– Я заробляю гроші! Так, зарплату урізали, але я все ще приношу в цей будинок здобуток. І я маю право вирішувати, що мені їсти на вечерю! – Працюватимеш – розпоряджатимешся своїм бюджетом! А поки що вибач

– Це ти що, суперклей купила? Знову підошву мажеш? – Костя заніс у квартиру пакети із логотипами відомого бренду.

Ліля здригнулася, мало не мазнувши клеєм на пальці. Вона сиділа на табуретці, обклавшись старими газетами, і намагалася реанімувати свої єдині осінні чоботи.

Підошва на правому відійшла ще минулого тижня, коли зарядили холодні жовтневі дощі.

– Купила, Кость. А що робити? Нові ми зараз не потягнемо, – Лілі раптом відчайдушно захотілося розплакатися.

– Та гаразд тобі, не прибідняйся. Прямо не потягнемо, – Костя з гуркотом виставив один пакет на стіл.

З нього одразу визирнула шийка пляшки із золотистою етикеткою та край упаковки дорогої нарізки.

– Не потягнемо, – Ліля відклала тюбик і подивилася чоловікові прямо в очі. – За комуналку борг уже чотири тисячі, кредит за цей місяць ще не плачений, а там двадцять із гаком.

– Олені в школу наступного тижня потрібно здати на екскурсію та нові зошити. Де мені взяти на чоботи?

– Ой, почалося… – Костя скривився, дістаючи з пакета пляшку. – Знову ця тужлива пісня про борги.

– Слухай, я на роботі весь день орю, у мене стрес, розумієш? Мені треба розслабитись, а я додому йти не хочу! Що тобі треба від мене? Ти пропонуєш мені на макаронах сидіти, на собі заощаджувати?

– Я пропоную тобі не витрачати дві тисячі за один вечір! – голос Лілі зрадливо здригнувся. – На ці гроші ми могли б Оленці купити куртку, або мені взуття. Мені навіть на прогулянку з дитиною вийти нема в чому!

– То ти не гуляй, – Костя знизав плечима, розкриваючи упаковку швейцарського сиру. – Ти ж зараз не працюєш, сидиш удома, у теплі.

– Навіщо тобі нові чоботи? Старі підклеїш, і нормально. Або в кросах в магазин добіжиш. На їжі, Лілю, не заощаджують. Людина повинна харчуватися якісно!

Ліля схопилася.

– Ми тонемо, Костю! Ми просто йдемо на дно! Так, квартира моя, але ж ти тут теж живеш! Ми в боргах загрузли, а ти, замість того, щоб нам життя полегшити, їси делікатеси!

– Не кричи, дитину розбудиш! – відрізав чоловік. – Я заробляю гроші! Так, зарплату урізали, але я все ще приношу в цей будинок здобуток. І я маю право вирішувати, що мені їсти на вечерю!

– Працюватимеш – розпоряджатимешся своїм бюджетом! А поки що вибач.

Ліля мовчки вийшла із кухні. Вона зайшла у ванну, увімкнула воду, щоб не було чути схлипів. Рік без роботи, десятки розісланих резюме, десятки відмов чи простого мовчання у відповідь.

– Ми вам передзвонимо.

– Вашого досвіду недостатньо для нашої вакансії.

– Нам потрібен хтось молодший.

Як жити, якщо рідний чоловік шматком дорікає?

…Все почалося зі скорочення. Ліля тоді думала: ну нічого, з її досвідом бухгалтера вона швидко знайде місце…

Потім Кості урізали оклад, перевели на якусь каламутну схему з відсотками, і грошей стало катастрофічно не вистачати.

Але Костя наче не помічав цього. Він продовжував жити так, ніби вони й досі були міцними середняками.

Ліля вмилася, вимкнула воду і пішла до дитячої, поправити ковдру доньці. Оленка пішла в перший клас, і це коштувало їм останніх заощаджень.

Портфель, форма, взуття, канцелярія – Ліля й не підозрювала, що збирати дитину до школи буде так дорого.

Ліля повернулася на кухню – чоловік уже бенкетував. На столі стояв келих, тарілка із сиром, шинка та відкрита баночка ікри.

– Костю, давай обговоримо дещо, – Ліля сіла навпроти.

– Давай, – він добродушно кивнув, зробивши ковток. – Тільки кричати не починай.

Ліля кивнула.

– У нас п’ятсот тисяч боргу перед банком з твоєї подачі, між іншим, щомісячний платіж – двадцять одна тисяча. Твоя офіційна зарплата зараз – тридцять чотири. Мінус комуналка, мінус школа, мінус бензин.

– У нас залишається на їжу та життя близько п’яти – семи тисяч. Розумієш? Сім тисяч на місяць! На трьох!

– І що? – Костя вигнув брову. – Я ж кручуся, ліві бувають.

