Як Гена шукав бабусю для своїх онуків…

Ірина сиділа на веранді санаторію «Сосновий бір» та пила чай із лимоном. На обрії сонце гарно тонуло в західному мареві, повітря пахло хвоєю і чимось солодким, а життя здавалося майже ідеальним.

Майже тому, що на сусідньому стільці з чашкою кави влаштувався Геннадій і дивився на неї так, ніби вона була не п’ятдесятирічною бухгалтеркою зі стомленим поглядом, а «пристрасною жінкою, мрією поета».

– Іринко, ви така загадкова сьогодні, – пробурмотів Геннадій, поправляючи пояс на своїх тренувальних штанах. – А чи не пригостити вас тістечком?

– Геннадію, я на дієті, – сухо відповіла Ірина, хоча жодної дієти в неї не було. Просто тістечко в буфеті санаторію на смак нагадувало гумову підошву.

– Дієта? – Геннадій картинно притис руку до грудей. – Та ви й так досконалість! Ось у мене старша дочка все худне, худне – аж страшно дивитися. А ви – натуральна українська красуня. Ось що я вам скажу.

Ірина мало не подавилася чаєм. Українська красуня? Вона, з вічно розпатланим після душу волоссям і в банному халаті, який санаторій видавав під заставу паспорта? Ну, ну!

– Геннадію, ми з вами на відпочинку. Давайте просто насолоджуватися тишею.

– О, я насолоджуюся, – багатозначно простягнув Геннадій і підморгнув.

Ірина зітхнула і вирішила змінити тему. Вона взагалі приїхала сюди, щоб відпочити від побуту, а не слухати, як мужик, якому вже далеко за п’ятдесят, трохи пошарпаний життям, намагається зображати мачо.

Тиждень пройшов під знаком “Геннадій з’являється всюди”. Він знаходив її у їдальні, в басейні, на пляжі та навіть у бібліотеці, де Ірина ховалася від нього за детективом Агати Крісті.

– Іро, ви що ж, любите читати? – спитав він, безцеремонно сідаючи навпроти.

– Люблю, – відповіла вона, не відриваючись від книги.

– А я ось онукам казки читаю. У мене їх четверо! Старший Колька, потім Лізка, потім…

– Геннадію, я зайнята, – перервала його Ірина.

– Розумію, розумію. Жінка з вищою освітою, таке інше. А ви, до речі, де працюєте?

– У бухгалтерії.

– О! Бухгалтер! Це серйозно. А живете де? У квартирі?

Ірина нарешті відірвалася від книги та подивилася на Геннадія. Його очі горіли таким непідробним інтересом, що вона навіть усміхнулася.

– У приватному будинку. За містом.

– У будинку?! – Геннадій аж підскочив на стільці. – Та ви що? Свій будинок? Це ж мрія! Я завжди хотів жити у будинку. Свої яблуні, свій сад, своя лазня… Іро, та ви просто королева!

Ірина насупилась. Їй здалося, чи в його голосі з’явилися нотки, яких раніше не було? Немов будинок – це не просто інформація, а ключ до чогось важливого.

– Ну, королева не королева, а палац у мене свій, – промимрила вона і знову уткнулася в книгу.

Після цього Геннадій уже не відлипав. Він почав носити їй квіти, щоправда, рвав їх прямо з клумби перед адміністрацією, приносити санаторну кашу та бутерброди з сиром у номер, і взагалі поводився, як герой любовних романів.

Три тижні минули, і Ірина видихнула з полегшенням. Вона вже попрощалася з новими знайомими, сіла в автобус і заплющила очі, коли ззаду пролунало знайоме:

– Ірино! Яка зустріч!

Вона обернулася. Геннадій сидів за два ряди та радісно махав їй рукою.

– Ви теж у місто?

– У місто, у місто! – Закивав він. – Ми ж тепер майже сусіди! Я на Лісовій живу, а ви, казали, за містом. Ну, пів години їзди – не відстань для справжнього чоловіка!

Ірина заплющила очі та подумки вилаялася. Грубо. Але цього ніхто не почув.

Спочатку після санаторію Геннадій дзвонив Ірині щодня. Потім став приходив із квітами, допомагав у саду, лагодив кран на кухні й навіть пофарбував огорожу. Ірина спочатку відмахувалася:

– Гено, та що ви, навіщо ви турбуєтеся?

Але Геннадій був наполегливий.

– Іро, ви – жінка моєї мрії! – заявляв він, поправляючи ремінь, який був явно тісний йому в талії. – Мені ніхто не потрібний, крім вас.

– Моя колишня, царство їй небесне, була сварлива, а ви – сама доброта. Я не можу відмовитись від такої жінки!

Ірина підозріло мружилася, але лестощі є лестощі. Коли тобі сорок дев’ять, чоловік покійний, син поїхав навчатися в столицю і повертатися не збирається.

