Як бабуся в санаторій їздила…

Наближався ювілей Віри Іллівни. Дочка та онука не могли ніяк придумати подарунок для ювілярки. А вона, як навмисне, тільки й казала їм:

– Не надумайте мені дорогі подарунки дарувати! До сімдесяти років, дякувати Богу, все нажила. І меблі, техніка вся в будинку є, до неї я звикла. Із заплющеними очима можу все знайти швидко.

– Одягу, хоч греблю гати – не зносити. Скільки мені залишилося жити? І взуття, і суконь, повна шафа та антресолі. Нічого не купуйте. Посидимо за столом, як завжди – і добре.

– Ну, сімдесят років же, бабусю! – Не заспокоювалася внучка Варя, – це така серйозна дата! Потрібно якось незвичайно відзначити.

– Ось доживеш до сімдесяти, і дізнаєшся, радісно це чи ні. Особлива дата … – усміхалася бабуся, – ходжу, ворушуся, от і радість, що жива поки що …

Але дочка Тамара та Варя все-таки хотіли зробити ювілярці сюрприз, і приємний.

– Таке їй подарувати, чого в неї в житті не було, – задумливо промовила якось Варя.

– А що, коли їй путівку до санаторію оформити? – Запитала Тамара, – адже вона ніколи не була, і я сумніваюся, що наважиться поїхати, тим більше в такому віці.

– Не була ніколи? – Здивувалася Варя.

– А ти пам’ятаєш, щоб вона взагалі кудись виїжджала? Приросла вже до свого будинку, городу, курей. Її й трактором звідти не витягнути… – поскаржилася Тамара, – а треба б їй підлікуватися, вже й руки болять, і на ноги завжди скаржиться.

– Так це те, що потрібно! Ти маєш рацію, мамо, – зраділа Варя, – але треба вам їхати удвох, і ти заразом відпустку з нею проведеш, і сама відпочинеш, і поспілкуєтеся вдосталь.

Коли бабусі оголосили подарунок, вона захвилювалася, розгубилася.

– Ой, не знаю, боязко мені їхати. Я не пам’ятаю вже коли й потягом останній раз їздила…

– Нічого, мамо, ось поїдемо разом, ти не одна, і все буде гаразд. Ось тільки оформимо санаторні карти – та й вперед.

– Ага, вперед… – схаменулась бабуся, – а хто на господарстві залишиться?

Вона подивилася на Варю.

– Сама знаєш, онучко, і кури, і кіт, і город засаджений… Ой, не час роз’їжджати. Літо!

– То ми ж на море їдемо! На морі купатися саме влітку. Треба ще й купальник тобі купити, і свіжу літню сукню – стільки приємних турбот. Але це я беру на себе, – оголосила Тамара.

– На початку червня саме і їхати, – підтримала матір Варя, – все на городі посадили, поливати я буду, і полоти в міру сил, і тато у вихідні допоможе. Час швидко пролетить, ви й приїдете!

– Ой, ну, здивували ви, дівчата, з цим морем… Ну, хто ж кидає влітку город? – Зітхала бабуся, але Тамара була непохитна: їдемо!

Із самого початку поїздки Віра Іллівна помітно хвилювалася. Тамара взяла з собою апарат для вимірювання тиску, і контролювала матір постійно, хоча та на тиск скаржилася не часто.

– Не нервуйся, розслабся, дивись у вікно, адже так цікаво, матусю! – просила дочка. І Віра Іллівна потроху заспокоїлася. Вона слухала розповіді попутників, кивала, і все питала у дочки скільки часу, і коли вони вже приїдуть.

Тамара подавала матері чай, і до кінця поїздки Віра Іллівна вже посміхалася.

У санаторії жінкам дали окрему кімнату, вони розташувалися і після відвідування лікаря вивчили список призначених ним процедур. Тамара взяла навіть ті самі процедури, що й у матері, щоб ходити разом, в одні кабінети.

Віра Іллівна із задоволенням приймала ванни з мінеральною водою, грязьові аплікації на свої хворі руки, і через тиждень їй здалося, що лікування йде на користь її організму.

