– Я знаю, що ти вважаєш це подарунком, але як ти міг? – Олена тримала білий конверт двома пальцями, ніби він міг обпекти їй руку. – На річницю весілля, Миколо! На п’ятнадцяту річницю! – Ти повинна зрозуміти мене, Олено. Я мав право знати.– Знати що? Що Андрій не твій син? – Олена кинула конверт на стіл. – Це якась жахлива помилка. Я ніколи тобі не зраджувала, чуєш? Ніколи!

– Я знаю, що ти вважаєш це подарунком, але як ти міг? – Олена тримала білий конверт двома пальцями, ніби він міг обпекти їй руку. – На річницю весілля, Миколо! На п’ятнадцяту річницю!

Микола стояв біля вікна, дивлячись на залитий липневим сонцем двір. Його широкі плечі напружилися.

– Ти повинна зрозуміти мене, Олено. Я мав право знати.

Навколо них сліди святкової вечері – недопите шампанське, залишки торта з п’ятнадцятьма свічками, букет лілій у високій вазі. Їхній заміський будинок, який вони купили п’ять років тому, здавався раптово чужим і холодним, попри спеку за вікном.

– Знати що? Що Андрій не твій син? – Олена кинула конверт на стіл. – Це якась жахлива помилка. Я ніколи тобі не зраджувала, чуєш? Ніколи!

Микола повернувся до неї, в його очах боролися гнів і біль.

– Тоді поясни мені ці результати. Поясни, чому в них написано, що ймовірність мого батьківства менша за один відсоток!

Вхідні двері грюкнули. У дверях з’явилася Віра, їхня чотирнадцятирічна донька. Висока, як батько, з його ж глибоко посадженими сірими очима.

– Що у вас тут відбувається? – вона перевела погляд з батька на матір. – Ви що, сваритеся? У річницю?

Олена швидко схопила конверт зі столу.

– Нічого, Віро. Просто обговорюємо… робочі моменти.

– У вихідний? – Віра примружилася, демонструючи успадковану від батька проникливість. – Гаразд, не хочете говорити – не треба. Я до Каті піду, ми в кіно збиралися.

Коли донька пішла, Олена опустилася на стілець.

– Де Андрій?

– У Павлових. Вони забрали його з футболу, він залишиться у них на ніч, – Микола взяв пляшку і долив собі шампанського. – Кумедно, правда? Ми святкуємо п’ятнадцять років шлюбу, а я щойно дізнався, що десять років виховував чужу дитину.

– Він не чужий! – Олена схопилася. – Як ти можеш так говорити? Ти його батько, ти тримав його на руках новонародженим, ти вчив його кататися на велосипеді, ти…

– Я думав, що він мій! – Микола з силою поставив келих, і шампанське виплеснулося на скатертину. – А тепер я не знаю, що думати. Хто він, Олено? Чий він?

– Мій і твій. Наш син. Сталася якась помилка з цим тестом.

– Три рази я перевірив, Олено. Три! Я не хотів вірити першому результату.

Олена відчула, як земля йде з-під ніг.

– Коли ти почав сумніватися? Чому ти взагалі зробив цей тест?

Микола помовчав, потім важко зітхнув.

– Віктор.

– Віктор? Твій колишній колега? До чого тут він?

– Два тижні тому ми випадково зустрілися в будівельному магазині. Розговорилися. Він запитав про тебе, про дітей. А потім… потім він сказав дещо, що змусило мене замислитися.

Олена відчула, як її руки похололи.

– Що саме?

– Він натякнув, що у вас був роман. Що ти… що ви… – Микола не міг закінчити фразу.

– Що?! – Олена підскочила. – У мене і Віктора? Та ти з глузду з’їхав! Я його терпіти не могла! Він завжди намагався підставити тебе на роботі, ти сам казав!

