– Я ж йому сорочку на весілля вишила. Хрестиком, по коміру. Думала, одягне… оберегом буде

Було у нас у Заріччі весілля. Та таке, що все село на вухах стояло. Іван, перший хлопець на селі, – механізатор від бога, руки золоті, з Катериною одружувався.

А Катька… Катька – вона як маків цвіт. Яскрава, голосиста, сміх – що дзвіночок. Завжди у центрі, завжди перша. Ну, пара, що з картинки зійшла.

Будинок їм Івана батьки справили, паркан новий поставили, стрічками ворота прикрасили. Гуляли з розмахом, три дні гуляли. Музика на всю вулицю, запах шашлику та солодких пирогів. Усі раділи, кричали «Гірко!»

Тільки я того дня не була на весіллі. Я у своєму медпункті сиділа, а навпроти мене Ганнуся, – тиха, непомітна. Вона ніби і є, а ніби й нема її.

Очі в неї, як лісові озера, – глибокі, тихі, а в них така туга вікова, що дивитися боляче. Сиділа вона на канапі, пряма, мов струна натягнута, і мовчала. А руки свої, тонкі, роботящі, так у вузол на колінах скрутила, що кісточки побіліли.

На ній була її найкраща сукня, ситцева, у дрібних волошках. Стара, але чиста, випрасувана. У волоссі – стрічка блакитна. Адже вона теж на весілля збиралася. Лише на своє. З Іваном.

Вони ж із ним з дитинства нерозлучні були. Разом у перший клас, разом за однією партою. Він її портфель носив, від хлопців захищав. А вона йому пиріжки тягала, завдання вирішувала.

Усі в селі знали: Іван та Ганна – це як небо та земля, як сонце та місяць, – завжди разом. Він з армії повернувся, насамперед до неї прибіг.

І все пішло, як по написаному: заяву подали, день призначили. Той самий день, коли Катька з Іваном весілля грали.

А потім у село із міста Катька повернулася. Погостювати, начебто як. І закрутилося, закрутилось. Іван наш, як розумом рушив. Де його Катька підчепила, чим приворожила – одному богові відомо.

Тільки почав він від Ганни бігати, очі ховати. А потім прийшов до неї ввечері, коли вже темніло. Не до хати, а до хвіртки підійшов, м’явся, шапку в руках смикав. І видавив із себе, як цвях із гнилої дошки витягав:

– Пробач, Аню. Не люблю тебе. Катьку люблю. З нею одружуся.

І все. Розвернувся і пішов, а вона так і залишилася стояти біля хвіртки, дивлячись йому вслід. Вітер холодний тріпав її хустку, а вона й не відчувала. Село ахнуло, попліткувало, та й забуло. Чужа біда – вона ж не своя, поболить і перестане.

І ось сидить вона переді мною, в день свого нездійсненого весілля, а за вікном музика гримить, сміх хмільний розноситься. Я дивлюся на неї, а серце кров’ю обливається.

Не плаче, ні сльозинки не промовила. А це, знаєте, найстрашніше. Коли людина кричить, плаче – це біль назовні виходить. А коли ось так, каменем сидить, – весь біль усередині залишився, їсть його, спалює.

– Ганнусю, – говорю я тихо-тихо, – може, водички тобі? Або з валеріанкою крапель?

Вона підіймає на мене свої очі, як озера, а в них порожнеча. Немов випалений степ.

– Не треба, Семенівно, – голос у неї тихий, як шелест сухого листя. – Я до вас не за ліками. Я просто… посидіти. Вдома стіни тиснуть. Мамка плаче, а мені… мені все одно.

І мовчить. А я сиджу поруч і теж мовчу. Що тут скажеш? Які слова знайдеш, щоб цю дірку в душі залатати? Нема таких слів.

Тут тільки час лікує, та й то – не лікує, а просто притупляє біль, затягує її тонкою скоринкою, яку трохи торкни – і знову болить.

Ми так просиділи, може, годину, а може, й дві. За вікном стемніло. Музика стихла. Чути було тільки, як цокає мій старенький годинник на стіні, та як вітер у трубі завиває.

Раптом вона здригається всім тілом, ніби від холоду, і каже, дивлячись в одну крапку:

– Я ж йому сорочку на весілля вишила. Хрестиком, по коміру. Думала, одягне… оберегом буде.

Вона провела рукою по повітрю, наче розгладжуючи невидимий комір, і по щоці її повільно-повільно поповзла одна сльоза. Скупа, важка, як розплавлене олово. Прокреслила доріжку на щоці та впала на зчеплені руки.

У той момент мені здалося, що цокання годинника зупинилося. І все село, і весь світ завмерли разом із цією сльозою. Горе гірке, не висловлене. Душа у мене в п’яти пішла, слово честі.

Я обійняла її худенькі, тремтячі плечі й просто тримала, гойдала, як маленьку, а сама думала:

– Господи, за що ж ти так з нею? За що такій тихій, світлій душі таке випробування?

Минуло два роки. Сніг змінювався брудом, бруд – пилом, пил – знову снігом. Життя в Заріччі текло своєю чергою. Іван із Катькою жили, на перший погляд, непогано.

