– Як це – ти їдеш? А дітей ми куди дінемо? – Злагодженим дуетом обурюються син та дочка

Мені діти вже три тижні на різні лади намагаються довести, що я – погана бабуся, та і як мати теж не дуже. Все тому, що я сказала, що це літо з онуками не зможу провести.

Втомилася, вирішила скористатися давнім запрошенням сестри та поїхала на літо до неї у село. Ось так просто стати поганою для власних дітей.

В мене дітки вже дорослі. Синові тридцять п’ять років, дочці тридцять один. Живуть окремо своїми сім’ями. Син майже під боком – в обласному центрі, а дочка далі переїхала, до неї понад 12 ти годин потягом добиратися.

Бачимося ми рідко, що з дочкою, що з сином. У всіх свої справи та турботи, своє життя. Разом зібратися складно, то одне, то інше.

Раніше збиралися кілька разів на рік, а тепер якщо один разом зустрінемося – вже добре. І відбувається це зазвичай не на мій день народження, а коли діти привозять мені онуків на літо.

Їх у мене троє – у дочки син, а у сина хлопчик та дівчинка. Різниця у віці невелика, плюс-мінус рік, дітям близько десяти років. Останні три роки онуки проводять у мене літо.

Я на пенсії, живу у своїй оселі, можу собі дозволити розмістити дітлахів з комфортом. Для кожного знайдеться місце. Внуків я люблю, але дуже з ними важко.

Діти ж привозять онуків, погостюють самі кілька днів, а потім їдуть. Я залишаюся з дітьми на три місяці одна, виходить. А онуки у мене не прості. Розпещені вони батьками, вередують, сперечаються і сваряться. Місяць ми один до одного притираємося, потім начебто починаємо нормально співіснувати.

Діти як щось трапиться – відразу дзвонять скаржитися мамам, а ті передзвонюють мені й починають мотати нерви. То їм не так, це їм не так, що складно поступитися дитині, ну приготуйте ви їй ці вареники.

А мені важко, дуже складно. Там три людини зі своїми бажаннями, звичками та гонором, а я маю під усіх підлаштовуватися. Чи не навпаки має бути?

Я не раз скаржилася і сину, і дочці, що важко мені з онуками. Чим старші стають, тим не керованіші. Я їм слово – вони мені десять. Я їм одне – вони мені одразу інше.

Знають же, що покарати я їх не зможу, нема чим. Телефон відбереш – так собі дорожче, таке виття піднімуть, що голова як дзвін дзвенить. У кут поставиш – а їм із телефоном там нормально. Та й скарги батькам теж ніхто не скасовував.

Три роки я терпіла, таки онуки, не чужі ж люди. Підлаштовувалась, вислуховувала від дочки та невістки, які й самі дітей виховати нормально не можуть, їм ніколи, і мені не дають можливості, одразу кидаючись грудьми на амбразуру, виправдовуючи будь-яку поведінку своїх діток.

– Не знаю, чого ти з ними цокаєшся. Мені невістка кілька разів спробувала з приводу онука щось сказати, так я гаркнула, що в моєму домі – мої правила, а не подобається – нехай бере ноги до рук і сама зі своєю дитиною розбирається. Мені ще дрібне порося в хаті не вистачало слухати. А ти всіх терпиш, – обурювалася моя сестра, коли я їй вкотре жалілася.

Сестра у мене завжди була різкою, їй упоперек слово не скажи – біда буде. Ось уже кому на шию де сядеш, там і злізеш.

Вона вже кілька років кличе мене до себе на літо – тиша, чисте повітря, фрукти. Але ж у мене були онуки, куди я зірвусь. А цього року таки наважилася пожити для себе. Життя минає.

Я і синові, і дочці ще минулого року сказала, що це було останнє літо, коли я забираю до себе дітей. Але діти пропустили повз вуха.

Потім ще зимою нагадала, що дітям варто подумати про літній відпочинок онуків заздалегідь. І ось у травні я сказала, що беру квитки, до сестри поїду.

Відразу почалися питання, коли я повернуся. А я не знаю, може у липні, може у вересні, як піде. Обуренню дітей не було меж. Відразу перше питання:

– А онуки як?
– А онуки з батьками.

– Ну, може, ти візьмеш хоча б мого сина із собою. Ми ще невідомо коли відпочивати виберемося, – почала вмовляти дочка.

Я відмовила. Не впораюся я з її хлопчиком. Він тільки слухає себе, а батьки перед ним на задніх лапках бігають. А я до сестри відпочивати їду, а не бігати за онуком.

Син теж намагався засунути мені дітей для поїздки. Тітка, каже, діточок ще не бачила, треба було б показати. Ну то їдь і показуй, ​​хто ж заважає?

Мені ж не хочеться, щоб щодня мені невістка своїми дзвінками та настановами голову підривала. Я їду відпочивати.

Мені намагалися давити на совість, що діти будуть розгублено ходити самі, поки батьки на роботі. А син із дочкою так на мене сподівалися, так сподівалися.

Як я могла, так їх підвести? Хоча у чому я їх підвела? Я наперед попередила. Вже два тижні гостюю у сестри. Благодать!

Виставила фотографії у соцмережі, так дочка прокоментувала “Добре тобі на природі, а онук у місті пилом дихає”.

Виховували б нормально, не цілували під хвіст, і він на природі був би, а так самі винні. Невістка взагалі з друзів видалила. Та бог їм усім суддя. Ну чи я не права?