– Я взяла гроші заради онуків, – пояснила пропажу свекруха. – Я вирішила відкладати їм на майбутнє! Ви ж не думаєте про те, як діти потім житимуть

Як ви збираєтесь ставити дітей на ноги, коли все продуваєте? – З’явившись у неділю до нас в гості, запитала Віра Євгенівна.

– Куди й на що ми продуємо? – Віктор здивовано глянув на матір.

– На все! То у відпустку їдете, то їжу казна за якою ціною купуєте, то розваги любите, – рішуче почала перераховувати вона. – Я тут порахувала, що за цей рік ви продули солідну суму.

Після цих слів я розгублено закліпала віями. Я завжди мала добрі стосунки зі свекрухою, і ніколи не помічала, щоб та рахувала наші гроші.

Але, як виявилося, Віра Євгенівна прискіпливо спостерігала за нами, та нашими витратами.

– Мамо, ми живемо один раз. Я не хочу в сімдесят років зітхати про те, що нічого доброго не бачив у цьому житті, – відповів їй Віктор.

– У вас двоє дітей. Нема чого тоді їх заводити, – виправдовуючи свої слова, заявила свекруха. – У вас є хоча б грошова подушка безпеки?

– Є, – різко відповів Віктор. – Мамо, ти забиваєш голову не тим, чим треба!

– Якщо я не подумаю про онуків, хто тоді про них подумає? Адже батьки їм дісталися безвідповідальні, – нарікала вона.

Ми ще близько пів години слухали її претензії з приводу того, що ми живемо не за коштами й, надто багато собі дозволяємо.

Коли свекруха пішла, я почала розмову про те, що Віра Євгенівна багато на себе взяла.

– Віктор, нам тридцять років. Коли вже твоя мати припинить до нас лізти? Раніше я не звертала увагу на її слова, але рахувати наші гроші – перебір, – з досадою обурилася я.

– Не зважай, скоро мама про це забуде, – відмахнувся від мене Віктор.

Однак, він дуже помилявся. Віра Євгенівна стала у кожний свій візит заглядати до нас в холодильник, та охати.

– Сир із пліснявою? З глузду з’їхали! Він же нечуваних грошей коштує! Ще й вишню купили? Вона по триста гривень у магазині. Ой, відчуваю, будуть мої онуки хліб із сіллю їсти…

– Віро Євгенівно, вам не варто так сильно переживати, – я вирішила втрутитися в дивну розмову між матір’ю та сином. – Купуючи цей сир, ми добре пам’ятаємо, що у нас є діти.

– Пам’ятали, відкладали б їм на майбутнє, – зловтішно промовила свекруха. – Я цього не бачу.
– Вам і необов’язково бачити, – суворо заперечила я. – Ми вже дорослі, тож самі розберемося.

По невдоволеному обличчю свекрухи, я зрозуміла, що її все одно не вдасться переконати.
– Наступного разу я не стримаюся і точно поставлю твою маму на місце! – висловила я чоловікові.

– Чесно кажучи, вона мене вже порядком дістала своїми вченнями. Жили ж раніше з нею тихо та мирно, а тут, щось її покрутило!

– Я тобі не забороняю, але готуйся отримати відповідь, – засміявся Віктор.
Проте, на превеликий мій подив, свекруха більше не заводила мови про майбутнє своїх онуків.

Вона перестала цим займатися після того, як одного разу провела пару вихідних з нашими дітьми, коли ми виїжджали до іншого міста на весілля друзів.

– Дивно, що твоя мама більше нічого не говорить з приводу того, що ми тринькаємо гроші, – поділилася я з чоловіком.

– Тобі не догодити: погано, що каже, погано, що не каже, – голосно зареготав Віктор.
– Ні, я задоволена, що вона мовчить, але дивно чому раптом? – задумливо промовила я.

Чоловік не знав, що мені на це відповісти, тож вирішив просто промовчати, щоб закрити цю тему.

