Я – жінка бальзаківського віку, але все ще живу з мамою. Я не маю жодних шансів побудувати особисте життя. Я розумію, що кожна людина самостійно будує своє життя, але не в змозі справлятися з материнською опікою та тривожністю. Звичайно, мені хочеться створити власну сім’ю та зустрічатися з друзями у вихідні. Але натомість я весь свій вільний час проводжу з мамою, боюсь її засмутити

Я розумію, що кожна людина самостійно будує своє життя, але не в змозі справлятися з материнською опікою та тривожністю. Звичайно, мені хочеться створити власну сім’ю та зустрічатися з друзями у вихідні. Але натомість я весь свій вільний час проводжу з мамою, боюсь її засмутити.

Практично все своє життя я провела вдвох із матір’ю. Вона ніколи не розповідала про мого батька, стверджуючи, що я тільки її дитина, і нам більше ніхто не потрібний. Тоді я просто перестала питати про тата.

Кажуть, що улюблені діти хворіють найчастіше. Можливо, саме тому я з ранніх років перехворіла на всі дитячі хвороби, включаючи вітрянку, ангіну та запалення легень.

Після кожного чіха мама відразу тягла мене до лікарні, а, коли я підросла, активно напихала мене всілякими мікстурами та пігулками. У дитячий садок я не ходила. Мама вважала за краще сидіти зі мною вдома.

Втім, вона і раніше особливо не працювала, нас утримували її батьки. Так, і професія музикант навряд чи принесла б їй особливий заробіток. На подвір’ї я гуляла рідко. Мама говорила про те, що місцеві діти – невідповідна для мене компанія.

Вони могли навчити мене тільки поганому або заразити якоюсь застудою. Власне, вона так думала і про однокласників, і про однокурсників. Жодних галасливих Днів народжень чи походів на дискотеку років до 18 у мене не було.

Я не збиралася з дівчатами вечорами, не загравала з хлопчиками та взагалі жила виключно маминими інтересами. Єдиною розвагою для мене був похід у гості до бабусі та дідуся та музика.

Мама з шести років навчала мене грати на гітарі та фортепіано, влаштувала у музичну школу, в якій, власне, зараз я сама викладаю. Кожен день мого життя був схожим на попередній.

Все могло змінитись, коли я закохалася. До нас у школу влаштувався новий викладач. Він був молодим, гарним, статним. Але на першому ж побаченні мама дзвонила мені кожні 15 хвилин.

Вона питала мене про зовсім неважливі речі, уточнювала, що ми з хлопцем їмо і п’ємо, у що він одягнений і таке інше. Перед другим побаченням я заздалегідь відключила телефон.

Але коли я повернулася додому, біля нашого під’їзду чергувала карета «швидкої допомоги». Виявилося, що мама зателефонувала всім лікарням і моргам, розпереживалася і довела себе до нервового зриву. Добре, що прийшла сусідка та викликала лікарів, які надали їй допомогу та зробили укол заспокійливого.

На третє побачення я не пішла. Натомість я зібрала речі й переїхала до подруги. Вона підтримала моє рішення жити окремо від матері. Але мене вистачило ненадовго.

Протягом двох місяців ми з мамою лише переписувалися. Мені не хотілося слухати її голосу. Хоча вірніше сказати, що я боялася його почути. Мама мала повний контроль над моєю волею, вона могла легко переконати мене повернутися додому.

Якось мама не відповіла на мою смс-ку. Я рознервувалася. Це було не схоже на неї. Тоді я почала їй дзвонити, але слухавку ніхто не взяв. Я примчала до нас додому, і виявилося, що мама потрапила до лікарні.

Два тижні я фактично жила у неї в палаті, проклинаючи свій характер та бажання жити окремо. Звичайно, я пішла з квартири подруги, хоч вона вмовляла мене залишитися.

Нині мама жива-здорова. Ми, як і раніше, живемо вдвох, і вона не дає мені жодних шансів на особисте життя. Я ні з ким не зустрічаюся, не гуляю з подругами та не сподіваюся створити свою сім’ю.

Мені не хочеться, щоб моє особисте щастя було збудовано на хворобі чи навіть втраті моєї матері. Мабуть, моя доля у майбутньому – це самотність.