Як син, випадково, маму з татом познайомив

– Мамо, мамо! Дивись, тато приїхав! – пролунав з вулиці крик.

Я мимоволі здригнулася, бо впізнала голос маленького сина Сашка. Відклала убік ополоник, яким щойно помішувала суп у каструлі, і підійшла до вікна.

Сашко тримав за руку молодого незнайомця у  формі. Той усміхався і, здається, не мав наміру відмовлятися від запропонованої йому ролі.

– Сашко, ну йди додому, — різко сказала я синові.
Чоловік подивився на мене з подивом:

– Не лайте його. Адже він не винен у тому, що його батько військовий. Ось і обізнався.
Надувшись, хлопчик зайшов у під’їзд.

– Немає в нього батька, — тихо промовила я, і зачинила фіранку.

Ми з Денисом познайомилися в інституті. Я вступила на перший курс, а він навчався на останньому. Вже за місяць ми подали заяву до РАГСу. Весілля було багате і веселе.

Здавалося, не буде кінця щастю, яке світилося в наших очах. Ніхто не міг припустити, що воно закінчиться так швидко.

Одного разу я повернулася додому пізніше за чоловіка — мала додаткові заняття, а потім побувала у лікаря. Денис зустрів мене похмурим поглядом.

– Тобі хтось дзвонив, — крізь зуби процідив він.
– Ой, я телефон сьогодні забула вдома. А хто дзвонив?

– Це ти маєш знати, — чоловік ставав дедалі похмурішим.
– Так я ж говорю… Що трапилося? — спитала тихо.

– Ось, – він простяг мені телефон. Чий це номер?
– Ого, п’ятнадцять дзвінків? Кому це я так знадобилася?

– Тільки не вдавай, що не знаєш? — грубо сказав чоловік.
– Я й справді не знаю. І, до речі, ти ж міг відповісти й запитати, хто це?

– Я так і зробив. Але, почувши мій голос, цей «хтось» одразу давав відбій. Може, поясниш, з чого?
– Та звідки мені знати? Передзвони та спитай!

– Тобі дзвонили, ти й питай! – він різко розвернувся і пішов у кімнату.
Я важко опустилася на стілець, що стояв у кутку. Ну чому все це мало статися саме сьогодні?

Я поспішала щаслива додому, збираючись розповісти йому про найважливіше, — у нас буде малюк! А тут…

Наступного дня в інституті я з’ясувала, хто дзвонив. Один з однокурсників хотів попросити мене допомогти з курсовою. Але почувши чоловічий голос, хлопець скидав виклик.

Йому здавалося, що так буде краще. Адже дзвонити заміжній жінці не дуже зручно. Повернувшись додому, я спробувала пояснити все, що сталося, чоловікові, але він відповів мені мовчанням.

Він взагалі сильно змінився з дня весілля – став похмурим, підозрілим. Сцени ревнощів повторювалися все частіше…

Мій терпець урвався, коли він заборонив мені спілкуватися з подругами, та ходити до інституту.
– У тебе є чоловік і дім, це твоя головна турбота, — безапеляційним тоном заявив він.

Не витримавши, я подала на розлучення. Про дитину його не повідомила. Дізнавшись, що я в положенні, Денис продав нашу чотирикімнатну квартиру і купив мені двокімнатну квартиру, а собі — однокімнатну.

Але відразу поставив умову:
– На цьому все. Я не впевнений, що батько цієї дитини я, а ти свій вибір зробила!

– Що ж, значить, це моя дитина! — гордо відповіла я.
І на цьому ми розлучилися.

Сашко з’явився міцним, майже не плакав. Мої батьки приїхали забирати мене з лікарні.
– Звичайно, було б краще, щоб вас забирав чоловік, — пробурчав батько, приймаючи на руки маленький пакунок.

Новоспечена бабуся обережно підняла куточок ковдри, з-під якого тут же з’явився крихітний носик, що сміливо стирчав.

– Сонечко моє, — з жалем у голосі промовила вона. Доведеться тобі без тата рости.
– Нема чого тужити, — осмикнув її чоловік. Виростимо не гірше за інших!

– А що скажемо малюкові, коли він дізнається, що інші діти мають тата? — знову жалібно спитала бабуся.

– Скажу, що його тато  льотчик, — різко відповіла я. Поїдемо додому, я так втомилася.
Бабуся сумно зітхнула у відповідь.

Так я стала самотньою матір’ю. Батьки наполягли на тому, щоби я продовжила навчання. За дитиною дивилася бабуся. Сашко ріс здоровим і тямущим хлопчиком, вся родина не могла на нього натішитися.

– У Сашеньки зубик прорізався, — гордо казав дід.
– Моє сонечко сьогодні вперше сказав «баба», — раділа бабуся.

