– Як тільки влаштуємось на новому місці, одразу ж заберу Віталіка, — пообіцяла нам з онуком донька і поїхала за кордон

Понад рік ми з онуком чекаємо, коли наша донька та мати згадає, що в рідному місті на неї дуже чекають. У мене вже й сил немає, і спокою хочеться, а дочка за сином не їде і не їде.

З дитинства Наталка моя була якоюсь занадто активною. Не сиділося їй на місці категорично. Подружки на дитячому майданчику поважно грають, а мою кудись тягне до інших дворів.

У школі дочка зірок із неба не хапала, але й у двієчницях не сиділа. Вчителі скаржилися, що Наталі дуже заважає її непосидючість. Мовляв, не може довго концентруватись на якомусь одному занятті.

Увага розсіюється, і результат праць виходить так собі. Після дев’ятого класу донька пішла до технікуму. Відучилася на соціального працівника і напрочуд швидко знайшла роботу за спеціальністю.

У той момент, коли Наталка шукала роботу, у центрі соціального захисту якраз звільнилося містечко. Дочка відправила резюме, її одразу запросили на співбесіду, а потім і на роботу.

Надовго, щоправда, Наталя там не затрималася. Нічого дивного, молодь сьогодні розпещена пішла. Щоб до восьмої ранку встати та на роботу зібратися, це не так легко.

Ось моя дочка спробувала і втекла. Сказала, що знайшла нову роботу, телефоном, щось там продавати. Невдовзі дочка познайомила мене з Геною. Так і сказала, знайомся, мамо, це мій майбутній чоловік. Рано, звичайно, на мій погляд. Все-таки Наташі було лише двадцять два роки.

Я не закликаю сидіти в дівках до сорока років, але хоча б років до двадцяти п’яти можна погуляти, попрацювати, життя і світ подивитися. Але коли молодь вирішила, то так і бути.

З батьками Гени домовилися, що витрати на весілля ділимо навпіл. Ми оплачуємо кафе, вони купують продукти. Ми платимо оператору, вони розраховуються із ведучим.

Після урочистостей молоді почали жити окремо. Всім табором, як сказав мій чоловік, наскребли на крихітну квартирку. Раніше вони називалися малосімейки, а зараз їх гордо звуть студіями.

Оселилася наша молодь окремо, зажила своїм життям. Звичайно, не все одразу гладко було. Кілька разів Наташка дзвонила мені в сльозах і скаржилася на чоловіка. Я доньку вислухала, але нічого радити не стала.

Пам’ятаю себе на її місці. Теж скаржилася матері. Та скидалася, лаялася на зятя. Ось тільки чоловік і дружина потім помиряться, а стосунки тещі та зятя можуть бути зіпсовані назавжди. Тож, дорогі тещі, краще не лізьте в сім’ї ваших дочок.

Через два роки діти потішили нас новиною про те, що ми скоро станемо щасливими бабусями та дідусями. На мій погляд, трохи зарано, але якщо вже так вийшло, робити нічого.

Віталіку було два роки, коли Наташа з Геною оголосили, що вирішили поїхати за кордон. Спробувати там вдачу, так вони сказали. Там, мовляв, і перспектив більше, і можливостей і всього такого.

“Дочко, а як же Віталік? Йому восени в садок йти, хто його там на чужині водитиме і забиратиме, якщо ви плануєте працювати?”, – Здивовано запитала я доньку.

Вона безтурботно махнула рукою і сказала, що вони заберуть сина пізніше. А поки що він поживе у нас, у бабусь та дідусів.

“Мамо, це тимчасово. Як тільки влаштуємося, знайдемо садок, роботу зі зручним графіком, так і заберемо”, — із захопленням відповіла Наталя.

Ідея мені не сподобалася із самого початку. Залишати будинок, роботу і, головне, сина заради сумнівних перспектив на чужині? На мою думку, це нерозумно. Там таких як вони мільйони. Ось тільки успіх дається в руки одиницям.

Наталя з Геною поїхали без нічого, взявши з собою тільки рюкзаки. Спочатку дзвонили часто, ділилися новинами. Розповідали, що знайшли квартиру, шукають роботу, перебиваючись дрібними підробітками. Так минуло пів року. Дзвонити діти стали рідше.

Віталік увесь цей час жив у нас із чоловіком. Свати, як на зло, хворіли постійно і випали з життя онука. Я з малюком і гуляла, і займалася, і в садок почала водити, який нам, як і обіцяли, восени дали.

Я хлопчика дуже люблю, але все ж зрозумійте мене правильно, мені вже хочеться й у тиші посидіти, і помовчати, і на дивані без діла полежати. Та й дітей мають батьки виховувати, а не бабусі та дідусі.

Моя ж дочка наче забула, що на батьківщині на неї чекає не кошеня, не іграшка, а син. Дійшло до того, що я сама почала дзвонити їм і питати, коли вони зволять забрати Віталіка.

Щоразу я отримую відповідь, що, мовляв, скоро, дуже скоро, буквально післязавтра. Ось як тільки влаштуються серйозно, так і приїдуть. Але щоразу щось зривається. Чи то квартиру доводиться міняти, то на роботі неприємності.

Вже рік минув, а я все няньчуся з онуком, поки молодь живе на втіху. Дивлюсь в соцмережах вони мандрують різними місцями, відпочивають.

В останню нашу розмову дала їм два місяці терміну. Якщо не заберуть сина, то привезу його сама. І хай далі, як хочуть. А на мене нема чого більше розраховувати.