– Я, здається, зрозумів! – Зі зрадницьким тремтінням у голосі зізнався Микола, усвідомивши, як це бути головою сім’ї без своєї дружини

– Та що ж таке! – пролунав із кухні відчайдушний крик Тетяни.
Микола скривився, не відриваючи погляду від телефону.

Щоранку те саме – вічна суєта, крики, біганина. І просив же дружину не заводити цю звичку варити дітям на сніданок молочну кашу. Є ж готові пластівці, зрештою.

– Тату, ти обіцяв мені допомогти з доповіддю про динозаврів! – Артур, скуйовджений і невдоволений, смикав батька за рукав.

– Увечері, сину, увечері, – розгублено відмахнувся Микола, перегортаючи пошту в телефоні.

– Але ти вчора теж казав «увечері»! – У голосі хлопчика задзвеніли сльози. – А доповідь завтра здавати!

З дитячої долинув пронизливий вереск Іри:
– Мамо-о-о! Я не хочу цю сукню! Хочу рожеве!

Микола скривився. Господи, ну чому не можна просто всім разом тихо поснідати? Чому кожен ранок перетворюється на це божевілля?

Він покосився на годинник – через пів години виходити, а він ще навіть не доторкнувся до сніданку.

Тетяна метнулася з кухні – розпатлана, в заляпаному чимось фартуху, почервоніла від плити.

– Коля, ну хоч би допоміг! – благала вона. – Там каша пригоряє, Ірка не одягається, а мені ще Артуру бутерброди треба зробити.

– Зараз-зараз, – пробурмотів він, не відриваючись від екрана. – Одну хвилинку …

Дружина завмерла посеред кімнати, і в її очах майнуло щось таке, що Микола таки підняв голову.

– Знаєш що, – тихо, з якимось небезпечним спокоєм промовила вона. – Іноді мені здається, що тебе взагалі не існує у цій квартирі. Ти, як привид – начебто є, а толку ніякого.

– Ну ось, почалося, – зітхнув Микола. – Може, хоч поснідаємо спокійно?

– Спокійно? – Тетяна видала короткий нервовий смішок. – Та я вже забула, коли востаннє спокійно пила чай! Поки всіх зберу, нагодую, одягну!

Договорити вона не встигла – з кухні потягнуло горілим.

Микола провів дружину поглядом, і знову уткнувся в телефон. На роботі сьогодні важлива нарада, треба переглянути документи. А ця біганина …

Ну що складного в тому, щоб організувати нормальний сніданок? Усього діл – закип’ятити чайник, і бутерброди намазати.

Увечері, коли діти вже спали, Тетяна покликала чоловіка на кухню. Обличчя її було незвично серйозним.

– Колю, нам треба поговорити.

Микола напружився. Коли дружина говорить таким тоном, це недарма.

– Щось сталося?

– Мені запропонували новий проєкт, – вона помовчала, збираючись з думками. – Дуже цікавий, і оплата, – вона зам’ялася. – Загалом за три місяці я отримаю стільки ж, скільки зазвичай за рік.

Микола свиснув. Непогано! Вони давно мріяли про машину, та й ремонт не завадив би.

– А в чому проблема? – спитав він, уже здогадуючись про відповідь.

– Доведеться залишити вас самих. Потрібно поїхати до столиці, – тихо промовила Тетяна. – На цілих три місяці.

У кухні повисла тиша. Було чути тільки цокання годинника, та приглушене гудіння холодильника.

– Я впораюся, – впевнено промовив Микола. – Подумаєш, велике діло! Що тут складного – готування, прибирання, діти.

Тетяна подивилася на нього довгим, незворушним поглядом.

– Ти так вважаєш? – тихо спитала вона.

– Звичайно! – Він навіть образився. – На твою думку, я не здатний впоратися з домашнім господарством? Не маленький уже, слава богу. Та й діти у нас самостійні.

– От саме, – зітхнула Тетяна. – Ти навіть не уявляєш, у що вплутуєшся!

– Та кинь ти! – відмахнувся Микола. – Погоджуйся на відрядження. Такий шанс упускати не можна. А ми тут якось…

– Як-небудь? – перепитала вона. – Ні, давай конкретно. Хто готуватиме? Хто забиратиме Іру з садка? У Артура через місяць олімпіада з математики, з ним займатися треба. А ще прання, прибирання, уроки

– Я все робитиму, – перебив її Микола. – Усе, що потрібно. Не переживай.

Тетяна помовчала, розглядаючи чоловіка так, ніби бачила його вперше.

– Добре, – повільно промовила вона. – Тоді давай я дам тобі докладні інструкції. Запишеш усе – що, коли, і як робити.

– Та навіщо писати? – скривився він. – Не маленький, розберуся.

Перший ранок без Тетяни почався з катастрофи. Микола проспав. Розбудив його несамовитий крик Артура:

– Тато! Ми запізнюємося!

Микола підскочив на ліжку. Сім сорок п’ять!

– Зараз, синку! – крикнув він, плутаючись у ковдрі. – Дві хвилини!

На кухні його зустріла заспана Іра, з почервонілими від сліз очима.

– Хочу кашу, як мама варить, – зарюмсала вона. – З яблучком!

– Зараз не до каші, – промимрив Микола, гарячково дістаючи з холодильника ковбасу та сир. – Бутерброди поїсте.

– Я не хочу бутерброди! – Заголосила Іра. – Хочу ка-ашу!

– Тату, а де моя доповідь? – вклинився Артур. – Ти ж обіцяв!

Микола завмер з ножем для хліба в руці. Доповідь. Ну, звичайно. Вчора він так втомився, що геть забув про обіцянку допомогти синові. – Артуре, може, попросимо вчительку перенести, – почав він.

