– Я ж так і не робив подарунків своїй Валі. Все ніколи було. Та й пустощами це вважав. А ти дивися, Сергій готовий жити надголодь, аби радість доставити дружині. – Отже, і справді любить. А я сам люблю Валю? До весілля, здавалося, любив. А потім якось усе стерлося. Жили, як живемо. Згадати нічого. Одна метушня. Ех, життя-буття!

Семен Петрович ніколи не робив подарунків своїй дружині, з якою він щасливо прожив цілих двадцять років. Та якось не доводилося.

З Валею вони одружилися швидко, за місяць після знайомства. Та й побачення були швидкоплинними без подарунків.

Приїжджав до села, де Валя жила, свистів під віконцями. Вона вискакувала з хати, і вдвох сідали на лаву біля воріт, сиділи до півночі, зрідка перекидаючись словами.

А поцілував Валю вперше вже, коли засватав її. Весілля відіграли. Пішло життя з його метушнею та турботами. Семен чудовим господарем став. Скотини розвів, сила-силенна.

Валя теж старанна виявилася. Город – сусідкам на заздрість. Пішли діти. Пелюшки, сорочечки, дитячі хвороби. Тут не до подарунків. Голову б прихилити.

Свята проходили якось повсякденно, відзначали банальними застіллями. От і текло їхнє життя, хай непримітне, повсякденним тяжким клопотом, зате рівне і спокійне.

Якось Семен поїхав із сусідом картоплею і салом торгувати в район, якраз перед Жіночим святом. Він недавно погріб розкрив, картоплю перебрав, зайву продати вирішив.

Та й салу, навіщо лежати, скоро кабанчика валити, свіжіше буде. Ось і стоїть Семен на базарі. Морозець гарний такий, не міцний, весною пахне. Розпродався напрочуд швидко.

Сало пішло миттєво. Картоплю розхватали, ніби дивина була якась.

– Хороші гроші взяв – радісно подумав Семен, – от Валентина зрадіє.

Прибравши мішки в машину сусіда, Семен пішов по магазинах. Господиня наказала прикупити дещо по дрібниці.

Насамперед він за багаторічною звичкою зайшов до бакалії сприснути вдалу торгівлю. Ні, він не був любителем цієї справи.

Але чомусь свято вірив, що якщо не пропустити чарку за вдалий продаж, то наступного разу не пощастить. Хильнувши забобонні грами, Семен у піднесеному настрої йшов шумною вулицею.

Дивився на вітрини, численних перехожих. Тут він ніби спотикнувся поглядом на таку картину. Біля великої вітрини стояла молоденька парочка. Дівчина така свіжа і юна до пари такому ж молоденькому хлопцеві.

Дівчина зачаровано дивилася на сукню, що висіла на манекені у вікні магазину.

– Світлано, гайда далі, ну чого ти уткнулася в цю сукню?

– Подивися, яка краса, саме на мене.

– Ну, подумаєш барахло!

– Бовван ти Сергію, це самий писк моди! Ретро! Подаруй мені її на Жіноче свято, га?

– Світлано, ну ти ж знаєш, що грошей в обріз? Зараз куплю, потім місяць, як будемо жити?

– Протягнемо якось, ну Сергію? Я так хочу цю сукню! Вже рік, як ми одружені, а ти мені ще жодного разу не робив подарунка на свято, навіть на Новий Рік!

– Світлано, ну що ти робиш зі мною? Знову на одній картоплі та капусті сидітимемо?

– Сергійку, я ж люблю тебе, милий ти мій, – Світлана не соромлячись, міцно чмокнула його в губи й поквапила його в магазин.

Хлопець поблажливо розвів руками, помітивши погляд Семена, мовляв, що поробиш, брате… жінки, є жінки. Незабаром парочка випурхнула з крамниці.

Світлана, щасливо заливаючись сміхом, вдячно притискалася до чоловіка. Незабаром вони зникли в натовпі. Семен про щось замислився.

Постояв, розглядаючи сукню у вітрині. І справді річ хороша. Проста така, у квіточках, схожа на Валюхин сарафан у якому вона ходила на побачення.

І щось ворухнулось у нього в серці. Чи то юність згадав, чи себе побачив у юній парі. Проте розтеклося по жилах давно забуте хвилювання.

І раптово подумалося:

– Я ж так і не робив подарунків своїй Валі. Все ніколи було. Та й пустощами це вважав. А ти дивися, Сергій готовий жити надголодь, аби радість доставити дружині.

– Отже, і справді любить. А я сам люблю Валю? До весілля, здавалося, любив. А потім якось усе стерлося. Жили, як живемо. Згадати нічого. Одна метушня. Ех, життя-буття!

Підглянуте нишком чуже щастя, так засліпило Семена, що до болю в серці йому захотілося зазнати його й самому.

