– Як це не можете з дітьми посидіти? Ви ж бабуся та дідусь! Це ваш обов’язок! – Видала невістка

– Валентино Іванівно, терміново приїжджайте! Ми з Андрієм відлітаємо на Мальдіви, посидьте із дітьми! – Голос невістки Олени в слухавці звучав так, ніби вона робить ласку.

Було одинадцята вечора. Валентина Іванівна сиділа з зігріваючим компресом на хворих суглобах – артрит мучив, особливо ночами.

– Олено, у мене загострення, а у Миколи Петровича цукор скаче…

– Та гаразд, вам же робити нічого! Пенсіонери – це постійний відпочинок! А ми працюємо, нам відпустка потрібна!

Невістка говорила так, ніби у шістдесят вісім років життя перетворюється на суцільний курорт.

– Олено, ми не можемо. Вибач.

– Як це не можете? Ви ж бабуся та дідусь! Це ваш обов’язок!

Валентина Іванівна втомлено поклала слухавку. У сусідній кімнаті Микола Петрович міряв цукор – вдесяте за день. Діабет не прощав помилок.

Почалося це два роки тому, коли син Андрій одружився з Оленою. Амбітна, успішна, звикла отримувати все, й  відразу.

– Яке щастя, що в Андрія такі активні батьки! Допомагатимете з онуками! – радісно заявила вона на знайомстві.

Тоді Валентина Іванівна подумала, що допомога – іноді посидіти з дітьми, погуляти у вихідні. Але «іноді» перетворилося на «постійно».

Олена дзвонила у будь-який час: «Можете забрати Сашка з садка? У мене манікюр», «Посидьте з Марійкою, у нас корпоратив», «Візьміть дітей у вихідні, нам треба відіспатися».

Відмова сприймалася, як особиста образа.

– Невже вам шкода часу для рідних онуків? – обурювалася невістка.

– Справа не в часі, Оленко. У нас здоров’я вже не те…

– Ой, та що ви вигадуєте! Моя бабуся у вісімдесят город копала!

Найгірше було те, що Олена щиро не розуміла проблеми. У її уяві пенсія – дорівнювала неробству.

– Ну, що ви вдома робите? Телевізор дивитесь? Краще з дітьми пограйтеся – і вам користь, і нам!

Вона не бачила, як Валентина Іванівна зранку насилу встає через біль у суглобах, як Микола Петрович тричі на день вимірює цукор, як вони їздять лікарями та приймають гори ліків.

– Мамо, Олена має рацію, – підтримав невістку син. – Ви ж удома сидите, а онуки – це радість!

Валентина Іванівна мовчала. Як пояснити, що у їхньому віці навіть похід у крамницю потребує планування? Що після дня з активними дітьми болять не лише суглоби, а й голова, що вони самі потребують спокою?

Якось Олена привезла дітей о сьомій ранку.

– Ми на роботу спізнюємося! Заберемо увечері!

І поїхала, не дочекавшись відповіді. Шестирічний Сашко та трирічна Маша залишилися на порозі.

– Бабуся, а мама сказала, що ти з нами весь день гратимеш! – радісно закричав Сашко.

– Звичайно, любий, – Валентина Іванівна придушила стогін. Коліна відмовлялися згинатися після вчорашнього походу в поліклініку.

День тягнувся нескінченно. Саша вимагав грати у футбол, Маша вередувала, не хотіла їсти кашу, розлила компот на диван. На обід Валентина Іванівна ледве стояла на ногах.

– Колю, допоможи, – попросила вона чоловіка.

– Не можу, Валю. Цукор вісімнадцять. Треба лежати.

Вона сяк-так дотягла до вечора. Олена приїхала о десятій.

– Ой, щось пізно вийшло! Після роботи в ресторан зайшли!

– Олено, так більше не можна. Ми не впораємося.

– Та що ви, справді! Дві дитини – це ж не ватага!

Переломним моментом став виклик швидкої. Микола пішов до лікаря, а Валентина Іванівна сиділа з дітьми, коли в неї  різко підскочив тиск. В голові паморочилося, в очах темніло. Вона впала прямо в коридорі.

– Бабусю! Бабусю! – Кричав Саша, трясучи її за плече.

Маша сіла поряд і заплакала.

Сусідка почула крики дітей, забігла у квартиру, та викликала швидку.

– Тиск двісті, на сто десять, – сказав лікар. – Гіпертонічний криз. Їдемо в  лікарню.

– А діти? – прошепотіла Валентина Іванівна.

– Я посиджу, поки Микола прийде – пообіцяла сусідка.

У лікарні її протримали три дні. Андрій приїхав лише на другий день.

– Мамо, ну що ти так переймаєшся! Подумаєш, тиск стрибнув!

– Андрію, я ж могла і на той світ відправитись. При дітях!

– Та гаразд, не драматизуй!

Увечері прийшла Олена.

– Валентино Іванівно, одужуйте швидше! Наступного тижня у нас відрядження, дітей нема з ким залишити!

Валентина Іванівна дивилася на неї і не вірила вухам.

Виписавшись, вона зібрала сімейну раду.

– Все. Більше ми не можемо бути няньками по першому дзвінку!

– Мамо, ти що? – обурився Андрій. – Це ж твої онуки!

– Я їх люблю. Але я не можу більше ризикувати здоров’ям.