– Я знаю, – Микола провів рукою по волоссю. – Але потім я почав згадувати… Андрій зовсім не схожий на мене. Ні на кого з моєї родини. А вік приблизно збігається з тим періодом, коли я працював на об’єкті в іншому місті й часто їздив на тиждень…

– Не можу повірити, що ти мені не довіряєш, – Олена опустилася на стілець. – П’ятнадцять років шлюбу, і ти віриш Вікторові, а не мені.

– Я хотів вірити тобі! Тому й зробив тест – щоб довести собі, що Віктор бреше. Але результати… – Микола кивнув на конверт. – Результати говорять зворотне.

У кімнаті повисла важка тиша.

– Що тепер? – нарешті запитала Олена.

– Я не знаю, – Микола взяв свою сумку. – Мені потрібен час подумати. Я поживу в Ігоря кілька днів.

Олена хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Вона мовчки дивилася, як чоловік виходить з будинку, який вони будували разом. Коли двері зачинилися, вона опустила голову на руки та розридалася.

– Я не розумію, – Ігор, молодший брат Миколи, простягнув йому чашку кави. – Навіщо ти взагалі став робити цей тест?

Вони сиділи на кухні у квартирі Ігоря – маленькій, але затишній. Микола не спав усю ніч, і це було помітно по колах під його очима.

– Ти не бачив, як дивився на мене Віктор, коли говорив про це. З такою… впевненістю. І потім, ти ж сам знаєш, що Андрій не схожий на мене.

– Він схожий на Олену, – знизав плечима Ігор. – І що? Мій Дімка теж на Юлю більше схожий, ніж на мене.

– Але результати тесту…

– А ти впевнений, що ці результати правильні? Хто робив аналіз?

Микола дістав з кишені зім’яту візитівку.

– «ГенЛаб». Приватна лабораторія, але з хорошими відгуками. Я перевірив.

Ігор взяв візитівку і покрутив у руках.

– І що ти тепер будеш робити?

– Не знаю, – Микола потер обличчя долонями. – Мені здається, світ звалився.

– Ти поговорив з Оленою? Що вона каже?

– Що ніколи мені не зраджувала. Що це помилка.

– А ти їй віриш?

Микола підняв погляд на брата.

– П’ятнадцять років вірив. А тепер… не знаю.

Олена сиділа в кабінеті директора лабораторії «МедТест». Вона майже не спала, але виглядала зібраною і рішучою.

– Мені потрібні результати максимально швидко, – сказала вона, простягаючи пробірки зі зразками. – Я готова доплатити за терміновість.

Директорка, огрядна жінка в окулярах, кивнула.

– Ми можемо зробити за три дні. Але, мушу попередити, ДНК-тест на батьківство – процедура серйозна. Якщо ви сумніваєтеся в результатах іншої лабораторії…

– Я більш ніж впевнена, що там сталася помилка, – твердо сказала Олена. – Мій чоловік – батько мого сина. Я хочу довести це.

Вийшовши з лабораторії, Олена зателефонувала своїй подрузі Марині.

– Мені потрібна твоя допомога. Ти ж працювала в міській лікарні десять років тому? Пам’ятаєш медсестру Ірину з пологового відділення?

Віра застала матір за комп’ютером. Олена щось швидко шукала в інтернеті та робила нотатки в блокноті.

– Мамо, що відбувається? Де тато? Він не відповідає на мої повідомлення.

Олена здригнулася і закрила ноутбук.

– Тато поїхав до дядька Ігоря. У нас… невеликі розбіжності.

– Які розбіжності? – Віра схрестила руки на грудях. – Через що ви посварилися?

Олена зітхнула. Віра була занадто розумна, щоб її можна було обдурити простими відмовками.

– Твій батько… сумнівається, що він біологічний батько Андрія.

Віра завмерла, широко розкривши очі.

– Що? Але як… чому?

– Він зробив ДНК-тест. Результати показали, що генетично він не батько Андрія. Але це помилка, Віро. Я впевнена, що це помилка.