– Ой, дякую, доню, от добре. Вдома теж багнюка є… Своя… Але не лікувальна. А тут – чорна, в’язка, а рукам легше! – Дякувала вона.

– Легше вже через те, що ти не працюєш на городі, мамо. Це – раз. І, звичайно, процедури – річ, перевірена, це – два. Бачиш, як добре, а ти не хотіла їхати.

Мама та дочка гуляли Одесою, знаходили час і побувати на екскурсіях. Особливо сподобалося Вірі Іллівні у дендропарку Перемоги. Вона розглядала незвичайні її оку екзотичні рослини, дивилася на рибу в ставку, навіть відвідали зоопарк.

– І все-таки така спека нам незвична, – вже втомилася від денного пекла через тиждень Віра Іллівна, – цікаво, а яка температура там у нас зараз? Треба зателефонувати додому. Серце не на місці.

Варя припускала, що бабуся та мати будуть дзвонити їй, але не думала, що так часто. Весь другий тиждень відпустки бабуся з надривом у голосі благала не забувати відкривати вранці та закривати ввечері теплицю, розпушувати міжряддя посадок моркви та буряків, і годувати курей та Мурзика.

– Як там мій Мурзик? – Кричала бабуся на весь пляж, викликаючи посмішку людей, які засмагали поруч.

Тамара намагалася обсмикнути її, але крики бабусі про кота все одно радували народ.

– Ти не давай йому тільки молока! У кота від нього розлад. І не забувай щодня наливати йому свіжої води. Та й миску щоразу треба ретельно мити! У брудну не наливай, він не питиме. Та дивись, щоб він не пішов до сусідів через паркан.

– Мамо, – шипіла і смикала за руку матір Тамара, – закінчуй…

Бабуся віддавала телефон і хитаючи головою, відповідала:

– Ой, не каже вона мені всієї правди. Боюся, що кіт схудне, сумуючи за мною. Адже він теж ніколи не був без мене…

– Та що ти все про кота та про кота. Краще б спитала, як там Варя, – образилася Тамара, – невже тобі кіт дорожчий за онуку?

– Та що з нею станеться? Я і по голосу її чую, що вона гаразд, а от за кота переживаю. Він за себе не постоїть, – махала рукою бабуся, – і взагалі, я так уже додому хочу. Сил моїх немає.

– Потерпи, матусю. Як же це? Ми вже майже пів терміну відпочили. Ти посвіжіла, засмагла, відпочила…

– Так воно так. Але я так по домівці сумую, – тонким жалібним голосом відповіла Віра Іллівна, – ніякі моря, санаторії не варті того, щоб кидати будинок, Мурзика, курочок…

– От недолуга ти, їй-богу. Знайшла про кого переживати: про курочок! – Розлютилася Тамара, – ти тепер до кінця путівки плакатимешся про своїх курей? Встигнеш ще до них. Літо не закінчиться так швидко, – заспокоювала Тамара і матір, і себе.

– А завтра ми будемо дзвонити? – наче дитина просила Віра Іллівна.

– Ні. Досить тероризувати Варю. Вона все там робить, як слід. А ось нам треба ще долікуватись. Тобі подобаються процедури? – спитала Тома.

– Ну, ніби нічого. Відразу й не зрозумієш, але й удома ми можемо полікуватися, коли притисне, – не здавалася бабуся.

– А море? Це ж море! – Сперечалася про переваги відпочинку Тамара.

– Море гарне, але й наша річка не гірша, – відповіла бабуся, і берізки ніжні, і сосни запашні, а купатися я давно не ходжу, соромлюся, мені холодно, і тут тільки ніжки мочу. Для мене цього достатньо. А ось ти поплавай, звісно. Якщо подобається…

Тамара замовкла. Вона бачила, що мати не хоче купатися у морі, і вже змирилася з цим. Тамара купалася майже щодня, а мати сиділа в тіні та стежила за нею, а всю другу половину відпочинку воліла залишатися в номері, бо на вулиці їй було спекотно.

