– Я виграв! Виявляється, мій тато був багатий, я відсудив у його родини свою частину, а це чимало. Тепер у мене пристойний капітал, не на одну квартиру вистачить і залишиться на  життя! – Гроші мої! Але це ще не все. Я подаю на розлучення, набридло жити у твоїй квартирі

Віра готувала вечерю і чекала на чоловіка. Останнім часом Дмитро ходив якийсь загадковий, радісний, ніби у лотерею виграв і ось-ось отримає на руки приз.

– Невдовзі дізнаєшся. Поки що це великий секрет, – відповів він на всі запитання посмішкою.

Віра навіть не знала, що подумати. Сюрприз їй готує? Можливо поїздку на море? Вона зменшила вогонь під сковорідкою з котлетами та закрила кришкою. Салат стояв на столі, все було готове. Двері нарешті грюкнули, у передпокої почувся шум.

– Я прийшов. У мене багато новин. Я звільнився!

– Звільнився? Чому? У тебе ж гарна робота!

– Гарна робота, але мене не цінують. Працювати за копійки. Тепер я зможу жити й без роботи.

– Як можна не працювати? Тобі лише п’ятдесят три. Тобі призначили пенсію? Достроково? Ти виграв багато грошей?

– Ні. Я отримав спадщину!

– Спадщина? Хто тобі міг її лишити?

– Батько рідний чи, як заведено зараз говорити, біологічний. Ти ж знаєш, що в мене вітчим був.

– Так він і є.

– Я виграв! Виявляється, мій тато був багатий, я відсудив у його родини свою частину, а це чимало. Тепер у мене пристойний капітал, не на одну квартиру вистачить і залишиться на  життя.

– Це ж добре! Дітям можна з іпотекою допомогти.

– Діти нехай самі домагаються. Квартири у них є, а іпотеку платити їм.

– Але ж можна допомогти!

– Гроші мої! Але це ще не все. Я подаю на розлучення, набридло жити у твоїй квартирі!

– Я тебе жодного разу не дорікнула… як…

– Не дорікнула, але й не запропонувала половину. А я хотів бути господарем. Тепер я господар життя, впораюсь сам. А ти залишайся, працюй на чужого дядька, пенсію заробляй, тобі це треба. Не хочу ні від кого залежати.

У Віри трохи сльози з очей не полилися, але вона стрималася. Їсти вже не хотілося, апетит зник.

– Коли йдеш? – сухо запитала Віра.

– Зберу речі та поїду. Машину купив, глянь у вікно. І квартиру теж купую, не надумай відсудити, все на спадок. Не відсудиш! Я вже все довідався.

– Мені нічого твого не треба. Дітям сказав про своє багатство?

– Їм знати необов’язково – все моє.

Віра промовчала і пішла до спальні. Розмовляти далі не хотілося. Діти сьогодні вже дзвонили, передзвонювати їм та скаржитися на батька вона не стала.

У дочки маленька дитина, їй засмучуватися не можна. Син за кермом, теж ні до чого поки що говорити.

Вранці вона пішла на роботу, а Дмитро ще спав – він звільнився, він же багатий. Увечері речей чоловіка вже не було, і його теж. Віра повернулася у свою квартиру і розплакалася.

Тридцять років шлюбу, а знайомі ще більше. Сюрприз… ще і якийсь сюрприз. На таке вона не чекала. Заболіла голова, піднявся тиск, який не падав. Довелося викликати швидку. Полегшало.

Не хвилюватись, відпочивати, позитивні емоції. Те, що прописав лікар, але хіба так буває? Треба взяти себе в руки та жити далі. Діти про все дізналися і були просто шоковані.

Пішов і пішов. Віра вирішила жити для себе. Діти допомоги не вимагали, самі впоралися. Квартира є. Для однієї дві кімнати було якраз. Діти іноді заходили, онуки.

Віра затіяла невеликий ремонт, давно хотіла зробити. Поступово оновила техніку, на яку раніше не вистачало грошей. Викинула всі речі чоловіка, забирати він їх відмовився.