– Ти… ти зраджувала татові? – голос Віри здригнувся.

– Ні! Ніколи! – Олена схопила доньку за руки. – Клянуся тобі, я ніколи не зраджувала твоєму батькові. Я люблю його. Завжди любила.

Віра вирвала руки.

– Тоді звідки взявся Андрій? – в її голосі звучав виклик. – ДНК не бреше, мамо.

– Тести можуть помилятися. Лабораторії можуть припуститися помилки. Люди можуть маніпулювати результатами.

– Про що ти говориш?

Олена відкрила блокнот.

– Я думаю, що результати підробили. Або сталася плутанина в пологовому будинку. Або…

– Ти зараз вигадуєш якісь божевільні теорії замість того, щоб визнати правду! – вигукнула Віра. – Ти обманювала нас усіх! Бідний тато! Бідний Андрій!

– Віро, будь ласка, – Олена простягнула руку до доньки, але та відсахнулася.

– Не чіпай мене! Я… я не хочу з тобою розмовляти!

Віра вибігла з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Олена опустилася на стілець, відчуваючи, як з очей знову течуть сльози. Весь її світ руйнувався на очах.

Марина привела Олену в маленьке кафе на околиці міста.

– Вона буде тут за п’ять хвилин, – сказала Марина, перевіряючи телефон. – Я сказала їй, що хочу зустрітися з колишньою колегою. Не згадувала тебе.

– Дякую, – Олена нервово смикала серветку. – Ти впевнена, що це та сама Ірина?

– Абсолютно. Ірина Савельєва. Вона працювала в пологовому будинку, коли ти народжувала Андрія. Потім швидко звільнилася і поїхала з міста. Повернулася лише кілька років тому.

Двері кафе відчинилися, і увійшла жінка років сорока, з короткою стрижкою і настороженим поглядом. Побачивши Олену, вона завмерла.

– Що це означає, Марино? Навіщо ти мене обманула?

– Будь ласка, Ірино, – Олена встала. – Мені просто потрібно поставити кілька запитань.

– Мені нічого тобі сказати, – Ірина розвернулася до виходу.

– Я знаю, що ти зустрічалася з Миколою до мене! – випалила Олена. – І я знаю, що ти працювала в пологовому будинку, коли народився мій син.

Ірина повільно повернулася.

– І що з того?

– Чи сталася… плутанина з дітьми? Або… – Олена не могла змусити себе вимовити слово «підміна».

Ірина гірко посміхнулася.

– Ти думаєш, я підмінила твою дитину з помсти? Серйозно?

– Я не знаю, що думати! – вигукнула Олена. – ДНК-тест показує, що мій чоловік не батько мого сина. Я ніколи не зраджувала Миколі. Як це пояснити?

Ірина підійшла до столика і сіла.

– Слухай, я не буду прикидатися, що була в захваті, коли Микола покинув мене заради тебе. Так, я була ображена. Так, я працювала в пологовому будинку, коли ти народжувала. Але я не божевільна, щоб підміняти дітей!

– Тоді що сталося? – Олена в розпачі сплеснула руками.

Ірина уважно подивилася на неї.

– А що показав тест? Що Микола не батько? Чи що дитина взагалі не твоя?

– Лише те, що Микола не батько.

– І де робили цей тест?

– В «ГенЛаб».

Ірина задумалася.

– Знаєш, це дивний збіг, але моя племінниця працює в «ГенЛаб». Аліса Савельєва. Вона займається обробкою результатів.

Олена і Марина переглянулися.

– І вона б могла… змінити результати? – обережно запитала Марина.

– Я не говорила цього, – швидко відповіла Ірина. – Але Аліса… вона дуже прив’язана до мене. І вона знає історію з Миколою.

Тамара Петрівна, бабуся Миколи, чекала його у своїй маленькій квартирі. Незважаючи на вісімдесят років, вона зберігала ясність розуму і твердість характеру.