– І все ж таки не розумію, як тут місцеві живуть? – Міркувала бабуся, – на такій спеці пів року маятися? Чи то річ у нас. Терпима погода і влітку, і восени, ну і взимку ми звикли до морозів…

– Зрозуміло з тобою все, – кивала Тамара, – наш подарунок тобі не сподобався. Даремно ми, напевно, тебе на південь потягли…

– Ви вже пробачте мені, але ж, де народився, там і став у пригоді, – перепрошувала бабуся.

– Так відпочила зате, – сказала їй Тамара, – вдома стільки б не просиділа, не пролежала, не погуляла…

– А що в цьому сидінні хорошого? – обурилася Віра Іллівна, – ходимо, як божевільні, маємося без діла. Туди-сюди, і знову: туди-сюди… Хіба це відпочинок?

– Стільки часу втрачено, справжнє неробство! А це – гріх. Вдома б за цей час купу справ перелопатила, і задоволена була б, настрій гарний від цього. А тут… Ну, скільки можна байдикувати?

– Все, мамо. Залишився тиждень. Терпи, трудівниця ти моя. Що з тобою робити? – Здалася Тамара, – наступного разу з чоловіком у відпустку поїду. Він любить тут відпочивати.

Віра Іллівна мовчала. Вона останнім часом вигадала собі втішне заняття: купувала в крамниці найдешевший хліб і годувала в парку голубів. Ті зграйкою злітали до жалісливої ​​пенсіонерки й прямо з рук хапали шматочки хліба.

– Їжте, їжте, мої хороші, – казала їм бабуся, – хто вас ще так нагодує? Ось, поїду я, вже тоді самі здобувати станете, а поки я вас підтримаю, як можу.

Щоранку після сніданку в їдальні, прихопивши трохи зайвих шматочків хліба, бабуся йшла до парку годувати голубів.

Тамара на самоті йшла на масаж, а Віра Іллівна, відмовившись від масажу, віддавала перевагу розмовам з птахами.

Повернулися вони додому пізно ввечері. Їх зустрів чоловік Томи. Тома намагалася залишити матір ночувати у своїй квартирі, але Віра Іллівна категорично відмовилася:

– Ой, додому мене, додому… Не можу й години більше чекати. Як там Мурзик мій? Чи живий? Курочки не схудли? Вибач, зять, але відвези мене, будь ласка, до хати.

Доставили бабусю додому вже за північ. Вона увійшла в кухню і голосно вдихнула знайоме повітря.

– Вдома… – Прошепотіла Віра Іллівна й обійняла дочку, – ну, все. Їдьте до себе, а я вже спати на своєму ліжку ляжу. Ох, скучила.

Вона підхопила на руки Мурзика, а Варя, цмокнувши бабусю в щоку, поїхала додому з батьками.

Віра Іллівна закрила за рідними ворота, взяла ліхтарик з шафи, що стояв у сінях, і пішла в курник. Кури сиділи на сідалах, як і зазвичай.

– Так, мої милі. Молодці. І Петько тут. Ну, тоді до завтра.

Господиня повернулася в будинок, знову погладила кота, і поклала йому в тарілку шматок вареного м’яса, витягнутого з каструлі з супом.

– Ти вже пробач мені, зрадниці. Ну, так уже вийшло через цей безглуздий ювілей. Вивезли мене на море.

Кіт їв, слухав бабусю і поглядав на неї краєм ока.

– І все-таки ти трохи схуд. Але нічого. Це ми з тобою виправимо скоро, – продовжувала перепрошувати бабуся, – і не покину я тебе тепер, не переймайся. Обіцяю, Мурзику… Обіцяю.

Вона пішла лягати спати. З полегшенням і заспокоєнням, вона трохи поверталася в ліжку, і відчувши у себе збоку кота, що прийшов і ліг, заснула. А Мурзик ще довго й голосно муркотів і не міг заснути, бо теж радий був поверненню господині.

Не звикли наші літні матусі відпочивати, за все у них серце щемить. Тож і подарунок “невдалий” вийшов. Хотіли, як краще, а виявилося – як завжди…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.