Я задихаюся в домі чоловіка, не хочу бачити його сім’ю, щодня там чую, яка я погана

Мені 25 років, одружена 4 роки, дитині 3 роки. Хочу втекти від чоловіка. Як і всі, до початку сімейного життя чоловік був для мене ідеальним і я все йому прощала.

Потім вагітність, ми розписалися, я навіть не зрозуміла, що стала дружиною, та й зараз особливо не відчуваю цього. Він любив погуляти, але не так, як зараз. Тепер він гуляє майже кожен день, став агресивним, може штовхнути.

Він доводить мене до такого стану, що потім, обмірковуючи все, я себе не впізнаю. Стала дуже нервовою. Не розумію, що відбувається зі мною таке, не хочу вірити, що це моє життя.

Мами моєї не стало на початку цього року, і я розклеїлася, цього ніхто не бачить, я не показую, але всередині все болить, вона була цілим світом для мене.

Тепер залишився тільки синочок. Мені стає боляче, коли він бачить свого тата у такому стані, я жила з таким татом і знаю, що це таке.

Я знаю, що моя провина теж є, цього не заперечую, я дуже закрита, але я намагаюся змінитися, а замість підтримки, чую тільки звинувачення в тому, що через мене він гуляє. Також чоловік дорікає мені грошима, принижує у присутності власної мами.

Коли він каже, що забере синочка через суд, мене охоплює страх, хоча я чудова мати і цього не станеться, але чому я боюся? Адже це йому треба хвилюватися, а виходить, що він мене залякав, і я вже підсвідомо погоджуюся на всі його умови і звинувачую у всьому себе.

Мами немає, і мої страхи посилилися, я знаю, що з нею мені було б легше набагато, вона завжди мене підтримувала.

Моя проблема, загалом, така: я задихаюся в домі чоловіка, не хочу бачити його сім’ю, щодня чую, яка я погана, дуже шкода сина. Піти боюся, ще й працювати не можу, синуля тільки в сад пішов і це подвійно додає занепокоєння.

Поділіться, хтось, хто мав такі страхи перед чоловіком, хто це пережив і як? Буду вдячна за підтримку.