Однак у спокої мені довелося перебувати недовго. Я несподівано виявила, що сума, яка накопичувалася, як недоторканний запас, стала зменшуватися.

За чотири місяці ми накопичили близько тридцяти тисяч гривень, які зберігалися в кишені моєї шуби.

– Вітю, ти гроші не брав? – насторожено спитала я.
– Ні. Чому ти питаєш? – Віктор допитливо глянув на мене.

– Пам’ятаєш, там було тридцять тисяч. Стало двадцять сім…
– Може, якось брала звідти, й забула? – припустив він найкращий варіант.

– Ні, у мене все чудово з пам’яттю! Я нічого звідти не брала! – впевнено заперечила я.
– Думаєш, діти стягли? – сердито насупився Віктор. – Я зараз поговорю з ними!

– Ні, вони не стали б без проса нічого брати, – похитала я головою. – До того ж на кишенькові витрати ми їм і так даємо.

– Тоді хто? – Чоловік здивовано глянув на мене.
– Хто до нас ще ходить? – обережно спитала я.

– Моя мати? Це взагалі вже якась нісенітниця! – розлютився Віктор. – Не смій так про неї говорити! Зараз подзвоню їй, та спитаю! Я певен, ти помиляєшся!

– Ото вона візьме тобі й скаже! – посміхнулася я. – Давай поставимо камеру у шафі. Увімкнемо її, як вона прийде в гості.

Віктор довго не погоджувався перевіряти матір, але щоб довести мені, що я не маю рації, таки пішов на поступки.

Свекруха з’явилася у нашій квартирі через півтора тижня. Я відразу згадала про камеру і ввімкнула її, перед цим перевіривши суму в кишені.

Віра Євгенівна близько двох годин перебувала у нас в гостях, а потім зазбиралася додому.

Щойно вона пішла, я побігла перевіряти накопичення. З переможним виглядом я показала Віктору, що знову не вистачає однієї тисячі.

– Подивимося на камеру? – діловито запропонувала я.
– Подивимося, я певен, що мама не причетна! – впевнено заявив Віктор.

Однак, на нього чекало сильне розчарування: Віра Євгенівна справді залізла в кишеню шуби й витягла звідти тисячу гривень.

Цей момент камера чудово зафіксувала. Засмучений чоловік після перегляду, набрав номер матері, та зажадав пояснити свою поведінку.

– Навіщо ти нишком брала у нас гроші? – поцікавився я. – Якщо тобі була потрібна допомога, можна було попросити її у нас…

– Я взяла гроші заради онуків, – пояснила пропажу матір. – Я вирішила відкладати їм на майбутнє! Ви ж не думаєте про те, як діти потім житимуть.

– Відкладати з наших грошей? Навіщо? Поки діти виростуть, твої накопичення знеціняться, – роздратовано гаркнув я.

– Не знеціняться, я їх у банк під відсотки покладу, – запевнила мати.

– Мамо, ти при своєму розумі? Ти крадеш у нас гроші, щоб потім їх віддати нашим дітям? – я все сильніше сердився на матір, яка несла нісенітницю.

– Поверни все, що взяла, і не смій більше лазити по наших шафах! Інакше я робитиму так само. Половину твоєї пенсії забиратиму і віддаватиму банку, аргументуючи тим, що вони тобі знадобляться в майбутньому!

– Для вас робиш добро, а ви ще й незадоволені! – Ображено промовила вона. – Принесу ввечері…

Проте, о сьомій годині мати зателефонувала мені й сказала, що кинула гроші в поштову скриньку.

– Я не маю жодного бажання з вами спілкуватися. Більшої невдячності я ще у своєму житті не бачила, – схлипнула в слухавку мати й скинула дзвінок.

Близько пів року ми не контактували, а потім поступово примирилися. Але знаєте, осад все одно залишився! Як так можна було вчинити? Це ж, чистої води крадіжка? Чи я чогось не розумію?