Як Галина вигнала чоловіка і за рік купила квартиру на його ж спадок

Ігор любив повторювати:

– Ти на себе подивися.

Цю фразу Галина чула так часто, що до сорока років просто перестала дивитись у дзеркало. З веселої дівчини, за якою в молодості бігали хлопці, вона перетворилася на тінь – сутулу, мовчазну, що вічно перепрошує.

…Був звичайний березневий ранок.

– Ти в цьому зібралася на ринок? – Ігор стояв у дверях спальні та кривився. – Зніми негайно.

Галя розгублено смикнула трикотажну сукню. Вона була нова, бузкового відтінку. Продавчиня сказала, що колір її молодить.

– А що не так? Пристойна ж сукня.

– Пристойна? – Ігор хмикнув. – Тканина обтягла всі складки. Люди подумають, що ти на сьомому місяці. Одягай широкі джинси. І кофту довшу.

– Ігорю, ну скільки можна…

– Можна мовчки зробити, як я прошу. Я ж для тебе намагаюся!

Галя зняла сукню. Одягла мішкуваті джинси та безформну кофту. Ігор кивнув і пішов на роботу.

А вона довго стояла перед дзеркалом у передпокої. З дзеркала на неї дивилася злякана жінка в мішкуватому  одязі.

Все сталося у вівторок. Галя прибиралася в кімнаті дочки й під подушкою натрапила на чужий телефон. Дорогий, у рожевому чохлі з блискітками.

Увечері, коли Ігор повернувся, Галя поклала телефон на стіл.

– Ігорю, поясни. Що це, та чому він лежав під подушкою в Ані?

Ігор навіть бровою не повів.

– А, це. Лєнка з роботи забула. Попросила підзарядити, я поклав та забув.

– З якого часу твої колеги залишають телефони в чужій квартирі, та ще й під подушкою в дитячій?

– Ти мене допитуєш? – Голос чоловіка набрав обертів. – Я за тобою сімнадцять років стежу, щоб ти в люди вийти не боялася, а ти претензії висуваєш?

– Я просто спитала.

– Та кому ти потрібна зі своїми запитаннями? Ти на себе глянь! Стара бабка! Я тебе з жалості годую, могла б рота не відкривати!

Галя проковтнула. Зазвичай на цьому місці вона замовкала і йшла плакати. Але сьогодні щось їй заважало. Чи то рожевий телефон на столі, чи втома від сімнадцяти років «жалості».

– Ти не відповів на запитання.

– Та пішла ти!

Він пішов у ванну, грюкнувши дверима. Галя посиділа хвилину, підвелася і взяла його телефон. Набрала дату народження Ігоря – телефон розблокувався. «Дурепа, – подумала Галя. – Або просто довірлива».

Фотографії, відео, повідомлення. Оленка з роботи. Оленка, з якою Ігор збирався у відпустку у травні.

Галя перекинула все собі на пошту і пішла спати в кімнату Ганни. Ігор навіть не помітив.

У п’ятницю Ігор прийшов злим. Начальник накричав, премію не дали. Галя годувала вечерею доньку.

– Знову макарони? – Ігор зазирнув у каструлю. – Ти крім макаронів взагалі нічого зварити не в змозі? Така ж безформна, як ці макарони!

– Тату, не треба, – тихо попросила Ганна. Вона тільки-но прийшла зі школи, завтра контрольна з алгебри, вона хотіла сісти за уроки, але спочатку вечеря.

– А ти мовчи! – гаркнув Ігор. – Будеш, як мати – жери макарони та гладшай, заміж не візьмуть!

Аня схлипнула, вискочила з-за столу і втекла до кімнати. Двері грюкнули так, що з люстри посипався пил.

Галя повільно поклала ложку. Встала. Повернулася до чоловіка.

– Збирай речі! Негайно.

– Що? – Ігор здивувався.

– Збирай речі та йди! Ти з’їжджаєш сьогодні ж. Прямо зараз!