– Сідай, онучку, – вона вказала на стілець. – Ігор мені все розповів. Що за дурниці ти затіяв?

Микола опустився на стілець.

– Бабусю, це не дурниці. У мене є результати тесту…

– Тести! – пирхнула старенька. – А ти на себе в дзеркало давно дивився? На свого діда?

Вона встала і підійшла до старого комода, діставши звідти пошарпаний фотоальбом.

– Ось, дивись.

Вона відкрила альбом на пожовклій фотографії. З неї дивився хлопчик років десяти, напрочуд схожий на Андрія.

– Це… хто? – запитав Микола.

– Твій дідусь Володимир. Мій чоловік, царство йому небесне. Це фото 1953 року.

Микола взяв фотографію тремтячими руками.

– Але… це ж Андрій! Як?

– У нашому роду, Миколко, гени грають дивні жарти. Через покоління передаються. Ти ось на свого батька схожий, а Ігор – на мене. А Андрійко – викапаний Володя.

– Але тест…

– Тест, тест! – бабуся махнула рукою. – А ти знаєш, що у твого діда була рідкісна група крові? І у тебе така сама. І в Андрійка.

– Це нічого не доводить, бабусю.

– А те, що ти готовий зруйнувати сім’ю через якийсь папірець, це доводить що? Твою дурість, ось що!

Олена сиділа в кабінеті директора «МедТест» і дивилася на результати другого тесту. Вони підтверджували результати першого – Микола не був біологічним батьком Андрія.

– Чи можливо, що два різні тести помиляються? – запитала вона тремтячим голосом.

Директорка похитала головою.

– Ймовірність дуже мала. Але… є деякі генетичні аномалії, які можуть впливати на результати. Дуже рідкісні.

– Які саме?

– Наприклад, химеризм. Це коли у людини є клітини з різним генетичним матеріалом. Або деякі мутації, які впливають на стандартні маркери, що використовуються в тестах.

Олена згадала слова Тамари Петрівни про рідкісну групу крові.

– А де можна зробити більш глибокий аналіз? Який враховував би ці аномалії?

– У державній генетичній лабораторії. Але це дорого і довго.

– Мені все одно. Я хочу знати правду.

Віктор не очікував побачити Миколу на порозі своєї квартири.

– Миколо? Що ти…

Договорити він не встиг. Микола схопив його за комір і притиснув до стіни.

– Якого біса ти наговорив мені про Олену? Навіщо ти збрехав?

– Я… я не брехав, – Віктор спробував звільнитися. – Відпусти мене!

Микола розтиснув руки, і Віктор сповз по стіні.

– Твоя племінниця працює в «ГенЛаб», вірно? – запитав Микола. – Аліса Савельєва.

Віктор зблід.

– Не розумію, про що ти.

– Усе ти розумієш. Ти знав, що я зроблю тест після твоїх натяків. І ти знав, де я його зроблю – адже ти сам порекомендував мені цю лабораторію. «Надійне місце», так ти сказав?

– Миколо, ти верзеш якусь нісенітницю. Я не знаю жодної Аліси…

– Припини брехати! – Микола дістав телефон і показав фотографію. – Це ти та Аліса на корпоративі «ГенЛаб». Фото з їхнього сайту.

Віктор закрив обличчя руками.

– Навіщо, Вікторе? – тихо запитав Микола. – Навіщо ти це зробив?

– Ти отримав підвищення, яке мало дістатися мені, – глухо відповів Віктор. – Ти завжди був улюбленцем начальства. А потім ти відкрив свою фірму і став таким успішним… А у мене нічого немає. Ні кар’єри, ні сім’ї.

– І ти вирішив зруйнувати мою сім’ю із заздрощів?

– Я просто хотів, щоб ти відчув себе так само паршиво, як я.

Олена і Микола сиділи в приймальні державної генетичної лабораторії. Між ними на стільці сидів Андрій, бовтаючи ногами та граючись в телефоні. Він не розумів, навіщо вони всі здавали якісь аналізи, але був радий пропустити школу.

