– Я ж просила гроші! – Розчаровано промовила свекруха, побачивши подарунок

– Ні, Ліза, так не можна, – похитав головою Артур. – Мама покликала нас на день народження, ми маємо прийти разом!

Я надула губи, й докірливо подивилася на чоловіка, з яким зовсім не погоджувалася.

– Слухай, може, ти один сходиш? – Я жалібно поглянула на сувору фізіономію Артура. – Мені все одно постійно нудно там, і набридло слухати по сто разів ті самі історії про ваше дитинство.

– Ні, ні! Як я поясню мамі твою відсутність? – Чоловік запитливо глянув на мене.

– Скажеш Ірині Матвіївні, що я захворіла, і мені не можна сидіти на холоді, – знизала я плечима. – Я реально не збираюся мерзнути через день народження твоєї мами!

– Хіба нормально у листопаді святкувати його на вулиці?! Особисто я точно застигну і почну кашляти.

У свекрухи день народження на початку листопада, і вона мала погану звичку святкувати його просто неба. Її не бентежив ні дощ, ні сніг, ні спека, ні холод. Вона не підлаштовувалась під погоду.

Більшості гостей зовсім не подобалося місце святкування заходу, тому вони сиділи в наметі, й сьорбали гарячий чай, бо кожен хотів зігрітися.

– Чому ніхто ігристе не п’є? – Щоразу цікавилася у них Ірина Матвіївна. – Усі одразу раптом зав’язали?

Артур розчаровано зиркнув на мене, бо я мала намір відправити його одного, а сама – піти на день народження до подруги Карини.

– Гаразд, як знаєш, – скривджено процідив чоловік, показавши мені, що моє рішення йому не сподобалося.

Наступного дня ми вирушили до торгового центру за двома подарунками: для Ірини Матвіївни, та для Карини.

Я досить швидко обрала презент для подруги, а ось зі свекрухою мені довелося повозитися. Я знала, наскільки жінка вимоглива, тому обрала їй вазу для підлоги.

– Ну, як тобі? – Запитала я у чоловіка. – Думаєш, Ірині Матвіївні сподобається?

– Не знаю, я взагалі не звертав увагу на те, що вона любить, – байдуже знизав плечима чоловік.

– Натомість я звернула увагу, що у неї вся квартира вазами заставлена, – гордо заявила я.

У п’ятницю ввечері Артуру зателефонувала мати й, голосно кашляючи у слухавку, повідомила:

– Ой, синку, я тут трохи прихворіла, тож мій день народження скасовується. Ось зараз усіх обдзвонюю і попереджаю.

– Подарунок тобі завезти можна буде? – поцікавився у матері Артур.

– Ой, з приводу подарунка я теж хотіла поговорити, – спантеличено зітхнула вона. – Ви мені вже щось купили?

– Ну так, – розгублено відповів чоловік. – Ти ж завтра хотіла відзначати. Звісно, ​​ми купили тобі подарунок.

– Мені подарунки не потрібні. Я вирішила, що цього року краще братиму грошима, – впевненим тоном промовила вона.

У слухавці запанувала тиша. Артур упіймав себе на думці, що вони просто так витратили гроші на вазу.

– Гаразд, добре, – розчаровано промовив чоловік.

Про те, що мати передумала святкувати день народження, Артур повідомив мені, але мене здивувала ця новина. А ще, її слова про те, що вона просить замість подарунка гроші, ввели мене у ступор.

– Нічого собі! А як же подарунок? Ми на нього півтори тисячі витратили! Про що твоя мати взагалі думає? Для неї все так просто, – сплеснула я руками, щиро розгнівавшись.

– Повернути до магазину ще не пізно? – поцікавився чоловік, запропонувавши мені вихід.

– Пізно! – Рикнула я на чоловіка. – Слів просто немає! Передумала святкувати, та ще й подарунок – грошима. Куди ми дінемо цю вазу?

Артур здивовано знизав плечима. Він і сам не знав, що робити з подарунком.

– Нікому не можна передарувати? – з надією спитав у мене Артур. – Може, тещі підійде?

– Мама не любить вази, – насупилась я. – Даруй Ірині Матвіївні вазу! Я не збираюся під неї підлаштовуватися! Скажи, що подарунок купили заздалегідь!

– Вона в курсі, – засмученим голосом пробурчав чоловік, – але все одно просить грошима.

– Відвезеш вазу! – рішуче скомандувала я. – У нас немає зайвих грошей, щоб розбазарювати праворуч і ліворуч.

Артур кивнув на знак згоди зі мною. Він і сам чудово розумів, що мати трохи нахабніє, бо треба було заздалегідь попереджати про те, що їй потрібен грошовий подарунок.

Наступного дня ми поїхали вітати Ірину Матвіївну, що прихворіла Вона зустріла нас гучним кашлем і з подивом глянула на велику коробку в руках сина.

– Це що? – Здивовано запитала вона. – Подарунок?

– Так, це наш подарунок! – відповіла я. – Ви любите вази, тож ми вирішили одну з них вам подарувати.

– Я ж просила, як подарунок, гроші, – розчаровано промовила Ірина Матвіївна. – Що мені ці вази солити, чи що? – Невдоволено додала вона, і з образою надула губи.

– Треба було раніше говорити, – з байдужістю знизала я плечима. – Ви вчора подзвонили Артуру, а ми купили її ще чотири дні тому.

Свекруха зиркнула на мене, і неохоче взяла в руки вазу, а потім несподівано розтиснула їх. Коробка з вазою впала на підлогу, а Ірина Матвіївна схопилася за голову і голосно заголосила:

– Ой, ну як же так вийшло?! Я тепер взагалі без подарунка залишилася, виходить?

Я, чудово зрозумівши, що свекруха натякає на те, щоб тепер ми подарували їй гроші, але підняла з підлоги коробку.

Відкривши її, я посміхнулася. Ваза виявилася цілою, та не ушкодженою, попри те, що свекруха хотіла розбити її.

– Вона ціла, – промовила я, й акуратно поставила подарунок на стіл. – Ще раз вас із днем ​​народження! Артуре, нам час…

Вона скривила обличчя. Ірина Матвіївна була незадоволена тим, що подарунок не розбився, як вона того хотіла.

Ми розпрощалися і залишили квартиру свекрухи. Щойно ми вийшли, Артур не витримав.

– Мама у мене, звичайно, дає… хотіла розбити вазу, щоб ми за неї віддали гроші…

– Я б навіть сказала, що Ірина Матвіївна досить хитра жінка. Однак, якби вона розбила її, то ніхто не став би відшкодовувати вартість вази. Маячня якась, – пирхнула я.

Щойно ми сіли в машину, як Артуру зателефонувала мати. Відкашлявшись, вона трохи роздратованим тоном промовила:

– Наступного разу даруйте мені гроші, а не вази. Смак, звичайно, у Лізи хріновий. З чогось вона вирішила, що я люблю вази?

– У тебе ж квартира ними заставлена, – поспішив нагадати їй син.

– І що? Якщо мені їх дарували, куди я мала подіти цей мотлох? – Відповіла питанням на запитання жінка. – Ви побачили їх і вирішили, що треба ще докинути?

На це питання Артур не зміг відповісти матері. Він не хотів говорити про те, що саме я винна в тому, що ми принесли вазу, хоча вона і так про це здогадалася.

Мені здається, що дарованому коневі в зуби не дивляться! А тут, не тільки обгидила наш подарунок, ще й претензії висловила! Маячня якась!

У мене ніхто не запитував, коли чайний сервіз дарував! А тут такі образи! А ви що скажете про поведінку іменинниці?