– Я, звісно, ​​обіцяв! А потім усю ніч не спав і думав, ну як це не казати? Як це взагалі можливо, не сказати тобі, що твій чоловік збирається піти на захід сонця, а ти залишишся з Юрком та з іпотекою, яку вам платити ще сімнадцять років?

– Він тебе скоро покине, – впевнено сказав Льоша, – за місяць максимум.

– З чого ти взяв? – Здивувалася я.

Льошка, з яким ми товаришували з дев’ятого класу і зараз сиділи в кафе, тільки плечима знизав і відвернувся.

– Ні, Льош, так не піде, – я почала сердитись, – сказав «А», кажи й «Б». Інакше це плітки якісь виходять у нас із тобою.

– Та які тобі плітки? – зітхнув Льоша. – Він мені сам сказав.

Друг замовк, і мені дуже захотілося струсити його.

– Колися давай, – стримано сказала я.

– Вчора ми за келихом сиділи, – неохоче почав Льоша, – і він сказав:

– Я йду до Маринки скоро, тільки Наталці не кажи. Я сам потім все влаштую.

– Я, звісно, ​​обіцяв. А потім усю ніч не спав і думав, ну як це не казати? Як це взагалі можливо, не сказати тобі, що твій чоловік збирається піти на захід сонця, а ти залишишся з Юрком та з іпотекою, яку вам платити ще сімнадцять років?

Сімнадцять років… Я повторила про себе цю цифру, і вона здалася мені довшою, ніж моє попереднє життя. Юркові було вісім місяців, він ще не ходив, тільки повзав по квартирі.

Хапав усе, що траплялося під руку, і пхав до рота, то ґудзик, то якесь сміття, то власну шкарпетку.

Чоловік мій Сергій поводився, як завжди. А виявляється, весь цей час він планував… В очах у мене раптом потемніло.

– Агов, ти чого? – підвівся Льоша. – Тобі погано?

– Все нормально, – я відсторонила його руку, – дякую за інформацію.

Увечері Сергій повернувся пізно. Все було як завжди, але я пам’ятала, що сказав мені Льоша, і не могла поводитися, як завжди. Він моєї холодності не помічав.

Сергій ліг поряд, і незабаром я почула його тихе сопіння. Я дивилася на нього, на цю людину, з якою прожила чотири роки, і намагалася зрозуміти, коли це сталося?

Коли він перестав бути моїм чоловіком, а став просто чоловіком, який спить в одному ліжку зі мною, та хропе?

Цю Марину я бачила одного разу на корпоративі. Вона була в червоній сукні з декольте до пупка і сміялася так голосно, що здавалося ще трохи, і в неї трісне щелепа.

Не сказати, що вона була надзвичайно красива, але… мабуть, щось Сергійко в ній розгледів.

Льоші я повірила… Але мені таки були потрібні реальні докази зради чоловіка. Тому кілька днів я пильно спостерігала за ним, відзначала зміни у поведінці й, зрештою, прочитала та зробила скриншот їхнього листування у його телефоні.

Виявляється, він й справді зустрічався з цією Мариною. І в них, зважаючи на все, – були серйозні наміри.

– Ну що ж, добре, – сказала я собі, – у нього коханка. Але що тепер робити мені?

Скандалити та здавати Льошу я не збиралася.

Вранці я зателефонувала свекрусі. Не для того, щоб скаржитися, боже борони. Я зателефонувала, щоб спитати рецепт пирога з капустою, і, між іншим, дізналася, що Сергію місяць тому підвищили зарплату.

– А мені він сказав, що їм урізали премії… – подумала я.

Місяць. Він місяць витрачав гроші на свою Маринку, поки я купувала Юркові підгузки по акції та рахувала дріб’язок до наступного його авансу.

Я не плакала. Натомість я сіла за комп’ютер і почала шукати інформацію. Я не знала до пуття, що шукаю, тому читала все підряд про розлучення, про поділ майна…

Хоча ніякого майна у нас не було, а була іпотека та меблі в кредит. І тут мені потрапила стаття про аліменти.

Як виявилось, можна подати на аліменти без розлучення. Я читала цей рядок знову і знову, і мені здавалося, що я відчинила якісь таємні двері, про які ніхто не знає.

Аліменти у шлюбі… Звучало це, як оксюморон, як гаряча крига, чи дзвінка тиша. Проте я знайшла непоганий вихід.