Ти три роки живеш одна, а поряд з тобою тільки кіт Васька, який навіть не муркоче у відповідь на твої роздуми про сенс життя, – дуже хочеться чоловічої уваги.

За пів року Геннадій зробив пропозицію. Не офіційну, з каблучкою, але цілком конкретну:

– Спробуємо пожити разом. Я свою однушку здам, переїду до тебе. Все чесно.

Ірина подумала: «А чому б і ні? У нього онуки, у мене кіт. Будинок великий, одній нудно. Гена начебто людина хороша, дбайлива… Трохи нудний, але це не так страшно».

– Гаразд, – погодилася вона. – Спробуймо.

Гена переїхав у суботу. До вечора понеділка він уже освоївся: повісив у вітальні свою фотографію, на якій позував зі спійманою півметровою щукою, і переставив меблі на власний розсуд.

– Ірино, сюди б ще телевізор більший, – задумливо промовив він, стоячи посеред кімнати. – І диван м’якший.

– Гено, ми це обговорювали. Ти переїжджаєш в мій будинок, а не я у твій, – нагадала Ірина, – тож давай залишимо все на своїх місцях.

– Ну, це ж спільне тепер! – широко посміхнувся Геннадій.

Ірина трохи напружилася після цих слів, хотіла щось відповісти, але вирішила не поспішати з висновками й ще поспостерігати.

А наступної п’ятниці вона приїхала з роботи та побачила біля воріт незнайомий автомобіль. За кермом сидів хлопець, а на задньому сидінні верещали двоє дітей.

– Іра! – Геннадій вилетів на ґанок. – Син приїхав! З онуками!

– У сенсі приїхав? – насупилась Ірина.

– У гості! На вихідні! – Гена сяяв, як мідний тазик.

У будинок завалилися четверо: син Геннадія, Денис із дружиною Наталкою, діти – Микола та Лізка. А ще за годину під’їхала середня дочка з чоловіком та п’ятирічною Сонею, а за дві – молодша дочка з чотирирічним Мишком.

Ірина стояла на кухні та дивилася, як її затишний будинок перетворюється на філію дитячого садка.

– Гено, а ти чому мене не спитав, чи потрібний мені на вихідні весь цей табір? – поцікавилася вона, коли на кухню ввалився радісний Геннадій.

– Не встиг, Ірочко! Але ж ти господиня! Приготуєш щось? У нас там шашлик, але дітям треба щось інше. І випери Лізі штанці, вона в калюжу сіла.

Ірина стиснула кухонний рушник і сказала:

– У твоєї Лізки мама й тато є? От нехай вони їй штанці й перуть! А мене, будь ласка, звільни від цього задоволення!

У неділю ввечері непрохані гості поїхали. Ірина почувала себе вичавленою, як лимон.

– Знаєш, Гено, – сказала вона, – надалі визволь мене, будь ласка, від цієї навали. Я цього більше не винесу!

Але Гена, як з’ясувалося, її не почув. Інакше, як можна пояснити, що наприкінці травня він оголосив за вечерею:

– Іро, я тут подумав. Мої онуки приїдуть до нас на все літо! Усі четверо. Ти зможеш узяти відпустку на цей час? А ще краще звільнитися?

Ірина повільно опустила чашку із чаєм.

– Гено, я працюю і не збираюся звільнятися, – спокійно сказала вона. – Окрім того, я бухгалтер, а не вихователь. І взагалі… вони мені чужі діти!

Геннадій так різко підвівся з-за столу, що чашка з чаєм перекинулася.

– Як це чужі? – його обличчя почервоніло. – Ми ж разом живемо! Ти дружина! Значить, моїм онукам тепер ти бабуся!

– Ми не розписані, – сказала Ірина.

– Ірино! – Він замахав руками. – Як ти можеш? Це ж моя сім’я! А ти кажеш «чужі»! Знаєш, люба, якщо мої онуки тобі чужі, значить, і ти мені чужа! При такому ставленні до моєї родини ти можеш втратити мене! Подумай про це!

Ірина подумала. Рівно дві секунди. Потім встала, віднесла чашку в раковину і дуже спокійно сказала:

– Чудово, Гено! Збирай речі!

– Що?! – здивувався він.

– Я сказала: речі збирай! Прямо зараз! Навіщо мені в хаті чужий чоловік?

За годину, коли таксі забрало Геннадія та його пожитки, Ірина сіла на ґанок свого будинку. Васька тут же затишно влаштувався на колінах. Сонце вже сідало, довкола було тихо.

– Ну що, Василю, – сказала вона коту, – бачиш, які вони бувають? Не чоловік, а так, одна назва. Ні щоб жінці допомогти, так вони намагаються ще й своє на неї повісити!

Васька примружився і згідно нявкнув. Отак Ірина “заміж” сходила!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!