– Ви просто егоїсти! – Вигукнула Олена. – Усі нормальні бабусі допомагають!

– Усі нормальні діти не використовують літніх батьків, як безплатну прислугу! – раптом гаркнув Микола Петрович.

В кімнаті повисла тиша.

– Тату, ти що?

– А то! Ми вас виховували, ночей не спали, все вам віддавали! А тепер що? Ми для вас – безплатні няні? В нас немає права на спокійну старість?

– Але ж онуки…

– Онуки – це ваші діти! Ви їх на світ привели, вам і виховувати! А ми допоможемо, коли зможемо. Коли здоров’я дозволить! Коли ви попросите, а не накажете!

Олена пирхнула.

– Знаєте що? Обійдемося! Няню наймемо!

– Найміть, – спокійно сказала Валентина Іванівна. – Це буде чесніше.

Вони пішли, грюкнувши дверима. Два тижні не дзвонили, не приїжджали.

А потім подзвонив Сашко. Олена дала йому телефон.

– Бабусю, ти чому до нас не приходиш? Ти на мене образилась?

– Ні, сонечко. Бабуся хворіє.

– А коли видужаєш?

– Не знаю, любий.

– Бабу, а мама сказала, що ти нас більше не любиш.

Серце стиснулося.

– Це не правда, Сашенько. Я дуже вас люблю.

– Тоді чому не приходиш?

Як пояснити дитині дорослі проблеми?

За місяць Андрій приїхав один.

– Мамо,  поговорімо.

– Давай.

– Няня коштує двадцять тисяч на місяць. Це дуже дорого.

– Так, дорого.

– Може, ви все-таки…

– Ні, Андрію. Ми можемо посидіти кілька годин, коли здорові. Можемо погуляти у вихідний у парку. Але не більше.

– Мамо, ну що ви, як чужі!

– Це ви з нами, як із чужими! Чужим людям платять за працю. А ми мали працювати безплатно.

– Але ж ви на пенсії!

– І що? Пенсія – це не привід для рабства!

Андрій помовчав.

– Олена каже, ви просто вередуєте.

– А ти що думаєш?

– Не знаю, мамо. Раніше бабусі завжди з онуками сиділи.

– Раніше бабусям було по п’ятдесят, а не під сімдесят. Раніше не було такої кількості хвороб. Раніше батьки поважали старих людей, а не використовували.

– Ми вас шануємо!

– Ні, синку. Шанувати – це зважати на наші можливості. А ви потребували неможливого.

Минуло ще два місяці. Олена з Андрієм крутилися, як могли – то нянька захворіє, то в садку карантин. Грошей не вистачало.

І ось одного разу Олена приїхала сама.

– Валентино Іванівно, можна поговорити?

– Заходь.

Олена сіла, пом’ялася.

– Я… я хочу вибачитися. Я правда не розуміла, як вам тяжко. Думала, ви перебільшуєте.

– А що змінилося?

– Моя мама приїхала із Одеси. Їй шістдесят. Я попросила її посидіти з дітьми тиждень. На третій день вона сказала: “Лєно, ти збожеволіла? Це ж каторга! І поїхала.”

Валентина Іванівна мовчала.

– Я тільки тепер зрозуміла. Ми правда ставилися до вас, як до безплатної слуги. Вибачте.

– Що ж, добре, що зрозуміли.

– Валентино Іванівно, ми б хотіли все виправити. Домовмося – ви допомагаєте, коли можете та хочете. Ми не наполягаємо. І… якщо треба буде посидіти довго, ми заплатимо. Як няньці.

– Гроші не потрібні. Потрібна повага.

– Буде повага. Обіцяю.

З того часу все змінилося. Олена дзвонила заздалегідь, питала, чи зручно. Іноді Валентина Іванівна погоджувалась, іноді відмовлялася – і це сприймалося нормально.

У вихідні вони почали збиратися разом – але тепер молодята приїжджали до людей похилого віку, привозили продукти, допомагали по дому.

– Бабуся, я тобі малюнок намалював! – Сашко простягнув аркуш.

На малюнку була вона, дідусь та онуки. І підпис кострубатими літерами: «Люблю бабулю».

– Дякую, сонечко.

– Бабу, а ти більше не хворітимеш?

– Намагатимусь не хворіти.

– А ми до тебе приїжджатимемо! Мама сказала, що ти втомлюєшся, і ми тепер самі приїжджатимемо!

Валентина Іванівна обійняла онука. Може, й справді все налагодиться.

Увечері, коли всі поїхали, вона сиділа з Миколою Петровичем на кухні.

– Знаєш, Колю, а нам же вдалося відстояти свої кордони.

– Тяжко було.

– Так. Але вірно. Ми маємо право на спокійну старість.

– Маємо. І онуків любити можемо. Але на власних умовах.

– Саме так. Любов не повинно бути каторгою. У жодному віці.

За вікном сідало сонце. Вони сиділи, пили чай і вперше за довгий час почувалися спокійно. Ніхто не подзвонить із вимогою терміново приїхати. Ніхто не привезе дітей о сьомій ранку без дозволу.

Вони знову стали бабусею та дідусем. Не безплатними нянями, не прислугою – а саме бабусею та дідусем. Які люблять онуків, але мають право на власне життя. І це було вірно.

А ви як вважаєте, слушно вчинили дідусь з бабусею? Що скажете про сина та невістку? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.