Я вже не впевнена, що так хочу цього малюка, що він вартий мого здоров’я

Ми із чоловіком у шлюбі вже 4 роки. Платимо іпотеку, працюємо, все як у всіх.

Коли я виходила заміж, мені було 24 роки. Я здобувала вищу освіту, працювала. Свого нічого не було і тому, питання про дітей для мене не стояло.

Чоловікові ж було 32 роки та він дуже хотів дітей. Ми говорили про це, але вирішили зачекати. Купити квартиру, зробити ремонт та все підготувати. Через три роки ми обоє наблизилися до бажаного і почали готуватися стати батьками.

Я прочитала безліч літератури від підготовки до вагітності, до пологів і виховання малюка. Ми пройшли необхідні обстеження і невдовзі, у нас все вийшло. Єдине, що мене турбувало, — це зір.

У мене страшний зір (-7). І за цей рік воно, з невідомих лікарям причин, погіршувалося. Можливо, винен стрес, а можливо і те, що по роботі багато часу проводжу біля комп’ютера. Однак довідку про те, що я не можу народжувати сама, мені відмовлялися давати. Примушували зробити операцію на сітківці про всяк випадок (але передумов для цього не було, сітківка у мене все було нормально).

До того ж це не давало гарантій, що я все одно не втрачу зір. А якщо я відмовлялася, то значить, усвідомлюю всі ризики. Я боюся цієї операції. Багатьом її роблять не один і не двічі, а очі для мене — дуже болісна тема. Я навіть лінзи не ношу, тому що будь-яке втручання дуже дратує слизову. Тож мені цілком серйозно загрожує втрата зору, навіть під час виношування (за словами лікарів).

Я почала боятися власного стану, своєї вагітності. Я боюсь стати інвалідом. Всі наполягають на операції і кажуть, що з нею я можу народити сама, але при цьому гарантій ніяких. Думаю, сплатити собі кесареве, але лікарню, де погодилися б це зробити, ми поки не знайшли.

На тлі всього цього, у мене стався ризик викидня. Поклали до лікарні. Я вже не впевнена, що так хочу цього малюка, що він вартий мого здоров’я. Не впевнена, що я зможу бути гарною мамою.

Допомагати мені зовсім нема кому. Чоловік від ранку до вечора на роботі, родичі далеко від нас. Я в розпачі. Ми так готувалися, так хотіли, планували це кілька років, а зрештою я зрозуміла, що не хочу.

Не хочу ризикувати, не хочу жертвувати собою. Чоловік мене підтримує, обіцяє допомагати у вільний час, але це мене мало заспокоює. Мені дуже страшно.