– Ці «ліві» йдуть на твої “заскоки” в супермаркет! Костю, зрозумій, якщо ми зараз не внесемо платіж, піде пеня. Нас завалять позовами!

– А якщо заблокують рахунки? На що ми купуватимемо навіть звичайний хліб?

– Не нагнітай. Розберемося. Слухай, я бачив, ти знову в ту дешеву мережу ходила за продуктами. Як ти це м’ясо їси? Воно ж смердить… І овочі пластикові.

– Я це їм, бо на інше грошей немає! – вигукнула Ліля. – Якщо я купуватиму яловичину за чотириста гривень, нам не буде чим платити за світло. Його просто відключать, Костю! Ти будеш у темряві сир свій жувати?

– За світло заплатимо, не пересмикуй, – він роздратовано відсунув тарілку. – Ліль, ти перетворюєшся на якусь бабусю!

– Чоловік повинен почуватися годувальником, а не жебраком, який рахує дріб’язок на касі. Ти мені психіку руйнуєш!

– Годувальник – це той, хто забезпечує сім’ю всім потрібним! Чоботи для дружини у жовтні – це необхідно! Зошити для доньки – це необхідно! А швейцарський сир – це дурощі, Костю!

Костя підвівся і почав прибирати посуд у раковину.

– Гаразд, я спати. Завтра важкий день, переговори, треба бути в тонусі. А ти… Ну, підклей чоботи краще. Можливо, ще сезон протримаються.

Вранці чоловік поїхав рано, коли Ліля збирала Олену до школи.

– Мамо, а ми купимо сьогодні ті пластилінові набори? Нам на працю сказали принести.

– Купимо, сонечко. Звичайно, – Ліля намагалася посміхатися.

На пластилін доведеться якось викроювати. Ліля, збираючи доньці перекус до школи, на стільниці знайшла чек із магазину – чоловік витратив дві тисячі вісімсот двадцять гривень на сир, ікру, нарізку та пляшку.

А їй доведеться лізти в заначку… Хіба це справедливо?

Провівши Оленку до школи, Ліля побрела додому. Чоботи витримали рівно п’ять хвилин, потім правий хлюпнув, і крижана жижа затекла всередину.

Ступню миттю звело холодом. Ліля зупинилася під козирком під’їзду.

– Хоч розлучайся, – майнула шалена думка.

І куди вона піде? До матері в однокімнатну? Без роботи, з дитиною, із половиною цього п’ятсоттисячного кредиту?

Вдень їй зателефонували. Ліля спочатку не хотіла слухавку брати, думала, що з банку надзвонюють. Але потім вирішила, що ховатися марно.

– Ліліє Ігорівно? Це із відділу кадрів «Транс Логістик». Ви надсилали резюме на посаду старшого бухгалтера. Ми хотіли б запросити вас на співбесіду сьогодні о четвертій. Зможете?

– Так! Так, звичайно, – Ліля ледь не випустила слухавку. – Я буду. Обов’язково буду.

Вона гарячково почала збиратися. Дістала свій найкращий костюм – він трохи висів на ній, бо вона схудла за цей рік на нервовому ґрунті. Причесалася, зробила макіяж, щоб приховати кола під очима.

І тут погляд упав на чоботи. Йти в них на співбесіду у велику компанію? Це провал, її виставлять одразу, на вході.

Взуття говорить про людину більше, ніж її резюме. Не в ганчіркових же кросівках йти? …

Ліля сіла на пуф і затулила обличчя руками. Це був шанс, справжній шанс вибратись із цієї ями. І цей шанс упирався у відсутність чобіт…

О третій годині повернувся Костя – напевно, переговори закінчилися раніше.

– О, ти куди так вирядилася? – він здивовано глянув на неї. – На побачення зібралася?

– На співбесіду, Костю. У «Транс Логістик». Це дуже гарне місце, зарплата вдвічі вища за мою колишню.

– Ну, гаразд, – він зайшов на кухню і відчинив холодильник. – Слухай, а де та ікра, котру я вчора брав? Я хотів зробити бутерброди.

– Ікра в холодильнику, Костю. У мене проблема… Мені нема в чому йти.

– У сенсі? Он костюм відмінний.

– Чоботи розвалилися. Зовсім. Я в них навіть до зупинки не дійду, вони промокли наскрізь уранці.

– Кістю, дай мені грошей. Будь ласка. Тут поряд є торговий центр, я куплю найпростіші, за півтори – дві тисячі.

– Це питання життя та забуття. Якщо я отримаю цю роботу, то ми закриємо борги за два місяці.

Костя завмер із банкою ікри в руці.

– Ліль, ну ти серйозно? Зараз? У мене на карті залишилося кілька тисяч до кінця тижня. Мені ще треба заправлятися. І завтра у нас обід із партнерами, я не можу прийти з порожніми кишенями.

– Ти вчора витратив майже три тисячі на ікру та сир! – Ліля майже кричала. – Ти міг мені купити чоботи! Ти знав, що мені треба на співбесіди ходити!

