– Я витратила майже всю пенсію на цей вечір! Думала, ти цінуєш мене! А ти просто шукав, хто за тебе заплатить у ресторані? Дякую, Вітю! І прощавай

Лідія стояла перед дзеркалом і розглядала нову сукню. Синю, скромну, але елегантну. Витратила на неї дві тисячі. Чимало для пенсіонерки.

Але Віктор обіцяв особливий вечір. Казав, що приготував для неї сюрприз. Значить, не можна було вдарити обличчям у бруд.

Жінка провела рукою по тканині. Давно вона не купувала собі нічого нового. Все збирала на ліки, на комуналку. Жила одна, рахувала кожну гривню. А тут раптом захотілося відчути себе гарною.

Чотири місяці тому вони з Віктором познайомились у поліклініці. Він стояв у черзі до кардіолога, скаржився на тиск. Вона поспівчувала, порадила гарного лікаря. Розговорилися. Він виявився привабливим, веселим. Запропонував зустрітись ще раз.

Потім були прогулянки у парку, чаювання в кафе. Щоправда, платили завжди навпіл. Віктор щоразу пояснював:

– Ти ж знаєш, Лідо, як у мене туго з грошима. Живу з донькою, пенсія маленька, все на онуків іде.

Вона розуміла. У неї пенсія невелика, теж на життя ледве вистачало.

Коли наближався День народження, Лідія сказала, що святкувати не хоче.

– Навіщо, Вітю? Вік уже. Та й витрачатися нема чого.

Але чоловік наполягав.

– Лідочко, обов’язково треба відзначити. Ти в мене така одна. І подарунок у мене для тебе є.

– Який подарунок? – Жінка зніяковіла.

– Сюрприз, – він загадково посміхнувся. – Давай сходимо в ресторан. Гарно відсвяткуємо.

Лідія чинила опір, але Віктор був непохитний. І вона погодилася. Якщо він говорить про особливий подарунок, значить, справді готує щось значне. Може, прикраса. Або квитки в театр.

Тоді вона й вирішила купити сукню. Потім записалася до перукаря на зачіску. Ще п’ятсот витратила. І зарезервувала столик у пристойному ресторані.

У День народження жінка встала рано. Хвилювалася. Одягла нову сукню, подивилася в дзеркало. Ніби нічого. Не дівчинка, звісно, ​​але й не руїна.

Пішла в перукарню. Майстер зробила укладку, поклала волосся хвилями. Лідія дивилася на своє відображення і думала, що давненько не почувала себе такою гарною.

До ресторану під’їхала на таксі. Ще двісті гривень. Але ж сьогодні свято. Можна собі дозволити.

Віктор уже чекав на вході. У старій куртці, трохи пом’ятий. У руках тримав троянду в целофані. Одну. Злегка пожухлу. Видно було, що куплена у ​​бабусі.

– Лідочко, з Днем народження, – він простягнув квітку.

Жінка взяла троянду, посміхнулася.

– Дякую, Вітю.

Вони пройшли в ресторан. Столик був біля стіни, затишний. Офіціант приніс меню. Віктор пожвавішав.

– Лідочко, вибирай все найсмачніше. Не соромся. Це твій вечір.

Вона подивилась у меню. Ціни кусалися. Але, якщо він так говорить, значить, не проти витратитися.

– Візьму запечену рибу з овочами. І шоколадний торт.

– Чудовий вибір, – схвалив Віктор. – А я візьму те саме. Щоб разом.

Офіціант записав замовлення та пішов. Чоловік відкинувся на спинку стільця, задоволений.

– Як настрій, імениннице?

– Хороший, – відповіла Лідія. – Дякую, що вмовив відзначити.

– Та я б сам не пробачив собі, якби ми пропустили такий день.

Принесли блюда. Їли, розмовляли. Віктор розповідав історії із заводу, смішив. Лідія слухала, посміхалася. Було приємно.

Коли закінчили основне, чоловік урочисто дістав із кишені пакетик.

– А тепер, Лідочко, мій подарунок.

Жінка завмерла. Взяла пакетик. Розгорнула. Усередині лежала плитка шоколаду. Звичайна, стандартна. Та, що продається в будь-якому магазині за сто гривень.

Лідія дивилася на шоколадку й не вірила. Ось це особливий подарунок? От задля цього вона витратила всю свою пенсію?

– Подобається? – Віктор дивився на неї з очікуванням.

– Так, дякую, – вона змусила себе посміхнутися.