Будинок – повна чаша, машину купили. Тільки ось сміх Катерини став якимось іншим. Не дзвіночком брязкав, а ніби скло бите скрипіло. Різкий, злий. І Іван ходив, як у воду опущений.

Почорнів, змарнів, в очах – туга. З мужиками в гаражі все частіше сидіти став, не з порожніми руками, звичайно. Казали, Катька його пиляє з ранку до ночі: то грошей мало, то не приділяє уваги, то на сусідку не так подивився.

Любов їх, як весняний паводок, – бурхливо прийшла, все знесла, та так само швидко і пішла, залишивши по собі тільки сміття та мул.

А Ганна… Ганна жила. Тихо, непомітно. Працювала на пошті, матері по господарству допомагала. Уся в себе пішла, наче в раковину сховалася. На хлопців не дивилася, на танці в клуб не ходила.

Посміхнеться зрідка, а в очах все та ж глухомань лісова. Я спостерігала за нею здалеку, серце щеміло. Думала, так і зав’яне, не розквітши.

І ось одного разу, пізно восени, коли дощ лив, як із відра, а вітер зривав з беріз останні золоті листя, хвіртка мого медпункту рипнула. На порозі стояв Іван. Мокрий наскрізь, брудний, і рука якось неприродно висить.

– Семенівно, – каже, а в самого губи тремтять. – Допоможи. Руку, здається, зламав.

Я провела його в кабінет. Поки обробляла рану, накладала шину, він мовчав, тільки морщився від болю. А потім, коли я закінчила, підняв на мене очі, а в них стільки розпачу, хоч черпай.

– Це я сам, – видихнув він злісно. З Катькою посварилися. Вона поїхала до матері в місто. Сказала назавжди.

І заплакав тихо, беззвучно. Сльози текли по голених щоках, капали на брудну куртку. Дорослий, сильний мужик, а сидить переді мною, як побите цуценя.

Розповідав плутано, плутано. Про те, як не живеться йому, як все не так, не те. Як краса Катерини злою виявилася, а любов її – вимогливою, задушливою.

– Я ж, Семенівно, щоночі бачу Аньку уві сні, – шепотів він. – Як вона мені посміхається? А я прокидаюся – і вити хочеться. Дурень я, сліпий дурень. Найдорожче, що було, своїми руками викинув, проміняв на яскраву обгортку.

Я налила йому корвалолу, сиділа поряд, слухала. І думала: ось як життя повертає. Іноді треба все втратити, щоб зрозуміти, що для тебе насправді було важливим.

Наступного дня все село гуло: Іван розлучився. А через тиждень він прийшов до будинку Ганни. Не до хвіртки, як того страшного вечора, а підійшов просто до ґанку, зняв шапку під крижаним дощем і встав.

Просто стояв і дивився на вікна. Годину стояв, дві. Промок до нитки. Ганна не виходила. Мати її виглядала, руками сплескувала, а він стояв.

Потім двері відчинилися. Вийшла Ганна. У старенькому плащі, з хусткою на голові. Підійшла до нього. Він упав перед нею навколішки, прямо в бруд. Схопив її руки й притис до свого обличчя.

– Пробач, – тільки й зміг сказати.

Що там між ними було, які слова говорили – я не знаю. Та й байдуже це. Важливо те, що я побачила в її очах, коли вона за кілька днів прийшла до мене за зеленкою – Івану садна на руках обробити.

У них більше не було випаленого степу. У них знову плескалися лісові озера. І в самій глибині, несміливо, як перший пролісок, пробивався крихітний вогник.

Вони не грали весілля. Просто жили. Іван перебрався до неї, в її старенький будиночка. Ремонтував дах, латав паркан, перекладав піч.

Працював з ранку до ночі, ніби намагався викупити провину. А вона… вона розмерзлася. Немов квітка, яка довго стояла без води, а її нарешті полили.

Знову стала посміхатися, і усмішка в неї виявилася такою світлою, такою теплою, що поряд із нею самому хотілося посміхнутися.

І ось якось влітку, в самий розпал сіножаті, коли повітря було густим і солодким від запаху свіжоскошеної трави та польових квітів, я йшла повз їхній будинок. Хвіртка була відчинена.

Я зазирнула, а вони сидять на ґанку, на старій дерев’яній лавці. Він, сильний, ґрунтовний, обіймає її за плечі, – а вона, тиха, світла, притулилася до нього і щось тихенько наспівує, перебираючи в мисці суницю, що пахне сонцем.

А біля їхніх ніг, прямо на теплих дошках, спить у плетеному кошику крихітний пакунок – синок їхній, Сашенька.

Сонце сідало за річку, забарвлюючи небо в ніжні, акварельні тони. Десь далеко мукала корова, гавкав собака, а тут, на цьому ґанку, панувала така тиша, таке умиротворення, що, здавалося, – час зупинився.

Я дивилася на них і посміхалася крізь сльози. Тільки це були зовсім інші сльози, – радості та умиротворення.

Ось така зворушлива історія кохання. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!