про себе.

По-перше, теща вирішила мені висловити своє «фі» щодо розміру моєї зарплати. По-друге, вона чомусь вирішила, що нам треба переїжджати із квартири до будинку.

– Маші та вашим хвостикам потрібен простір і свіже повітря, – резюмувала Машина мама.

– Вибачте, а будинок Ви нам подаруєте, Тамаро Тимофіївно? – Запитав я.
– Скажеш таке. Хто у нас у будинку чоловік, той і має купувати.

– Отже, чоловік тут – я. Так?
– Звісно.
– І я ухвалюю важливі рішення?
– Так.

– Тоді слухайте, жінки. Ми нікуди не переїжджаємо. Я не збираюся влаштовуватись на другу роботу. І ще: ми залишаємо у квартирі тільки одного собаку, інших Маша продавай, роздавай – на твій розсуд.

– Ти що, Стасе! Вони мені як діти.
– Поки у нас у квартирі бігає купа хвостатих дитинчат, своїх малюків ми не дочекаємось.

Що тут розпочалося. Теща почала кричати, дружина – плакати, собаки – гавкати. Загалом день відкритих дверей у дурдомі. Я пішов у ванну і зачинив за собою двері. Як я докотився до такого життя?