Він рішуче зайшов у магазин. Молоденька продавчиня метнулася йому назустріч:

– Вам чимось допомогти?

– Допоможи доню. Мені потрібна сукня така, що в віконці на ляльці висить.

– О, це самий писк моди, пошите в ретро-стилі, чистий шовк. Ваша донька буде рада.

– Це не доньці, господині беру, – похмуро сказав Семен.

– О, як я рада за неї, – защебетала дівчина, загортаючи покупку.

– Скільки коштує?

Продавчиня назвала ціну, Семен злякався. Це ж які гроші в його розумінні.

– А що так дорого? – Сварливо поцікавився він.

Дівчина поблажливо пояснила:

– Цю сукню знаменитий модельєр придумав!

Семен замислився. Грошей шкода. Треба ж. Тут перед очима знову встало щасливе обличчя Світлани. І він наважився.

– Купую, – відрахував купюри й задоволений своїм рішенням вийшов із пакетом із магазину. Тут і сусід підоспів. Їхали додому весело. Сусід хвалився, який прибутковий день виявився. Все до гривні везе додому.

– Ну, а ти як?

– Що як?

– Чи багато взяв із торгівлі?

– Ти чого чужі гроші рахуєш? – раптом зірвався Семен.

– Ну, гаразд, гаразд, чого кип’ятишся? – здивувався сусід його похмурому настрою.

Приїхали. Семен зайшов додому, Валя ще з ферми не повернулася. Пішов, напхав сіна худобі, гній прибрав, поросятам пійло вивалив. Працює, а на серці тяжко.

Начебто гарну справу зробив, подарунок купив, а що ж так шкребе на душі? Семен плюнув і пішов у хату. Налив собі чарку і хильнув, потім ще. Начебто заспокоївся.

Стукнули двері. Валя прийшла. Як завжди похмура. Побачила чоловіка, що сидить за столом:

– Ти чого це розсівся? Як з’їздив?

– Нормально. Он гроші. – Валя перерахувала.

– Щось замало, чи проторгувався?

– Та ні, тут, бач, заковика вийшла одна, загалом, інші гроші он там у пакеті. – Валя так само похмуро вийняла сукню.

– Це ти кому купив, Наталці? Так їй начебто велика, гроші даремно витратив.

– Це тобі, – раптом сором’язливо сказав Семен, – подарунок на Жіноче свято.

– Мені? – Недовірливо запитала Валя, а потім, все ще не вірячи, – справді мені?

– Тобі, тобі, – підбадьорився Семен, відчуваючи, що не буде скандалу за витрачені гроші, – кому ж ще?

– Ох, Семене, – раптом радісно схлипнула Валя і побігла в іншу кімнату.

Порпалася хвилин десять і вийшла вся заплакана.

– Не лізе, погладшала я.

– Та як, так, – розгубився Семен, – пам’ятаю, що така ж сукня була на тобі коли ми на лавці сиділи біля воріт.

– Дурню, – крізь сльози промовила Валя, – скільки років минуло, змінилася я.

– А знаєш, коли я дивився на ці квіточки, то всі наші вечори згадував. Ти така худенька сидиш поруч, а зірок на небі, наче хто жито розсипав.

– Так, Семене, твоя правда. Добре було тоді, – пішла в спогади Валя.

Засиділися до сутінків. Почали повертатися діти з вулиці. Перша влетіла старша, Наталя:

– Батьки, ви чого в темряві сидите, – і ввімкнувши світло, помітила сукню, що висіла на спинці стільця, – ой, що це? Кому це? Це ж сукня, писк моди за останній сезон! Мамо, тату, не мовчіть, кому ця розкіш?

Валя подивилася на Семена:

– Та тобі це тато привіз – подарунок на Жіноче свято!

– Тато, я тебе люблю! – Дочка цмокнула в щічку батька і вибігла в іншу кімнату, і незабаром вийшла ходою манекенниці в новій сукні, покрутилася і так і сяк. І справді їй личило – і розмір точнісінько її.

Наталя кішкою метнулася до вішалки, накинула шубку і зі словами – я до подружки – й зникла у дверях.

Молодшим Семен привіз цукерки та солодощі. За вікном темніло. Незабаром і спати вляглися. Солодка ніч пройшла швидко.

На ранок його розбудила Валя:

– Вставай Семене, – погладила вона його по голові, – сніданок готовий, – і подивилася на нього таким ясним люблячим поглядом, що він мало не потонув у ньому.

– А що вже ранок? Тоді зі святом тебе, дружино, чи що?

– Ти мені вчора свято зробив, дякую тобі.

– Ну, ось теж скажеш, – збентежився Семен.

– Іди, вмивайся і за стіл.

Давно так душевно не сиділи того ранку Валя і Семен. Дай їм Бог попереду багато таких днів…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!