– Ти говорив з Віктором? – тихо запитала Олена.

Микола кивнув.

– Він у всьому зізнався. Він хотів помститися мені за старі образи.

– А його племінниця?

– Теж зізналася. Вона підробила результати на його прохання.

– А другий тест? У «МедТест»?

Микола похитав головою.

– Ось це дивно. Вони стверджують, що їхні результати точні. І вони не пов’язані з Віктором.

– Сім’я Соколових? – до приймальні вийшов лікар з текою в руках. – Проходьте до кабінету.

У кабінеті лікар, літній чоловік з уважним поглядом, розклав перед ними кілька аркушів з графіками й таблицями.

– У мене для вас незвичайні новини, – сказав він. – З точки зору стандартного аналізу, Микола Соколов дійсно не є біологічним батьком Андрія Соколова.

Олена зблідла, а Микола стиснув кулаки.

– Але, – продовжив лікар, – ми провели розширений аналіз і виявили дещо цікаве. У вас, Миколо, присутня рідкісна генетична особливість – мутація в одному з ключових маркерів, які використовуються при стандартному тесті на батьківство.

– Що це означає? – запитав Микола.

– Це означає, що стандартний тест буде показувати хибнонегативний результат. При більш глибокому аналізі ми бачимо, що генетичний матеріал збігається. Ви безумовно батько Андрія.

Олена закрила обличчя руками, не маючи сил стримати сльози полегшення.

– Це рідкісна мутація? – запитав Микола, згадуючи слова бабусі.

– Дуже рідкісна. Вона зустрічається приблизно в однієї людини з десяти тисяч. І вона успадковується. У Андрія теж є ця мутація.

Увечері вся родина зібралася на вечерю. Віра, спочатку насторожена, поступово відтавала, бачачи, як батьки знову тримаються за руки й усміхаються одне одному.

– Значить, усе було через якусь мутацію? – запитала вона.

– І через заздрість однієї людини, – кивнув Микола. – Віктор знав про мої сумніви щодо зовнішності Андрія і вирішив використати це.

– Але як він дізнався про мутацію? – здивувалася Віра.

– Він не знав, – відповіла Олена. – Він просто попросив племінницю підробити результати першого тесту. А другий тест показав той самий результат через мутацію, про яку ніхто не підозрював.

Андрій, який з апетитом уминав піцу, підняв голову.

– Про яку мутацію ви говорите? Я що, мутант, як з Людей Ікс?

Усі засміялися, і напруга останніх днів почала відступати.

– Ні, синку, – Микола погладив його по голові. – Просто в тебе і в мене є одна рідкісна генетична особливість. Вона робить нас… особливими.

– Круто! – зрадів Андрій. – А які у нас суперздібності?

– Головна суперздібність – бути сім’єю, – посміхнулася Олена. – Незважаючи ні на що.

Пізніше, коли діти пішли спати, Микола та Олена залишилися удвох на кухні.

– Пробач мені, – тихо сказав Микола. – Я мав вірити тобі, а не якимось тестам.

– А я мала зрозуміти твої сумніви, – відповіла Олена. – Андрій дійсно зовсім не схожий на тебе зовні.

– Зате він викапаний мій дід, – посміхнувся Микола. – Бабуся мала рацію.

Олена притиснулася до чоловіка.

– Знаєш, це був найжахливіший подарунок на річницю весілля.

– Обіцяю, наступного разу будуть лише квіти та прикраси.

– І жодних конвертів з результатами тестів?

– Жодних конвертів, – підтвердив Микола, цілуючи дружину.

У вікно світив повний місяць, заливаючи кухню м’яким світлом. Сімейна буря вщухла, залишивши після себе розуміння того, наскільки важливою є довіра і наскільки крихкою вона може бути. І, можливо, саме це розуміння було найціннішим подарунком на їхню п’ятнадцяту річницю.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.