Так у коханні та пестощах малюк пізнавав світ. І прийшов день, коли він поставив питання, якого так боялися всі ми. На той час я вже закінчила інститут і вийшла на роботу, а Сашко пішов у садок.

– Мамо, а чому у всіх тато є, а я не маю?
– Чому не маєш? — не одразу відповіла я. У тебе є тато. Тільки він удома зовсім не буває.

– А чому? — не вгавав малюк.
– Бо тато в тебе —  льотчик. І він постійно на завданні!

Малюк замовк, зосереджено обмірковуючи отриману інформацію. Тому я розгубилася, побачивши Сашка поряд із чоловіком у формі.

Увійшовши до квартири, я з тугою зітхнула. Хлопчику потрібний батько. А цей мужчина був дуже симпатичним.

Наступного дня, повертаючись із роботи, я, як завжди, забрала Сашка із дитячого садка. Підійшовши до будинку, я побачила вчорашнього незнайомця.

– Ой, мамо, на нас тато чекає! – закричав Сашко і кинувся до чоловіка.
– Сашко! — зніяковіло покликала я.

Незнайомець сів навпочіпки перед дитиною, простяг руку долонею вгору.

– Ну, давай знайомитись. Тебе Саша звуть? – він усміхнувся.

«Яка гарна в нього усмішка, — мимоволі подумала я, — одразу видає добру людину». Від своїх думок я зніяковіла і почервоніла. А він наче нічого й не помітив.

– А як звати твою маму, друже? — продовжував, як ні в чому не бувало.
– Ой, тату, ти не знаєш, як звати маму? — засміявся тямущий Сашко.

– Так, й справді, що це я? — зітхнув чоловік. І звів очі, немов шукаючи у мене підтримки. Я не знала, що відповісти.

– Її Валентиною звуть, – випалив малюк.
– Гарне ім’я, — зауважив чоловік, підводячись і підхоплюючи дитину на руки. І мама в тебе гарна.

– А тебе, тату, як звати? – поцікавився малюк.
– Андрій, — знову посміхнувся чоловік. І простягнув мені руку. Ну, будемо знайомі!

Після деякого вагання я простягла свою долоню:
– Мені дуже приємно. Може, хочете чаю?

Андрій приходив майже щодня. Приносив Саші солодощі та іграшки, запрошував на прогулянки. Йому дуже йшла форма і, що дивно, він справді виявився льотчиком.

Я не могла повірити у такий збіг. Потім з’ясувалося, що в нього закінчується відпустка.
– Тату, ти їдеш? — засмучено спитав Сашко, коли почув, що людина, яку він так любить, втішає маму, та обіцяє скоро повернутися. А мама мовчки плакала!

– Я ненадовго, – вкотре сказав Андрій, тримаючи мене за руку.
– І коли чекати? — спитала я через силу.

– Поки що не можу сказати точно. Але дзвонитиму.
– Дзвони, — ледь чутно промовила я.

А потім довго сиділа, прислухаючись до його кроків, що віддалялися. В цей момент мені здавалося, що моє серце не витримає, так боляче було.

І він уже ніколи до нас не повернеться, бо не на свято ж їхав, або забуде нас назавжди!
Але він не забув. Дзвонив, коли міг, цікавився нашим життям.

Я давала синові слухавку та із задоволенням слухала, як він розповідає про дитячий садок, та нових друзів у дворі.

А потім серйозно обговорювалося питання роботів та машинок. Але розмова закінчувалася, і я знову починала чекати, хвилюватися, та молитися.

Спостерігаючи за перепадами мого настрою, мати з батьком непокоїлися.
– Людина, яка назвалася батьком, повинна стати тобі за чоловіка! — такою була їхня думка.

Пройшло три місяці. Тримаючи Сашка за руку, я повільно брела алеєю до будинку. Сашко першим побачив Андрія і кинувся до нього з радісним криком:

– Мамо, тато приїхав!

У руках чоловіка були квіти для мене і величезна коробка з іграшковою залізницею. Я зупинилася. Він підійшов і зненацька опустився переді мною на одне коліно, прямо на тротуарі.

Дістав із кишені невелику червону коробочку. Відчинив. На гранатовому оксамиті блиснула каблучка!

– Батько Сашка просто зобов’язаний стати чоловіком його матері! Ти згодна вийти за мене заміж?
– Так, – тільки й змогла прошепотіти я у відповідь.

І радісно засміялася:
– Мій син познайомив мене з майбутнім чоловіком!

Я тепер щаслива дружина і мама! Але моє щастя затьмарене очікуванням на коханого, адже професія його, дуже складна та небезпечна, тим паче у такий складний час.

Як сказав мій син, що в нього найкращий тато, бо він нас захищає! І я з ним повністю згодна! Він наш герой! Ви зі мною згодні?