Коли Сергій дізнався про це, у нього було таке обличчя, наче він виявив у холодильнику живого крокодила.

– Ти чого це? – здивувався він.

– Та так, – сказала я, – хочу убезпечити себе та дитину.

– Е-е-е… А від чого, дозволь спитати?

Я подивилася йому прямо в очі й сказала:

– Від твоєї Марини.

Чоловік охрінів, продовжуючи дивитися на мене.

– Що, думав, я не знаю? – Усміхнулася я.

– А… Е…

– Ти хочеш спитати звідки? Він верблюда, любий, – холодно сказала я.

І тут Сергій оговтався:

– Наташа … Ти …

– Я все не так зрозуміла? – перервала я. – Марина просто твоя колега, і взагалі, у вас все несерйозно. Вона твоя відтулина, ти просто втомився від побуту, але тепер з нею порвеш і повернешся в сім’ю. Так?

Він опустив голову.

– Хай там як, любий, але ти платитимеш аліменти, – сказала я. – Тобто відсоток із твоєї нещодавно підвищеної зарплати, який ти витрачав на Марину, тепер піде на твою дитину. А Марина…

– Хочеш, кидай її, хочеш, продовжуй зустрічатися з нею. Мені однаково. Бо тебе більше немає для мене. З цієї хвилини до розлучення ми з тобою просто сусіди. Зрозумів?

Він нічого не відповів.

Гроші, двадцять п’ять відсотків від зарплати чоловіка, прийшли мені на карту першого числа наступного місяця.

А потім я полізла в наш сімейний сейф. Сергій думав, що я не знаю код… Він взагалі думав, що я нічого не знаю, що я просто сиджу вдома з дитиною, поки він будує кар’єру і “кублиться” з жінками в червоних сукнях… Але код я знаю.

Там було триста тисяч. Наші спільні гроші, які ми відкладали на відпустку, на ремонт та й просто на «чорний день». Я взяла рівно половину – свої сто п’ятдесят тисяч і поклала їх у потаємне місце.

Чоловік помітив пропажу грошей цього ж вечора.

– Не зрозумів… – сказав він, підходячи до мене. – А де гроші?

– Які гроші, Сергію?

– Та не прикидайся ти! – насупився він. – Гроші, що у сейфі лежали. Де вони?

– А, ти про наші гроші? – Усміхнулася я. – З ними все гаразд. Свою частину я забрала, а твої там і лежать.

– Стривай, що значить забрала? – Запитав чоловік. – Навіщо?

– Тому, що я з тобою розлучаюся, – відповіла я, – і нам з Юрком потрібні будуть гроші на перший час.

– А звідки ти код дізналася? – роздратовано спитав він.

– Від верблюда, – повторила я.

Сергій хвилину-другу дивився на мене, а потім на його обличчі розпливлася посмішка.

– А-а-а… – простяг він. – Я зрозумів… Тепер я зрозумів, від якого верблюда ти про Маринку дізналася… Льошка… Друг ще називається… він мене здав, так?

– Льоша тут ні до чого, – і я показала йому скриншот з листування, – ти сам проколовся.

Сергій упав на стілець.

– Але ж у нас іпотека… – пробурмотів він.

– Згадав! – реготнула я. – Скажи, а ти пам’ятав про іпотеку, коли досліджував об’єкт під назвою “Марина”? І коли витрачав на неї гроші, які мали йти в сім’ю?

– Ось давай тільки без нотацій, гаразд? – пробурчав він. – Факт є факт, у нас іпотека! Що ми з нею робитимемо?

– Пропонуй варіанти, – сказала я.

Варіантів у Сергія не було. Проте після консультації з юристом ми знайшли вихід. Квартиру за згодою банку було вирішено продати, а іпотеку погасити з вторгованих коштів. Суму, що залишилася, ми розділили порівну.

– Ну, – похмуро сказав чоловік, – задоволена? Ти відразу залишилася без чоловіка і без даху над головою.

– А це все одно б зі мною сталося, чи не так? – Усміхнулася я. – Ти ж ніби зібрався йти до своєї Марини… Але так вийшло, що це я від тебе йду. Так що, ось так, Сергію, я задоволена.

Сергій продовжує виплачувати мені аліменти. Я живу у батьків і ні про що не шкодую. З колишнім чоловіком ми не спілкуємось, – його вельможність образилася, що не він мене кинув! А я вдячна Льоші, що він виявився мені справжнім другом, і не тільки…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!