– Я вирішив розпочати нове життя! Познайомився із жінкою. Вона працює у сусідньому офісі. Їй сорок п’ять. – Оголосив мені чоловік без передмови

Любов Прокопівна повільно перебирала документи в шафі, коли почула, як грюкнули вхідні двері. Чоловік повернувся додому раніше, ніж зазвичай.

За тридцять п’ять років спільного життя вона навчилася розрізняти його настрій по звуку кроків, і сьогодні щось було не так.

– Люба! – голос Олександра Петровича звучав незвично бадьоро. – Іди сюди, розмова є.

Вона вийшла в коридор, поправляючи окуляри. Чоловік стояв, притулившись до стіни, з якоюсь дивною напівусмішкою. Від його погляду в неї перехопило подих – стільки в ньому було чужого, не знайомого.

– Я вирішив розпочати нове життя! Познайомився із жінкою. Вона працює у сусідньому офісі. Їй сорок п’ять. – Оголосив він без передмов.

Любов Прокопівна відчула, як земля йде з-під ніг. Сорок п’ять… На двадцять років молодша за неї.

– Ти це серйозно? – Видихнула вона.

– Абсолютно. Я подав заяву на розлучення.

Тридцять п’ять років шлюбу. Двоє дітей. Онуки. Все руйнується раптово.

– А як же… – вона затнулась, підбираючи слова, – як же ми? Наше життя? Наш дім?

– Розділимо все порівну, – він знизав плечима з якоюсь відстороненістю. – Я вже консультувався з юристом.

Любов Прокопівна притулилася до одвірка. Юрист. Він уже все продумав. Спланував. Вирішив.

– І давно ти це задумав?

– Два місяці тому.

Два місяці вона жила з людиною, яка вже подумки пішла від неї.

Наступні тижні перетворилися на дивну виставу, де кожен грав свою роль. Вона – роль дружини, яка вдає, що нічого не відбувається. Він – роль чоловіка, котрий вже думками далеко.

Олександр Петрович дедалі частіше затримувався допізна, пояснюючи це терміновою роботою. А вдома одразу йшов в іншу кімнату, де проводив вечори за ноутбуком.

Їхня, колись затишна квартира, стала схожа на готель – місце, де просто ночують двоє чужих людей.

– Куди ти переїдеш? – Запитала вона якось увечері.

– Винайму квартиру недалеко від роботи, – відповів він, не відриваючись від екрана.

Любов Прокопівна повільно опустилася на стілець. У голові крутилися думки про реакцію дітей, про розмови сусідів, про жалісливі погляди подруг…

– Знаєш, – нарешті сказала вона, – я завжди думала, що таке буває тільки в серіалах, або з іншими людьми. Ніколи не вірила, що чоловік у шістдесят п’ять може… вона не домовила.

– Люба, це не спонтанне рішення. Із Зоєю ми…

– Зоя, – луною озвалася вона.

– Вона… інша. Захоплюється мистецтвом, мандрує…

– А я надто приземлена, правда? – у її голосі пролунала гіркота всіх нездійснених надій.

– Справа не в цьому. З нею я почуваюся молодшим, живішим.

Першою зателефонувала дочка Світлана:
– Мамочко, як ти? Я не можу повірити, що тато…

– Все добре, доню, – збрехала Любов Прокопівна, намагаючись, щоб голос звучав упевнено.

Син Ігор приїхав без попередження:
– Мам, може, це й на краще? Почнеш жити для себе.

Жити для себе. У шістдесят п’ять років ці слова звучали, як глузування.

Але час – дивовижна річ. День за днем ​​Любов Прокопівна почала помічати дивні зміни у собі. Вона могла прокинутися пізніше, ніж зазвичай. Могла весь вечір читати улюблену книгу. Могла подзвонити подрузі, та проговорити годину.

Свобода прийшла зненацька. Страшна, незвична, але – свобода!

Раніше її день було розписано по хвилинах – сніданок, прибирання, приготування, прання. Тепер час належав лише їй. Вона вперше задумалася про те, чого хоче вона сама.

Минув місяць. У кабінеті нотаріуса Любов Прокопівна сиділа навпроти Олександра Петровича. Він виглядав молодим, у новому костюмі, з модною стрижкою.

