– Як це ти не збираєшся утримувати мою матір? А навіщо ти тоді мені потрібна? – Роздратовано заявив чоловік

– Та коли це закінчиться! – вигукнула я і побачила, як Сергій, удавано зітхнувши, знову втупився в підлогу.

– Тань, чого ти кричиш? – пробурмотів він, намагаючись не дивитися на мене. – Адже мама не так багато просить.

– Не так багато? Ти вважаєш, що черговий переказ для Віри Петрівни – це не так багато? Ми самі вже три місяці ледве зводимо кінці з кінцями.

– У неї складна ситуація, – спробував виправдатись Сергій, але я різко перервала:

– У неї завжди складна ситуація, а у нас виходить ні?

Ми стояли один навпроти одного, у вузькому коридорі нашої квартири. Сусіди, напевно, чули кожне слово – у таких будинках все чути.

Але мені було байдуже. Всередині вирували почуття несправедливості та втоми, що накопичувалися роками.

– Ти знову поводишся, як егоїстка, – зірвався на крик і Сергій. – Це моя мати, як ти не розумієш! Вона мені зателефонувала і сказала, що їй нема чим платити за послуги.

– А звідки їй брати гроші на ці послуги за квартиру, якщо вона взагалі не працює? Їй пропонували місце у бібліотеці? Пропонували. Вона відмовилася!

– Цілими днями вдома сидить і потім тобі дзвонить:
– Сергію, допоможи! Ти шлеш їй гроші, а в результаті ми самі рахуємо кожну копійку.

Гнів захлеснув мене з головою. Я зрозуміла, що вже не можу стримувати себе, бо надто довго відігравала роль доброї та тямущої невістки, а тепер припинила бачити хоч якийсь просвіт.

– Добре, – раптом заявив він, дивлячись спідлоба. – Якщо ти так не хочеш підтримувати мою матір, то подумаймо про наше майбутнє окремо. Інакше немає сенсу.

– Ти що, загрожуєш мені розлученням? – уїдливо перепитала я. – Та спробуй!

Він потягся за курткою, але забарився, мабуть, чекаючи, що я зупиню його. Я ж стояла, уперши руки в боки й голосно дихала.

Мені здавалося, що ця сцена вже повторювалася неодноразово, тільки зараз у його голосі прозвучало справжнє рішення.

– Гаразд, – промимрив Сергій, мляво натягуючи рукави, – я пішов до друзів, заспокоюся там. Завтра поговоримо.

– Можеш не повертатися, – відрізала я, дивлячись йому вслід.

Він обернувся, наче хотів щось сказати, але потім зачинив двері. Я залишилася сама, відчуваючи образу, злість і водночас якесь полегшення.

…Все почалося не вчора, не тиждень і навіть місяць тому. Я познайомилася з Сергієм на одному з міських ярмарків, де ми разом волонтерили на благодійній акції.

Він здався мені чуйним, дбайливим – допомагав, весело жартував та ділився своїми планами. Випадково з’ясувалося, що ми родом з одного району та навчалися у сусідніх школах.

Я, надихнувшись таким збігом, погодилася сходити з ним на прогулянку набережною.

На першій зустрічі Сергій говорив про своїх батьків, як про людей напрочуд різних: батько давно жив з іншою родиною за кордоном, а мати, Віра Петрівна, практично не працювала за станом здоров’я.

Сам він все намагався здаватися самостійним, розповідав про те, що підробляє у туристичній сфері, та будує великі плани.

Через пів року, коли в нас із Сергієм вже почалися серйозні стосунки, я поступово почала помічати дивні речі.

Він міг раптом зірватися з романтичної вечері й бігти до банкомата, щоб терміново зняти та передати мамі невелику суму, а потім повертався до мене. Я з цікавості запитала:

– Сергію, у твоєї мами все добре?

– Так… тобто… так… просто невеликі складнощі, вона поки що не може оформити допомогу, – відповів він ухильно.

– То, може, їй пошукати роботу?

– У неї здоров’я не дуже, – відмахувався він.

Я не стала наполягати: мало, раптом і справді у жінки серйозні проблеми. Але час минав, я почала помічати, що суми переказів зростають, а приводів стає більше.

– У крамницю нема на що сходити, «у подруги день народження, а без подарунка ніяково», «ветеринар для кота» – щоразу була нова причина.

Ми одружилися через рік після знайомства, коли Сергій ніби твердо стояв на ногах: він влаштувався менеджером у невелику фірму, щоправда, платили йому середньо.

Я теж працювала – була юристом у держустанові. Ми винайняли двокімнатну квартиру ближче до моєї роботи – здавалося, все йшло непогано.