– Я не знав, що тобі зателефонують саме сьогодні, – він знизав плечима і почав відкривати банку. – До того ж я тобі казав, що на їді не економлять.

– Взуй кросівки, нічого страшного. Надворі не мінус тридцять. Пробіжишся.

– Ти егоїст, Костю, – тихо сказала Ліля. – Закінчений, непробивний егоїст! Тобі начхати на мене, на Олену, на наше майбутнє. Тобі аби пузо набити…

– Ой тільки давай без драм, – він уже мазав ікру на хліб. – Іди давай, бо запізнишся. Успіхів на співбесіді.

Ліля вийшла до передпокою, взяла свої чоботи, тюбик клею і знову густо намазала підошву. Притиснула. Потримала.

– Господи, допоможи мені, – прошепотіла вона.

Вона одягла кросівки, а чоботи поклала у пакет. Дійшла до метро у кросівках, відчуваючи, як крижана вода просочує тканину, як німіють пальці.

У вбиральні торгового центру, поруч з офісом компанії, вона перевзулась. Витерла кросівки, сховала їх у сумку. Чоботи трималися, але вона знала, що це ненадовго.

Співбесіда тривала годину. Ліля намагалася триматися впевнено, відповідала чітко, показувала знання. HR-директор, сувора жінка в окулярах, схвально кивала.

– Ви нам підходите, Ліліє Ігорівно. Пройдімо до фінансового директора, він хоче особисто познайомитись із кандидатом.

Вони встали. Ліля зробила крок, і серце пішло в п’яти – пролунав знайомий «ляпанець». Клей не витримав, підошва відійшла і тепер при кожному кроці «чавкала».

Ліля йшла довгим коридором, намагаючись притягати праву ногу, щоб підошва не плескала по паркету.

Піт котився по спині. Вона бачила, як HR-директор кинула короткий погляд униз.

Розмова з фінансовим директором пройшла, як у тумані. Вона відповідала на запитання, посміхалася, а сама думала лише про одне:

– Будь ласка, аби не вставати, аби не йти.

– Ну що ж, – директор простяг руку. – Я думаю, ми спрацюємося. Виходьте із понеділка. Оформлення офіційне, страховка, бонуси. Вас проводять у відділ кадрів.

Ліля встала, і тут підошва остаточно відвалилася… Директор глянув на її взуття, а Лілі захотілося провалитися крізь землю від сорому.

– Вибачте, – прошепотіла вона. – Погода… дощ.

– Я розумію, – директор якось дивно подивився на неї. – Буває. Ви знаєте, Лілія Ігорівно, у нас в компанії цінують увагу до деталей. Бухгалтер має бути бездоганним у всьому.

Ліля вийшла з кабінету і кинулася до вбиральні перевзутися. Додому вона їхала у кросівках.

Чоловік був у чудовому настрої – на плиті шкварчали морепродукти.

– Ну, що? – Він обернувся до неї. – Як успіхи? Чи стала великим начальником?

Ліля мовчки пройшла повз нього, зайшла до кімнати, зняла мокрий одяг, одягла старий халат. Потім повернулася на кухню.

– Мене не взяли, Костю.

– Як так? Ти ж казала, що ти профі.

– Підошва відвалилася просто в кабінеті директора. Вони вирішили, що я нечупара. Або, що маю проблеми, які заважатимуть роботі.

– І вони мають рацію! У мене величезна проблема! Ти, Костю….

– Знову я винен? – Костя відклав лопатку. – Ліль, це просто невдача. До чого тут я?

– При тому, що ти зжер мої чоботи, Костю! Ти випив їх учора ввечері! Ти закусив ними сьогодні вранці!

– Іди, Костю! Іди звідси! Забирай свої туфлі за вісім тисяч і йди. Я подаю на розлучення!

– Ти з глузду з’їхала? Кому ти потрібна з дитиною та боргами?

– Самій собі, Костю! Я продам твій комп’ютер, продам все, що можна продати й виплачу хоча б частину боргу. А тебе я не хочу більше бачити!

Костя хмикнув.

– Баба з воза – кобилі легше. Вперед і з піснею, Лілько!

Він зібрав речі напрочуд швидко і пішов. Ліля зібралася розплакатися, але не встигла – телефон задзвонив.

– Приходьте в понеділок о дев’ятій, Ліліє, – дзвонила ейчар. – Я випишу вам аванс в перший же день, купіть собі чоботи…

Ліля отримала роботу і за півтора року зуміла стабілізувати фінансове становище, поступово виплачуючи борги та забезпечуючи дочці гідне життя.

Костя змінив кілька місць роботи, продовжуючи жити не по коштах і обростати новими кредитами, доки остаточно не зник із життя колишньої родини, припинивши платити навіть мізерні аліменти. Та Лілі було байдуже. Такі дрібниці вже її не турбували…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!