– Отже, про розподіл майна, – почав нотаріус. – Квартира ділиться…

– Ні, – перебила Любов Прокопівна. – Я хочу продати свою частку. Куплю щось менше.

В очах чоловіка промайнуло здивування:
– Ти впевнена?

– Більш ніж, – її голос звучав спокійно та твердо. – Я теж вирішила змінити своє життя.

Увечері вона набрала номер своєї давньої подруги.

– Галю? Пам’ятаєш, ти розповідала про скандинавську ходьбу? Пропозиція ще чинна?

– Люба! — голос подруги брязкотів від радості. – Звичайно! Приходь завтра о дев’ятій, познайомлю тебе з нашими.

Наступного ранку Любов Прокопівна вперше одягла новий спортивний костюм. У парку її зустріла ціла група жінок – різного віку, різних професій, із різними історіями. Але всіх поєднувало одне – бажання жити повним життям.

– У нас тут своя спільнота, — усміхнулася одна з них. — Не лише ходимо, а й подорожуємо разом, навчаємось новому.

Ці слова торкнулися чогось глибоко всередині. Вчитися новому. У її віці. Чому б і ні?

За тиждень Любов Прокопівна почала освоювати комп’ютер. Через місяць створила свій перший пост у соціальній мережі. А ще за тиждень, зареєструвалася на сайті для мандрівників.

Кожен день приносив нові відкриття. Кожен ранок дарував нові можливості.

У виборі нової квартири вона виявила несподівану для всіх рішучість. Світла студія у новому районі одразу здалася їй саме тим, що треба. Вперше в житті вона вибирала житло, думаючи лише про себе.

Три місяці пролетіли непомітно. Одного вечора надійшло повідомлення від дочки:
– Мама, тато одружився зі своєю Зоєю.

Любов Прокопівна перечитала повідомлення і з подивом зрозуміла – це більше не завдає їй болю.

– Я рада, якщо він щасливий, – відповіла вона. – А в мене теж новини, я записалася на англійську.

– Англійську? Навіщо?

– Збираюся в Європу. Самостійно.

У слухавці повисла пауза.

– Мамо… ти так змінилася.

– Так, – усміхнулася вона. – Напевно, мені треба було пережити все це, щоб зрозуміти – життя лише починається.

Тепер її ранок розпочинався зі скандинавської ходьби. День був заповнений заняттями англійською та спілкуванням з новими друзями.

Вона навчилася цінувати кожен момент. Кожну нагоду. Кожне нове враження. Одного чудового весняного дня вона зустріла Олександра Петровича біля театру.

– Як ти? – спитав він після незручної паузи.

Любов Прокопівна посміхнулася. На ній була елегантна сукня, нова зачіска, в руках – квитки на виставку сучасного мистецтва.

– Чудово. Готуюся до поїздки в Прагу.

– Ти ж завжди хотіла подорожувати?

– Я багато чого хотіла, – відповіла вона спокійно. – Просто тепер я не чекаю дозволу. Я просто живу.
Ця зустріч поставила крапку на минулому житті. Вона зрозуміла – все змінилося, і змінилося на краще.

Щоранку вона прокидалася з думкою про те, що попереду її чекає щось цікаве. Це почуття передчуття було новим для неї.

Задзвонив телефон – дочка.

– Мамо, купила квитки в Прагу?

– Так, за два тижні їду.

– Знаєш, – у голосі доньки звучала гордість, – я завжди думала, що розлучення батьків – це кінець усього. А тепер дивлюся на тебе і розумію – іноді це може бути початком чогось нового.

Любов Прокопівна подивилася на своє відображення у дзеркалі. Вона виглядала молодшою, енергійнішою. В очах з’явився той блиск, який, здавалося, згас багато років тому.

Найдивовижніше було те, що вона справді почувала себе щасливою. Не тим показним щастям, яким намагалася насолоджуватися раніше, а справжнім.

– Найголовніше, що я зрозуміла за цей час, – сказала вона, – щастя не в тому, щоб бути з кимось. А в тому, щоб бути собою.

І вона точно знала – це лише початок її нової історії. Попереду було стільки цікавого – подорожі, нові знайомства, нові захоплення. Життя для неї тільки починалося, і це було найдивовижнішим відкриттям…