Я зрозумів головне – немає нікого важливішого, за дружину! Навіть, якщо вона постаріла та змінилася! Вона – найрідніша людина, осередок і пристань

Дбайливо сервірувала стіл, стелила серветки. І я почував себе таким паном, милостиво жартував, дивлячись на метушливу дружину.

Про себе думав, як спритно я обвів її, вкотре, навколо пальця. Порівнював з Юлькою.

Та була такою стрункою та шикарною! Талія, як у дюймовочки. Але зараз я не згадував про Юльку. І про її талію також. Я, раптом, відчув, як сильно затремтіли руки, а звідкись, знизу, гидко ліз страх.

«Люся… Люся, ти чого, ти навіщо це? Люся! Ти давай, вставай! Я ж не можу без тебе! Вдома знаєш, погано без тебе!

Ти що це вигадала, Люся? Розхворілася чого? Ми ж з тобою океан хотіли подивитись, ну Люся, ну розплющ очі!», – я гладив дружину по плечу, шепотів безглузді слова, поки не був виставлений з палати лікарями.

Сидячи в коридорі й, обхопивши голову руками, я думав про те, який був дурень.

Тільки зараз, усвідомивши всю серйозність ситуації, я зрозумів головне – крім дружини, мені ніхто не потрібний!

Я почував себе паном, бо Люся була поруч. Надійна, яка завжди підтримує. Кохана, як виявилось!

Задзвонив мобільний. “Юля”, – з’явилося на екрані. Виклик скинув. Телефон не замовк.

– Так! – гаркнув я.
– Привіт, бегемотик! А чого ти не дзвониш своїй тигриці? – пролунав оксамитовий голос.

– Та йди ти! І не дзвони мені більше! Все! – я вимкнув телефон.

Повернув голову убік. Якусь жінку виписували. З нею поряд гордо йшов чоловік, тримаючи пакунки. Та йому щасливо посміхалася.

В ці хвилини найбільше на світі мені захотілося, щоб на їхньому місці були ми з Люсею. Щоб дружина розплющила очі й сказала звичне:

– Ти знову поголитися забув? Ох, ти, недолугий мій. Ходімо їсти, я котлеток зробила. А потім кіно подивимось, та чайку поп’ємо!

І весь, як здавалося раніше, такий непотрібний і набридливий сімейний побут, раптом став для мене найдорожчим у житті.

– Якщо Люся… Та я більше ніколи… Господи, допоможи! – шепотів я.

Я обманював свою Люсю. Затятий рибалка, я, якось, познайомився з жінкою. Закрутився пристрасний роман.

Не мудруючи сильно, я почав чергувати: одні вихідні на рибалку їду, другі – ніби на рибалку. А сам до Юльки.

Звично одягався, брав снасті, все честь по честі. У повному екіпіруванні йшов. Потім купував рибу у магазині, розморожував у Юльки, якщо було потрібно.

Потім, задоволений, йшов додому. Люся зустрічала з незмінною усмішкою, клопотала. Із захопленням смажила рибу. Їли юшку та пиріжки.

– Здобувач ти мій! – Цілувала вона мене.
Я, навіть не почервонівши, почував себе задоволеним.

Вкотре розмовляв про свою винахідливість на риболовлі з товаришами:

– Дурна баба. Для неї, мабуть, що окунь, що короп, що щука – все одно. Скоро сьомгу їй принесу, скажу, що в нашому ставку водиться, й тому повірить! Або форель!

– Або золоту рибку зловлю. Я читав, така є, саме з лускою блискучою, півтори тисячі доларів коштує! – хвалився я.

Приятелі дивувалися моїм витівкам і жартували. Тільки Льошка раптом насупився і сказав:

– Це підло, Юрко!
– Що підло? Золоту рибку виловити? – відмахнувся я.

– Та ні. Дружину підло обманювати так. Вона ж тобі вірить. Я б так не зміг. І тобі не раджу. А щодо золотих рибок, у тебе вдома є така золота. Твоя дружина, – серйозно відповів Льошка.

– Ой, мораліст. У самого дружина молода та вродлива, ось ти й не хочеш її обманювати. А я з Юлькою життям насолоджуюся. Радий, що зустрів її, – не звертав я уваги на його слова.

– Дивись, як би не пошкодувати потім, – зітхнувши, підсумував Льошка.
І ось тепер, у лікарняному напівпорожньому коридорі, я згадав ту розмову. Корив себе, лаяв.

Вийшов лікар і дозволив мені зайти. Я зайшов, шалено билося серце. Люся дивилася на мене. Сумно руку простягла. Я підбіг, притиснув її до губ.

– Люся! Люба, ти як? Люся, ти одужуй, дивися. Я це… Сказати тобі хотів… Не час, але мені стане легше. Люся, я ж не завжди на рибалку їздив! Ти пробач мені! Біс поплутав!

– Зв’язався тут з однією, але не потрібна вона мені! Лише ти! Мені ж нікого не треба. І нічого. Аби ти жила, Люся! – розридався я.

– Дурний ти, Юрко, я ж все знала, – ледве чутно прошепотіла Люся.
– Знала? Знала, і мовчала? І нічого не казала? – ошелешено дивився я на дружину.

– А що сказати? Я ж кохаю тебе. Ти гадаєш, я рибу розрізнити не можу? Ех, Юрка. Та я з батьком та братом все дитинство на риболовлі провела, – трохи посміхнулася Люся.

– Але… Як же? І ти ніколи мені нічим не показала? Як же тобі було, Люся? – я тремтячою рукою провів волоссям дружини.

І тільки тут побачив, що голова у неї, майже сива…

– Не подобається? Я ж волосся все зафарбовувала. А тут не до фарби. Переживала, Юро. Але мовчки, тільки ось посивіла вся. Зовсім на стару перетворилася. Не подобаюсь? – Люся відвела погляд.

– Люся! Та нікого краще за тебе нема! Моя рідна, більше такого не повториться. Ти не йди тільки! Не кидай мене! Я без тебе пропаду! Люся! – закричав я, побачивши, що дружина переривчасто задихала.

– Чоловіче! Ви що тут влаштовуєте? Навіщо кричите? І людину хвилюєте? Ану, виходьте! – мене почала відчитувати медсестра.

А я усе кричав Люсі, що люблю її, й не можу жити без неї. Що тільки з нею я сильний. З нею, такою милою, домашньою, веселою. Тому що, саме вона і давала мені ці сили своєю любов’ю та турботою.

Забігаючи вперед скажу, що Люся видужала. Вона ніколи не дорікнула мені в тому, що я зробив. На рибалку я їздити продовжив. Але на справжню!

І все слав дружині фотозвіти, де ми із товаришами на озері. Рибу фотографував, краєвиди. Хоча Люся не просила. Ходимо із нею вулицею за ручку. Порошинки з неї здуваю.

Я зрозумів головне – немає нікого важливішого, за дружину! Навіть, якщо вона постаріла та змінилася! Вона –  найрідніша людина, осередок і пристань.

І у розмовах я тепер лише за правду. Кажу, що брехня все одно випливе назовні. І тоді буде вже не смішно. А боляче! На інших жінок не дивлюся більше.

Збираємося нині з Люсею поїхати на океан подивитися. І хтозна, можливо, спіймаю для неї справжню золоту рибку.

Щоб вона виконала головне моє бажання – нехай дружина завжди буде здорова! І завжди буде поряд! Про більше – я і не мрію!