– Ти недолуга? Квартира орендована, я гроші плачу!

– Мені начхати. Збирай манатки та котись до своєї Оленки!

– Ти! Та хто тебе таку візьме? Ти на вулиці опинишся! Я тебе сімнадцять років терпів, жалів!

– Терпів? Жалів? – Галя посміхнулася. – Бідолашний мученик. Все, твоя мука закінчилася! Геть!

Він рвонув до неї, схопив її за руку. У цей момент двері кімнати відчинилися. На порозі стояла Ганна з телефоном.

– Мамо, я знімаю, – голос дівчинки тремтів, але рука з камерою була тверда. – Хай покричить. Потім в інтернет викладу, та й поліції буде на що глянути!

Ігор смикнувся до Ганни, але побачив своє обличчя на екрані – і завмер. Камера робила його безсилим.

При всьому нахабстві він панічно боявся розголосу. Начальник не зрозуміє, якщо відео потрапить до мережі.

– Прибери телефон!

– Аня, не забирай, – спокійно сказала Галя. – Ігорю, у тебе десять хвилин. Речі я зберу сама.

Вона пройшла до спальні, відчинила шафу і почала хапати його сорочки, костюми, светри. З оберемком речей пішла до виходу, на кухні затрималася.

Біла сорочка з розмаху приземлилася просто в каструлю з макаронами. Краватку вона повісила на люстру.

– Ти що твориш, ненормальна?! Це ж італійський шовк!

– Нічого, Оленка випере.

Ігор кидався, намагаючись врятувати майно, але Галю було не зупинити. Вона викинула речі на сходову клітку, виштовхнула слідом чоловіка, засунула йому в руки рожевий телефон і зачинила двері.

У коридорі повисла тиша. Аня досі стояла з телефоном.

– Мамо, а далі що?

– А далі, дочко, ми житимемо! Просто будемо жити. Без хамства та принижень.

Ігор дзвонив три дні. Спочатку репетував, потім принижував, потім вимагав речі. Галя не брала слухавку. На четвертий день вона подала на розлучення, аліменти та поділ майна.

Майна виявилося не густо: старенька машина, гараж і дачна ділянка з сараєм, що похилився. Квартира була орендована.

Мати Ігоря, Клавдія Степанівна, жила сама в старому будинку на селі. Їй було під сімдесят. Будинок справді вимагав ремонту, але ділянка була хороша, за пів години їзди від міста.

Галя влаштувалась на другу роботу – вона була бухгалтером, вела приватні замовлення вечорами. Записалася в басейн двічі на тиждень.

Вага зменшувалася, зник стрес, з’явився час на себе. До літа вона скинула вісім кілограмів. А без стресу й шкіра мала кращий вигляд, і очі блищали.

У жовтні, через пів року після розлучення, Галя випадково зустріла Олену в поліклініці. Та була заплакана та зла.

– Забери свого цапа назад! – випалила вона замість привітання. – Він мої чоботи з балкона викинув за те, що я на його піджак порошинку впустила! Уявляєш? Я їх купила, два тижні тільки носила! Я заяву написала!

– А чому одразу не пішла? – спитала Галя.

– Та шкода було, думала, виправиться. Недолуга, – Олена схлипнула. – Пів року з ним мучилася, думала, може, налагодиться. А він… ти ж знаєш.

Галя тільки плечима знизала.

– Я вигнала його, ти підібрала. Сама розумійся.

А у листопаді зателефонувала Клавдія Степанівна.

– Галочко, приїжджай. Поговорити треба.

Галя думала, що свекруха проситиме за сина, але помилилась. Клавдія Степанівна зустріла її пирогами та міцним чаєм.

– Я стара, Галю. Сімдесят один рік. Будинок мені не утримати. Ігор мій… – вона махнула рукою. – Я все знаю. І про Лєнку, і про те, як він Ганнусю кривдив.