Однак незабаром я помітила, що гроші, які ми відкладали на ремонт, кудись зникають. Потім виявилося, що Сергій потай переказував їх Вірі Петрівні.

Аргумент був один – вона дуже потребує. Я намагалася виявляти розуміння, допомагала, навіть запропонувала покликати Віру Петрівну до нас на кілька тижнів, щоб самій розібратися у цій ситуації.

– Давай, – погодився Сергій, – тільки попереджаю, що у мами складний характер.

– У кого його немає… – пожартувала я і не надала значення.

Віра Петрівна приїхала, і я з порога відчула її невдоволення. Вона ходила по квартирі з виглядом інспектора.

Щось перевіряла, дивилася на полиці, на книги, на одяг у шафі. Ставила дивні питання, на кшталт: «А навіщо вам телевізор такий великий? Багато електрики споживає?

Я старанно посміхалася і пропонувала їй вечерю, але вона зневажливо кривилася і морщила ніс: у неї, мабуть, були певні вподобання, а я намагалася догодити, як могла, щоб не псувати стосунки.

Тоді я ще не усвідомлювала, що стою на початку довгої дороги, що веде до того, щоб звалити майже всі сімейні витрати на себе.

Сергій почав все більше виправдовувати її претензії, а я продовжувала бути чемною. Віра Петрівна провела у нас два тижні, за цей час я зрозуміла, що вона майже ні в чому собі не відмовляє, хоч часто вважає, що грошей немає.

Зрештою, вона поїхала, забираючи з собою валізу різних «дрібних» покупок, зроблених на наші заощадження.

В останній рік ситуація стала катастрофічною – їй завжди були потрібні гроші на всякі примхи. Серйозних діагнозів чи причин не працювати в неї не було.

Але щоразу, коли я заводила розмову:
– Віро Петрівно, може, вам варто підшукати щось під силу? – вона дивилася на мене, як на недруга.

Сергій підтримував її, стверджуючи, що у мами то спина болить, то тиск скаче, хоч і визнавав, що до лікарні вона не ходить.

Я терпіла. Півтора року я терпіла! Ми з Сергієм навіть були змушені переїхати у квартиру дешевше, але Віра Петрівна не зменшила своїх запитів.

Після кожної зарплати Сергій спочатку переказував їй гроші, а мені потім доводилося рахувати, як нам вижити.

– Тетяно, ну ти ж розумієш, їй самій важко, – повторював він і опускав очі.

– Сергію, я розумію. Але ти чув, що каже мій начальник? Можливі скорочення. У мене немає гарантій, що я й надалі отримуватиму свою зарплату. Якщо мене звільнять, як ми житимемо?

– Я знайду підробіток, – бурмотів він, хоча реальних дій не робив.

З кожним місяцем я все більше відчувала себе не дружиною, а банкоматом для них обох. Я бачила, що Сергій мене любить, але боїться засмутити матір.

Я намагалася просити Віру Петрівну обмежити витрати, щиро, без агресії:

– Віро Петрівно, ви б подумали про якісь знижки, пільги? Може соцслужба допомагає пенсіонерам?

– Мені не потрібна подачка, – ображалася вона. – Я сподівалася на вас, на сім’ю сина.

Якось вона з’їздила на відпочинок, фотографувалася біля моря і викладала знімки в соціальних мережах, а ми в цей час перераховували копійки, що залишилися до кінця місяця.

Я тоді вже не могла стримуватись. Саме після цього, скандали у сім’ї стали регулярними.

Зараз же, стоячи в спорожнілому коридорі, я згадала всі ці дрібні та великі жертви, які приносила заради спокою Сергія.

І раптом зрозуміла, що більше не хочу та не можу це продовжувати. Може, справді краще розлучення? Адже це очевидно, що він ніколи не піде проти своєї матері, а я втомилася бути гаманцем для неї.

Наступного дня Сергій повернувся змучений після ночівлі в друга. Очі червоні, вигляд неуважний, але характерної твердості в голосі я не почула.

– Тетяно, ну що ти вирішила?

– Я вирішила, що більше не утримуватиму Віру Петрівну, – суворо заявила я. – Вважай це фінальною точкою. Примхи твоєї матері в мене поперек горла стоять!

– Мені це не підходить, – похмуро відповів він. – Я не кину маму, отже залишається одне – розлучення.

– Без проблем, – я посміхнулася, і вперше побачила в його очах невпевненість. – Куди йти, що підписувати мені пояснювати не треба – я юрист.

– Добре, – видавив він, розвернувся і почав збирати свої особисті речі.

Поки Сергій складав одяг у валізу, я мовчки стояла у дверях кімнати. Не плакала, не благала його залишитися. Усередині я відчувала гіркоту, але й звільнення від нескінченних прохань з боку його матері.