– Я так і знав! – сердито вигукнув хлопчик. – Ти завжди тільки обіцяєш!

З цими словами Артур схопив рюкзак і вибіг з квартири, голосно грюкнувши дверима. Іра, дивлячись на це, заплакала ще голосніше.

Сяк-так нагодувавши дочку бутербродами й запхнувши в колготки, Микола помчав у садок. Запізнилися, звичайно.

Вихователька підібгала губи, але промовчала. На роботу він влетів змилений, з краваткою набік. Начальник зміряв його невдоволеним поглядом:

– Миколо Сергійовичу, ви в курсі, що збори почалися пів години тому?

А о шостій вечора пролунав дзвінок із садка:
– Микола Сергійовичу, ви пам’ятаєте, що садок закривається ввечері?

Він похолов. Цілий вечір пройшов у шаленій круговерті – забрати Іру, приготувати вечерю, перевірити уроки в Артура. До ночі Микола впав у ліжко, почуваючи себе вичавленим лимоном.

«Нічого, – подумав він, засинаючи. – Це лише перший день. Далі буде легше».

Але легше не ставало. Дні злилися в один нескінченний марафон, де він завжди кудись не встигав, щось забував, щось не доробляв.

Через тиждень зателефонувала Тетяна:
– Як ви там? Справляєтеся?

– Все чудово! – бадьоро відрапортував він, крадькома оглядаючи гору немитого посуду. – Діти в порядку, я в порядку.

– Тато бреше! – раптом вигукнув зі своєї кімнати Артур. – Він забув про мою олімпіаду, я отримав двійку з математики, а Ірка третій день ходить в тих самих колготках!

Микола похлинувся:
– Артур перебільшує, – промимрив він. – Так, невеликі накладки.

У слухавці повисло важке мовчання.
– Коля, – нарешті сказала Тетяна. – Може попросити маму приїхати? Вона б допомогла.

– Ще чого! – розлютився він. – Я сам впораюся!

Але з кожним днем ​​справлятися ставало все важче. На роботі накопичувалися недороблені проєкти – яка тут понаднормова робота, коли треба забирати дітей?

Дома панував хаос – він ніяк не міг пристосуватися до цього нескінченного кола: прання, прибирання, приготування.

А потім Іра захворіла. Серед ночі в неї піднялася температура, і Микола, похоловши від тривоги, зрозумів, що поняття не має, де Тетяна зберігає дитячі ліки.

– Мамочку хочу, – схлипувала донька, поки він кидався по квартирі в пошуках потрібних пігулок.

Викликали швидку. Лікар діагностував ангіну і виписав рецепт.

– Постільний режим, рясне пиття, – сказала лікарка. – І бульйон курячий давайте.

Микола кивнув, відчуваючи, як усередині все обмирає. Вранці довелося дзвонити на роботу, і брати відгул. Начальник був незадоволений:

– Миколо Сергійовичу, у нас терміни горять. Може, бабусю попросите посидіти?

– Впораюсь сам, – уперто буркнув він.

Весь день пройшов між метаннями від плити, до ліжка хворої дочки. Увечері повернувся зі школи Артур – злий, розкуйовджений.

– Дякую за допомогу, тату, я завалив проєкт, – з порога повідомив він. – Той, що з біології.

Микола зітхнув. Ну звісно, ​​проєкт. Останній тиждень чверті, як він міг забути!

Вночі, змінюючи Ірі компрес, він раптом спіймав себе на думці: адже Тетяна все це робила щодня.

Готувала, прала, стежила за уроками, пам’ятала про всі проєкти, та олімпіади. І ще примудрялася виглядати людиною, а не загнаним конем. Як? Як вона це робила?

Наступного дня він не витримав, і подзвонив дружині.

– Тань, – сказав він, і голос його зрадливо здригнувся. – Я, здається, зрозумів.

– Що зрозумів? – обережно спитала вона.

– Все зрозумів. Як ти мешкала весь цей час. Як ти, – він затнувся, підбираючи слова. – Вибач мені. Я був таким егоїстом.

У слухавці помовчали.

– Хочеш, я повернусь? – тихо спитала Тетяна. – Проєкт можна передати іншому.

– Ні, – твердо сказав він. – Ти маєш це закінчити. А я маю навчитися бути нормальним батьком і чоловіком.

Останній місяць він крутився, як муха в окропі, але вже по-іншому. Склав розклад, розклав по полицях ліки, навчився готувати прості страви.

Навіть завів зошит, куди записував усі важливі дати та події зі шкільного життя дітей.

Коли Тетяна повернулася, квартира сяяла чистотою. На плиті томився суп, у духовці доходила запіканка. Діти кинулися до матері з радісними криками.

– Ого! – Тетяна оглядалася з подивом. – Та у вас тут …

– Порядок? – усміхнувся Микола. – Ну, я старався.

Увечері, коли діти заснули, вони сиділи на кухні, та пили чай. Тетяна виглядала втомленою, але щасливою.

– Знаєш, – задумливо промовив Микола, – я тут подумав. Може, нам помічницю найняти на вихідні? А то нечесно виходить – ти й на роботі, і вдома.

Тетяна здивовано підняла брови:
– А як же твоє “подумаєш, велика справа – готування, прибирання”?

– Дурний був, – просто відповів він. – Тепер порозумнішав.

Вона посміхнулася і накрила його руку своєю:
– Ось тепер я тебе впізнаю. Того Колю, за якого колись вийшла заміж.

За вікном шумів весняний дощ. У дитячій сопіли діти. А вони все сиділи й говорили, говорили про все, що сталося за ці три місяці.

І Микола думав про те, як часом треба втратити щось – або майже втратити – щоб нарешті зрозуміти його справжню цінність! Він має рацію? Як вважаєте?