– Мені люди розповіли. Я й раніше бачила, що він не цукор, а мовчала. Думала, стерпиться, минеться. А тепер мені соромно.

– Клавдія Степанівно, навіщо звали?

– Хочу будинок на тебе оформити. І на Аню. – Вона підійняла руку, зупиняючи заперечення. – Стривай. Щоб цьому… нічого не дісталося. Мене не стане – продасте.

– Квартиру собі купите. А я знаю, ти працюєш, збираєш. Додайте і буде вам нормальне житло. А мене, якщо можна, не кидайте. Я поки що тут поживу, а ти приїжджай, допомагай. Разом дотягнемо.

– Та як же… Він же вам син!

– А ти невістка, яка сімнадцять років мого виродка терпіла. І внучку мені подарувала, і в лікарню приїжджала, коли Ігор навіть не подзвонив. Я все пам’ятаю, Галю.

Галя намагалася відмовитися, але Клавдія Степанівна була непохитна. З того дня Галя забирала свекруху до себе на вихідні, возила продукти, допомагала по дому. Клавдія Степанівна доживала у своїй хаті, але знала, що вона вже не пропаде.

Ігор, дізнавшись про рішення матері, примчав у село через два дні. Він кричав так, що в сусідніх будинках гавкали собаки.

– Мати, ти охреніла?! Я твій син! А ти хату якійсь чужій бабі даруєш?

– А мені чужа баба внучку мою виростила, доки ти… – Клавдія Степанівна не домовила, махнула рукою. – Іди, синку. Не ганьбись.

Ігор подав до суду, але нотаріус оформив все грамотно. Дарча була складена без права оскарження.

У квітні рівно через рік після того, як вона вигнала чоловіка, Клавдії Степанівни не стало. Галя дотримала слова: догляд був гідний, похорон – пристойний.

Будинок продали у травні. Ділянка виявилася ліквідною – у дачному селищі поряд із містом такі розбирають швидко.

У їхньому місті на ці гроші, з додаванням накопичень, можна було взяти гарну двокімнатну квартиру в новобудові на околиці. Галя мала накопичення, – друга робота, аліменти, які вона не витрачала, відкладала.

Але Галя знайшла кращий варіант: трикімнатну квартиру в цегляній п’ятиповерхівці, не в центрі, але й не на околиці.

Район тихий, до школи Ані п’ятнадцять хвилин пішки. Дві світлі кімнати – для Ані та для себе. Зробили косметичний ремонт, купили нові меблі.

Ігор дзвонив ще кілька разів. Спершу вимагав гроші, потім просив вибачення. Галя не брала слухавку.

Востаннє його бачили на автобусній зупинці у спальному районі: пом’ятий, не голений, у старій куртці не за розміром.

Олена вигнала його за місяць після випадку з чоботами, ще в листопаді. На роботі звільнили за прогули, мешкав у випадкових знайомих.

Того ранку Галя проходила повз велике дзеркало в передпокої й зупинилася. На неї дивилася гарна доглянута жінка. Підтягнута, з чистою шкірою, ясними очима та легкою посмішкою.

– Привіт, – сказала Галя своєму відбитку. – А ти нічого. Красива.

З кімнати вибігла Аня. Їй було вже п’ятнадцять років, уся в маму.

– Мамо, ти чого застигла? Запізнимося! У мене перша алгебра, контрольна.

– Іду, доню.

– Ти це… – Аня зам’ялася. – Ти кому там шепочеш?

– Так, – усміхнулася Галя. – Просто тішуся.

Вона поправила волосся – давно відростила, носила розпущеним – і вийшла надвір. У новому пальті, з гарною сумкою, з почуттям, яке вона майже забула за сімнадцять років шлюбу, – із почуттям власної гідності.

Ігор любив повторювати: “На себе глянь! Кому ти потрібна?”

Вона випросталася і відповіла сама собі – тихо, щоб Аня не почула:

– Собі та доньці, – і цього поки що достатньо! А там, як Бог дасть, – а він милосердний…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!