Я виростила племінницю як рідну дочку, а вона, подорослішавши, залишила мене без спадщини

Коли мені було 16 років, мої батьки захворіли. Спочатку не стало мами, а за місяць не стало й батька. Нас із сестрою виховувала бабуся. Я завжди була спокійною і зразковою донькою, а потім стала такою ж дружиною та матір’ю.

Вийшла заміж у 24 роки та переїхала до своєї квартири. У нас із чоловіком було порозуміння та прекрасна родина, незабаром з’явився син.

На жаль, у моєї молодшої сестри Ані доля склалася інакше. На випускному у школі вона вирішила, що стала зовсім дорослою. Через дев’ять місяців з’явилася моя племінниця – Аліса. Ім’я батька дівчинки ми з бабусею так і не дізналися.

Аня не справлялася з донькою, вона сама була ще дитиною. Спочатку сестра кинула годувати її грудьми, потім перестала з нею гуляти. Як з’ясувалося пізніше, мала лежала цілими днями сама, нікому не потрібна.

Не уявляю, як вона залишилася живою. Наша бабуся в той момент не могла допомагати Ані дбати про дитину. Вона дуже повільно ходила з паличкою і навіть чашку з водою ледве підіймала.

Я приїжджала в гості до бабусі щотижня. Ми продовжували жити в одному місті, і я намагалася привезти із собою продукти та ліки. Мої претензії до Ані про безлад в будинку сестра пропускала повз вуха. А вже коли мова зайшла про Алісу, сестра і зовсім стала дибки:

– Я – її мати та краще знаю, що потрібно робити і як поводитися з дитиною!

У відповідь я тільки зітхала. Ішов час. Бабуся вже рідко вставала з ліжка, але Аня цього начебто не помічала. Я забрала бабусю до себе.

Через деякий час мені довелося забрати й Алісу, яка вже підросла. Якось мені зателефонувала вихователька з дитячого садка і сказала, що племінницю ніхто не забирає. Була вже восьма вечора, а садок працював до шостої.

Вихователька не могла піти додому, залишивши малу зі сторожем. Вона спробувала додзвонитися до матері, але та не брала слухавку. Зрештою, Аня надіслала мій номер.

Так Аліса почала жити з нами. Сказати, що мені було нелегко нічого не сказати. Я змушена була ходити на роботу, наглядати за старенькою бабусею та двома дітьми. Той період я згадую як каторгу.

Мені довелося купувати речі для племінниці та стати їй новою мамою. Аня зателефонувала через пару днів після інциденту в дитячому садку і сказала, що я можу залишити дитину собі. Можна подумати, що вона говорила про якусь ляльку!

Було важко, але мене підтримав чоловік, і разом ми впоралися із ситуацією. Аліса росла, вона дуже потоваришувала з моїм сином Ромою. Всі знайомі твердили, що мені треба подати на сестру до суду і позбавити батьківських прав.

Але в мене не вистачало ні часу, ні сил. Я вирішила, що життя і так все розсудить. Аліса, щоправда, кілька разів намагалася налагодити зв’язок із матір’ю. Але та наче викреслила дочку з життя.

Коли Алісі виповнилося 15, в Ані виявили гепатит. Мабуть, він був у неї й раніше, оскільки сестра часто скаржилася на біль у правому боці, та й колір її обличчя ставав дедалі темнішим.

За тиждень до 16-річчя Аліси Ані не стало. Для мене це був удар. Бабусі про те, що молодшої онуки вже немає я не розповіла. Але мене вразив спокій Аліси. Коли я повідомила їй сумну новину, та лише відповіла:

– Давно настав час. Туди їй дорога.

– Алісо, люба, я розумію, що ти скривджена. Але ж вона твоя мама.

– Ні, ти моя мама. Ти, яка заплітала мені коси на перше вересня, розбиралася з хлопчиками, які ображали мене в школі, і яка готувала мені смачні сніданки. А та жінка, яка мене привела на світ, давно вже перестала бути мені матір’ю. Я й на похорон не піду, навіть не проси.

В очах юної Аліси було стільки злості, коли вона вимовляла ці слова, що мені стало страшно. Але ще страшніше мені стало, коли вона повідомила бабусі про смерть Ані. Я накричала на племінницю:

– Ти ж знаєш, що в неї хворе серце. Не треба було їй казати.

– Вона має право знати правду.

– Так, але треба було її підготувати.

У момент нашої сварки роздався стогін бабусі. Їй стало погано. На щастя, все обійшлося, але організм бабусі ще більше ослаб.

Після похорону я попросила Алісу допомагати мені з бабусею.

– Я готую один проєкт з будівництва і пізно буду приходити з роботи протягом кількох місяців. Я прошу тебе погодувати бабусю та прибрати за нею.

– А мені треба готуватися до випускних іспитів. Мені теж ніколи. З чого я взагалі мушу прибирати підгузок за старою жінкою? Вона в дитинстві мені їх не змінювала.

– Алісо, ти несправедлива. Коли ти зʼявилася, бабуся вже була слабка. Вона хотіла, але не могла доглядати за тобою.

– Я теж не можу.

Дівчинка вперлася і ні в яку не хотіла дбати про бабусю. Якось вона навіть сказала:

– Який мені сенс за нею прибирати? Ось якби мені дістався будинок – це одна справа. А так я все одно залишаюся бідною сиротою, то з чого мені прибирати чужі підгузки?

Я не стала сперечатися із племінницею. Мені було не під силу подолати її впертість. Через рік вона вступила до інституту на менеджера.

Невдовзі після цього бабусі не стало. Аліса і на її похорон приїжджати відмовилася, посилаючись на підготовку до курсової. Зате через місяць після похорону вона з’явилася за своїм “приданим”.

Як виявилося, бабуся написала заповіт, який Аліса примудрилася завірити у нотаріуса. У заповіті йшлося про те, що кілька старовинних ікон та будинок, що належав бабусі, цілком і повністю переходять до рук племінниці.

Ця новина стала для мене справжнім потрясінням. Коли я запитала Алісу, чи не вважає вона заповіт несправедливим, та відповіла:

– Ні, з чого це? Мені теж потрібен будинок, адже в тебе є квартира.

– Але ж ти палець об палець не вдарила у тому будинку, ти про бабусю ніколи не дбала. А я все життя на своїх плечах тягну і тебе, і бабусю, і свою сім’ю. Невже в тебе немає жодної краплі подяки?

Аліса посміхнулася, підійшла до мене і поцілувала в щоку:

– Дякую, тітко. Ти була дуже добра.

Після цієї сцени Аліса зібрала речі та пішла. Такого повороту я точно не очікувала. Я стільки сил вклала в те, щоб виховати племінницю, а в результаті вона позбавила мене спадщини.

Я все ж таки спробую звернутися до юриста. Можливо він щось порадить, адже свої права я можу пред’явити протягом пів року після того, як не стало бабусі. Чоловік говорить залишити цей задум і забути й про дім, і про Алісу. Можливо, він має рацію?