– Я вибирав. Знаю, що ти любиш солодке.

Жінка кивнула головою. Усередині було розчарування, але вона намагалася не показувати.

Незабаром офіціант приніс рахунок. Поклав на стіл. Віктор узяв аркуш, подивився і свиснув.

– Ого, три тисячі? Не дешево!

Лідія напружилася. Він же казав, що її вечір. Виходить, платить він?

Чоловік поплескав себе по кишенях. Нахмурився.

– Ой, Лідочко, я, здається, гаманець удома забув.

Жінка завмерла.

– Забув?

– Так, чорт забирай. Віковий склероз. Доведеться тобі сьогодні виручити мене, а я тобі потім поверну.

Лідія дивилася на нього і не могла повірити. Він забув гаманець! В ресторан прийшов без грошей!

– Лідочко, ти не проти? – Віктор посміхався винною усмішкою.

Вона мовчки дістала гаманець. Відрахувала три тисячі. Гроші, що залишалися до кінця місяця. Віддала офіціантові.

– Дякую, золота моя, – зрадів чоловік. – Я обов’язково поверну.

Вони вийшли із ресторану. Віктор весело базікав, розповідав щось про онуків. Ліда йшла поруч і мовчала. У голові крутились цифри.

Дві тисячі на сукню. П’ятсот на перукарню. Три тисячі на ресторан. А отримала троянду з целофаном та шоколадку за сто гривень.

Жінка зупинилася просто посеред вулиці.

– Вітю, стій.

Він обернувся.

– Що трапилося?

Лідія подивилася на нього. На його задоволене обличчя, на стару куртку.

– Знаєш, Вітю, цей День народження я запам’ятаю надовго.

– От і добре, – зрадів він. – Значить, все вдалося.

– Ти не подарунок мені зробив, – продовжила жінка. – А дав цінний урок.

Віктор насупився.

– Який урок?

– Урок про те, що не можна вірити словам. Потрібно дивитися на вчинки. Ти чотири місяці скаржився на безгрошів’я. Ти обіцяв особливий подарунок. А приніс шоколадку та забув гаманець!

Чоловік відкрив рота, але вона не дала йому вставити слово.

– Я витратила майже всю пенсію на цей вечір! Думала, ти цінуєш мене! А ти просто шукав, хто за тебе заплатить у ресторані? Дякую, Вітю! І прощавай!

Лідія розгорнулася і пішла геть. Віктор стояв, розгублено дивлячись їй услід.

– Лідо, ти чого? Я ж пояснив про гаманець. Я поверну гроші.

Вона не обернулася. Ішла швидко, стискаючи в руці зів’ялу троянду.

Вдома жінка зняла нову сукню, повісила в шафу. Сіла на кухні, зробила собі чай. Подивилася на календар. До кінця місяця два тижні. А грошей обмаль.

Лідія посміхнулася. Дорого довелося заплатити за свою наївність. Але більше не такого не трапиться.

Вона викинула троянду у відро для сміття. Шоколадку також. Не хотілося навіть дивитись на цей подарунок.

Наступного дня зателефонував Віктор.

– Лідочко, ну що ти образилася? Давай зустрінемося, поговоримо.

– Не треба, Вітю. Все вже сказано.

– Але ж я пояснив, що просто забув гаманець. З ким не трапляється?

– Ти не забув, – спокійно сказала жінка. – Ти не збирався платити. Як не платив усі ці місяці.

– Лідо, ну ти ж знаєш, що в мене пенсія маленька.

– У мене теж маленька, – відповіла вона. – Тільки я на неї примудряюсь і жити, і за себе платити, і за тебе сплачувала. А ти просто скористався.

Він замовк.

– Прощавай, Вітю. І не дзвони мені більше.

Ліда поклала слухавку. Згодом заблокувала його номер. Сиділа на кухні й відчувала дивне полегшення. Так, – витратила пенсію. Так, – залишилася майже без грошей. Але зате позбулася людини, яка бачила в ній тільки гаманець.

За тиждень зустріла в магазині знайому Зінаїду. Розповіла їй про те, що сталося. Та ойкнула.

– Знаю я таких. У мене в юності один був. Все забував. Гаманець, совість, пристойність.

Жінки засміялися. Лідія купила хліб та гречку на останні гроші та пішла додому.

А нова сукня висітиме у шафі, як нагадування. Про те, що сімдесят років – не привід втрачати здоровий глузд.

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.