Я згадав, як її називала вчителька, кажучи, що таких диких дівчаток ще не бачила

З цієї бестії вийшла скромняжка і тихоня. Ну майже…

Кажуть, що люди не змінюються. Це не так. Змінюються! Та ще так кардинально, що ти не можеш впізнати в новіц людині ту стару, як вона тобі запам’яталася.

Я в минулому познайомився з цікавою дівчиною. Вона працює юрисконсультом в нашій компанії.

Тільки влаштувалася. Під час обіду розговорилися. Виявилося, що ми ходили в одну і ту ж школу. Та чого там … В один і той же клас. Це зараз нам вже злегка за тридцять п’ять. А в третьому класі було по дев’ять-десять років.

Якою же відірвою  вона була! Хуліганка класу! Я згадав, як її називала вчителька, кажучи, що таких диких дівчаток ще не бачила.

І хуліганила вона була на славу: бігала по шкільному даху, кидала водяні бомбочки з гумових рукавичок (зараз я розумію, що це були ніякі не напальчники), прогулювала уроки, натирала дошку шматком підталого маргарину … Її витівкам не було кінця. А потім її перевели в іншу школу. І стало в класі нудно.

Зате зараз вона дуже тиха і скромна.

Ми стали зустрічатися. У неї відмінне почуття гумору, але занадто вона тиха. Дивишся на неї  і ту, якою була 25 років тому – і не впізнаєш.

Зате ввечері перед сном вона каже: “У тебе гумки залишилися? Давай бомбочки водяні робити і кидати з балкона ?!”