Як правильно говорили наші бабусі – доля і за пічкою знайде…

Жила у нас у селі дівчина одна. Звали її Настя. Все б нічого, але була вона з народження лисою. Що там було – чи генетичне, чи щось інше, ми й не вдавалися у подробиці.

Звичайно в дитинстві вона перенесла всі “принади” спілкування з дітьми. Її дражнили й постійно смикали з голови косиночку, яку їй пов’язувала мама.

Вона плакала і тікала додому. Але ж удома не всидіти нормальній дитині, їй спілкування треба. А там знову те саме.

Але потім всі якось звикли і якщо у Насті під час гри косинка злітала з голови, хто-небудь підіймав і репетував:

– Наська, твоя перука злетіла!

Ну дитинство минуло, настала юність. Перше кохання, побачення, прогулянки при місяці. Тут у нашої Насті комплекси пішли:

– Кому я така потрібна? Навіщо ви мене взагалі на світ привели? – Істерила вона. А виховували її лише мама з бабусею.

Татусь ще до появи Насті злився у невідомому напрямку. Ось мама з бабусею напружилися, грошей накопичили, корову здали, та порося продали. І поїхала Настя з мамою у велике місто, в якийсь відомий медичний центр.

За тиждень приїжджають. У Насті на голові дрібними завитками кучерики в’ються, рудого кольору. Всі, звичайно, заохали, заахали, – от дива.

А вона кучерики ці бац рукою, і з голови смикає.

– Це ж перука – сміється.

А потім засумувала. Виявляється, якщо зробити опер ацію, на це багато грошей треба. Плюнула на все, працювати пішла телятницею на ферму. Перука так і залишилася на трюмо на трилітровій банці стояти.

А я тоді у місті вчилася. Приїжджаю на канікули, а мені й кажуть:

– Настя виходить заміж. За хлопця міського, та симпатичного!

Я бігом до неї, мені ж цікаво. Заходжу в будинок, сукня весільна на самому видному місці висить. Я спочатку захопилася такою красою, а потім до Насті:

– Ну розповідай, як познайомилися, хто він?

Вона весело засміялася та розповіла таку історію…

– До сусіда нашого, дядька Кості, якийсь далекий родич приїхав. До мене тоді Ольга, моя подружка, прибігла. Вона виявляється все про нього довідалася.

– Що звуть Ілля, двадцять вісім років, неодружений, приїхав погостювати на місяць. І давай своїми планами ділитись.

– Що спробує на нього враження справити і якщо вдасться, – заміж вийде. Ну, посміялася я, потім цікаво стало, хто він такий.

– Підстерегла момент, коли він у город піде, та з-за кущів і роздивилася. Не повіриш, Наталко, як обухом по голові. Закохалася по вуха. Ну думаю, обійдешся, Олю, мій буде.

– Дістала свою перуку руденьку, надягла. А в ній так жарко, але терплю, гарно ж. А в нас кущі з малиною прямо поруч із парканом дядька Кості ростуть.

– І з нашого боку і в нього на городі. Бачу Ілля до кущів підійшов, малинку їсть. Я банку беру і туди. Стоїмо ми з ним – він з одного боку, я з іншого.

– Переглядаємось, але мовчимо. І тут я під кущ нахиляюся, за великою ягідкою потяглася і раптом відчуваю холодок по голові пройшов.

– Ну все, думаю, капець. Підіймаю голову і точно, мої кучерики на кущі колишуться. Я мало не плачу. Подивилася на нього, у нього рот відкрився. Потім він, як закричить:

– Дівчино, у вас волосся відвалилося – і такий жах в очах. Я беру цю злощасну перуку, чіпляю на голову і так мені смішно стало.

– Над собою, над цією ситуацією. Стою іржу, прямо, як той кінь. До сусіда теж, мабуть, дійшло, і він зігнувся навпіл. Отак і познайомилися.

– І знаєш, Наталко, що найкласніше? Йому все одно, є у мене волосся на голові, чи ні. І батьки його люди хороші, його мати навіть сказала, що я стильно виглядаю. І я така щаслива, що слів немає.

Після весілля Ілля Настю у місто забрав. У мене теж незабаром зміни в житті відбулися. Вийшла заміж і поїхала з чоловіком до нього в Одеську область.

А рік тому ми побачились. Я з дітьми до мами у гості приїхала. Іду в магазин, бачу пані таку елегантну.

У літньому костюмі, шарф на голові, окуляри в пів обличчя. Фотомодель, – не інакше. Підходжу ближче, бачу, то це ж Настя.

Обнялися ми з нею, поцілувалися. Розговорилися, про своє, про жіноче. Я про своє життя-буття, вона про себе.

З Іллею вона досі щаслива у шлюбі, підростають дві доньки.

– І знаєш, що дивно, у них в обох волосся довге і густе, не прочешеш. Видно за мене їх Бог такою шевелюрою нагородив – розповіла вона.

Постояли та розійшлися, домовившись зустрітися увечері та поговорити докладніше.

Але не вийшло, їй виїхати довелося, щось із роботою було пов’язано. Навіть попрощатися не встигли.

Тож сказати хочу. Якщо тобі за долею бути щасливою, – не важливо, лиса ти, чи з шевелюрою, худа чи гладка. Як правильно говорили наші бабусі – доля і за пічкою знайде!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!