Я заміжня і чекаю дитину, хоча зовсім цього не хотіла. Можливо, в моїй сповіді хтось і не побачить нічого незвичайного, але мене це все просто з’їдає зсередини, я кожен день про це думаю, думаю, що не вийди я заміж, була б набагато щасливішою

Ми з моїм чоловіком зустрічалися п’ять років, ще зі студентських років. У нас були чудові стосунки, ми кохали одне одного. Закінчивши інститут, він пішов в армію. Я дочекалася, ні на кого весь цей час не дивилася, тому що в моєму серці жила справжня велика любов.

Відслуживши, він повернувся, влаштувався на роботу, купив квартиру, зробив ремонт. Готував, так би мовити, грунт для нашого майбутнього. Пропозиції я чекала, але через честолюбства швидше, а не через бажання вийти заміж. Туди я ніколи не рвалася, мені подобалося моє вільне життя (я прекрасно жила з батьками, зустрічалася з друзями і зі своїм хлопцем, працювала).

Настав той довгоочікуваний багатьма дівчатами день, коли він зробив мені пропозицію – в красивому ресторані, з ефектним кільцем. Я була щаслива. Думала вже, як би почати готуватися до весілля і все одно не поспішала.

Проблема прийшла звідки її не чекали. На наступний день я дізналася, що вагітна. Тест я робила в його присутності і не змогла нічого приховати.

Вийшовши з туалету, я почала ридати – ну не готова я була до такого повороту подій. Він сам напевно злякався, так як ми ніколи і не говорили про дітей, але повівся гідно, сказав, що ми дорослі люди, що у нас все є, що ми готові до сім’ї (мені було 24, йому 27). Я дуже довго не могла звикнути до думки, що у мене буде дитина, мене це турбувало і лякало.

Я, напевно, ненавиділа тоді і дитину, і його батька. Ми вирішили не тягнути з весіллям і скромно одружилися через місяць. Батькам про дитину сказали тільки через місяць після весілля.

З того моменту, як я дізналася про вагітність, я відчуваю себе глибоко нещасною. Я постійно плачу, хочу додому до мами, дуже часто туди їжджу. Я не так уявляла своє життя. Я навіть не відчула себе нареченою, не посмакувала цього, не насолоджувалася передчуттям від організації свята. Я була при підготовці до весілля в своєрідній жалобі, звинувачувала в усьому чоловіка.

Зараз я вийшла в декрет, але почуття залишилися колишніми. Мені як і раніше не подобається бути заміжньою, я як і раніше хочу повернутися додому і займатися своїми справами, а не присвячувати себе повністю дитині.

Я люблю чоловіка, але я зла на нього, мені здається, що він зробив мене нещасною, хоча не спеціально, звичайно. Мені хочеться, щоб він поїхав у відрядження на місяць і приїжджав тільки на вихідні.

Він, в свою чергу, хороший, любить мене, допомагає мені по дому і терпить мої, як він каже, «гормональні сплески». Живемо ми в достатку, подруги відкрито говорять, як мені пощастило і як вони мені заздрять, батьки на нас не натішаться.

І тільки мені одній погано. І чоловікові, напевно, зі мною теж не солодко. Він каже: «Я сподіваюся, що ти так себе ведеш, тому що вагітна, а не тому, що розлюбила мене». Але я вже і сама ні в чому не впевнена …

Загалом, намагаюся жити нормально, і ніби й живу, але щось мене постійно зсередини гризе.