Змінила замок, бо виявила, що немає комплекту ключів. Жити полегшало. Готувати багато не треба, прийшла й відпочивай. Колега покликала з’їздити у відпустку. З’їздила і навіть гроші не економила.

Іноді вона їздила до свекрухи та вітчима колишнього чоловіка, стосунки у них були добрі. Вони від дій Дмитра теж були шоковані, Віру шкодували, мати плакала.

Вітчим мовчки переживав, він його з трьох років виховував, сином вважав. Зі спадщини Дмитро ні копійкою батькам не допоміг, хоча міг би на ремонт будинку дати. Просто зник зі своїм багатством. Дивуватися нічого, він же всім оголосив, що спадок тільки його.

На ювілей вітчима Дмитро не приїхав. Віра з дітьми зробили необхідний ремонт своїми руками та за свої гроші. Вийшов непоганий подарунок.

– Нам поговорити з тобою, Віро, треба, – сказав свекор. – Ми вирішили… Дімка у нас син єдиний, спадщина йому мусила дістатися…

– Та він і так багатий. Ми все тобі залишаємо. Небагато, але що є. Потрібно все оформити, ти жінка розумна, зможеш все вирішити правильно, а не так, як цей…

– А мати знає?

– Знає, згодна вона. У нього зараз набагато більше. Живе на втіху. Будинок буде твій, а внесків у нас немає. Раді б, та не встигли накопичити. Адже він у нас завжди брав, до свого збагачення.

– Він брав гроші?

– А ти не знала?

– Ні.

– Ось так. Значить, правильно все ми вирішили.

…Минуло близько п’яти років. Спочатку пішов із життя вітчим, за пів року – мати Дмитра. На похорон матері він приїхав.

– Ти що тут робиш? – Запитав Дмитро Віру.

– А сам не розумієш? Мати твоя в труні, похорон! Не чужі ж люди мені були. Бабуся та дід твоїх дітей.

– О, звісно. А де гроші? Мати завжди їх у комоді зберігала.

– На похорон пішли. Не хочеш додати? За кафе ще доведеться розрахуватися, а потім пам’ятник, огорожа.

Дмитро промовчав і пішов. Гроші були, але його мати ще за життя віддавала все Вірі, а та відкладала. Досить на все, але Віра вирішила запитати їхнього сина. Відповіді не було, багатство робить людину жадібною.

Пізніше він дізнався, що спадщини не буде. Звинуватив Віру.

А приблизно через рік, як то кажуть, – бабка пошептала, – Дмитро захотів повернутися до Віри. Виявляється, він за всі ці роки так і не викинув ключі від її квартири. У вихідний у замковій свердловині щось зашаруділо, Віра підійшла і побачила в вічко колишнього чоловіка.

– Що тобі треба?

– Поговорити.

– Зараз я одягнусь і вийду.

– А у квартиру не пустиш?

– Ні.

Віра вийшла надвір.

– Навіщо прийшов?

– Помилився, хочу повернути все. Виходь за мене заміж.

– Ти вже зовсім розумом рушив?! Мені чудово живеться й одній! Ні!

– У тебе хтось є?

– Ні, але це не має значення. Я просто вже знаю, хто ти насправді. Живи окремо.

– Добре живеш?

– Так. Пенсія, робота, на життя вистачає. Вільного часу багато, щороку їжджу на море.

– А як же дім моїх батьків, куди ти його діла?

– А це мій дім, і не твоя справа, куди я його діну. А чому ти цікавишся? Гроші скінчилися?

– Скінчилися… роботи немає, пенсії ще нема, тільки квартира невелика.

– Ти ж хотів бути незалежним? Ти незалежний! Прощавай, і йди з богом – ми чужі люди.

Віра підвелася і пішла, залишивши ошелешеного колишнього перетравлювати сенс почутого. Невже недолугий сподівався, що його приймуть з розкритими обіймами – приголублять, нагодують, та спати вкладуть?!

Яка самовпевненість, трясця його матері?! Та таких паразитів треба кудись в резервацію, щоб і на очі більше не траплялися! Вистачило ж сумління припхатися, – тьфу, опудало…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками! Хай мам щастить!