– Тетяно… – раптом обернувся він до мене. – Може, ще подумаєш?

– Я вже вирішила. Знаєш, я тебе любила, та й зараз, мабуть, щось лишилося, але жити в такому форматі не готова. Жодних спільних накопичень, жодного майбутнього. Тільки перекази твоїй матері.

– І ти так спокійно… – у нього на чолі виступили краплинки поту.

– Спокійно? Думаєш, у мене залізні нерви?

Він нічого не відповів, тільки зачинив валізу і попрямував до виходу. На порозі раптом зупинився:

– Я пішов.

– Щасливо, – коротко озвалася я, – передавай Вірі Петрівні вітання.

Не втомлюватиму описом тривалого розлучення. Я, як юрист, сама подавала заяву та всі документи, намагаючись провести процес максимально швидко, без скандальних розглядів.

Сергій не сперечався, та й ділити нам було особливо нічого. Він винайняв невелику квартиру і переїхав туди.

Віра Петрівна лише раз особисто подзвонила мені.

– Тетяно, це ти винна! У мене тепер немає підтримки, як я житиму?

– Про це треба було подумати раніше. Ви доросла жінка, вам ніхто не заважав влаштуватися на роботу.

– Та щоб ти сама…

– Усього доброго, – перервала я її, і чемно поклала слухавку.

За кілька місяців я вирішила змінити квартиру і знайшла варіант у тому ж районі. Жила тихо, навіть купила собі маленький автомобіль, про який давно мріяла, але раніше не могла дозволити, бо всі заощадження витікали Вірі Петрівні.

Працювала я, як і раніше, юристом, але в мені ніби щось звільнилося. Я припинила сидіти в офісі допізна зі страху втратити роботу, почала виходити в кіно, на концерти. Дивувалась, чому не робила цього раніше.

Минув рік. В один з вихідних я пішла в супермаркет. Поволі прогулювалася між стелажами, коли раптом краєм ока помітила знайомий силует біля кас.

Спочатку вирішила розвернутися та пройти іншою дорогою, але він уже мене помітив.

– Тетяно, привіт! – гукнув мене Сергій.

– Привіт, – холодно озвалася я.

Сергій виглядав, якщо чесно, не найкращим чином. Волосся відросло, під очима тіні. Він підійшов, не наважуючись зазирнути мені в очі, наче почував себе незручно.

– Як справи? – спитав він, наче ми приятелі, що випадково зустрілися після довгої розлуки.

– Непогано, – відповіла я, відчуваючи в голові неприємну грудку спогадів.

– Слухай, у мене зараз у житті повний завал. Мама знову влаштувала скандал, погрожує переїхати до мене, бо «там все погано»: у неї, мовляв, борг за квартиру накопичився, якісь сусіди галасливі…

– Стоп, – раптом перервала я його. – Сергію, я не хочу цього слухати. Це вже не моя сім’я і не моя турбота.

– Але ж ти… – він розгубився.

– Ні, – я рішуче похитала головою. – Навіщо ти це мені розповідаєш? Ти сам вибрав – ось тепер і висьорбуй.

Він насупився, внутрішньо збираючись із силами, потім труснув головою.

– Ех, дарма я взагалі підійшов. Ти так і залишилася… – він замовк, потім видав образливу лайку на мою адресу і розвернувся, ніби хотів показати, що йому все одно. – Недарма я з тобою розлучився!

Я дивилася йому услід. Усередині не здригнулося нічого. Ні жалю, ні провини я не відчувала. Його слова «недаремно я з тобою розлучився» повисли в повітрі.

Я повернулася у свою нову квартиру і поклала покупки на полицю, відчуваючи, що в будинку стало ще затишніше, ніж раніше.

Адже тепер цей простір цілком мій. Жодних компромісів, жодних таємних транзакцій, жодних недоречних прохань і нескінченної напруги через чужі претензії.

І хоча в моїй душі все ще жила тінь минулого, я знала, що вчинила правильно. Іноді буває, що навколишнім ти здаєшся злим і жорстоким, хоча насправді просто втомився жити за чужими правилами.

І зараз, дивлячись на своє життя збоку, я розуміла, що мені ні в чому себе дорікнути.

А Сергій… Він сам обрав бути залежним від примх своєї матері. Я сподівалася, що рано чи пізно він подорослішає, навчиться відповідати за себе. Але нічого не змінилося. Дякувати Богу – це вже була не моя турбота…

Отакі “мами” бувають! На щастя сина їй байдуже, аби собі жити безнапасно! Жодного пристойного слова немає, щоб сказати на її адресу, тому не буду псувати твір…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.