– Як тобі не соромно? Вона ж тебе, як рідну ростила! – обурилася Настя. – І ти припустиш, щоб вона опинилася в будинку для літніх людей? – Настя, я вдячна Людмилі Петрівні. Але насамперед вона ваша мама! Чомусь про це ви забуваєте

– Тамаро, вистачить упиратися! Цей варіант найзручніший, – сказав брат.

– Для кого?

– Для всіх!

– Вибач, але мене це не влаштовує, – відповіла Тамара, глянувши на брата та сестру, які сиділи перед нею.

– Чому? – в один голос запитали Андрій та Настя.

– Тому що це несправедливо, – відповіла Тамара.

– Я взагалі не розумію, про яку справедливість ти говориш? – обурилася Настя.

– Про звичайнісіньку.

– По-твоєму, я маю взяти маму до себе? – поцікавилася сестра. – Чи Андрій? Але ж у нас сім’ї!

– Тамаро, нас у трикімнатній четверо. Ми з дружиною, син та дочка. Куди мені подіти маму? – Запитав брат.

– А нас хоч і троє, але плануємо ще одну дитину. А ти у двокімнатній квартирі живеш сама, – продовжила переконувати сестру Настя.

– А ви не пам’ятаєте, звідки у мене квартира? Може мені її хтось подарував? – Запитала Тамара.

– Що ти хочеш сказати?

– Я хочу сказати, що заробила її сама! Мені ніхто й гривні не дав! А вам батьки «в посаг» кожному купили по однокімнатній!

– А зараз ви, користуючись тим, що мати ніколи не могла вам ні в чому відмовити, вмовили віддати вам і їхню трикімнатну!

– А ви її вже продали й гроші поділили. А тепер пропонуєте мені забрати Людмилу Петрівну собі? А я говорю «ні»!

– Як тобі не соромно? Вона ж тебе, як рідну ростила! – обурилася Настя. – І ти припустиш, щоб вона опинилася в будинку для літніх людей?

– Настя, я вдячна Людмилі Петрівні. Але насамперед вона ваша мама! Чомусь про це ви забуваєте!

Людмила Петрівна з’явилася у їхній квартирі, коли Тамарі було сім років. Вони з батьком уже два роки жили самі.

Іноді до них приїжджала бабуся Надя – мамина мама. Вона допомагала з Томою, упорядковувала їхнє «холостяцьке» господарство і знову їхала, щоб повернутися через місяць.

Після того як батько одружився з Людмилою, бабуся не стала приїжджати. Тепер вона забирала до себе онучку лише на канікули.

Людмила не була тією мачухою, про яку розповідається у казках. Навряд чи вона любила Тамару, але ніколи не ображала дівчинку.

Може, тому, коли на світ з’явилися двійнята – Андрій та Настя, Тамара не відчула ревнощів. Вона із задоволенням порпалася з малюками, доглядала за ними, коли батьки були зайняті.

Тамара закінчила школу та вступила в університет.

– Тома, ми тобі багато грошей посилати не зможемо, – сказав він, коли дочка їхала вчитися до обласного центру. – Тисяч п’ять, не більше. Ти вже тепер давай сама.

П’ять, так п’ять, як то кажуть, – дякую і на цьому. Тамара отримувала стипендію, трохи підробляла, заощаджувала. Загалом, вивчилася.

Хотіла повернутись додому. З її спеціальністю – бухгалтер – вона легко знайшла б роботу і в рідному місті.

Звісно, ​​в обласному центрі можливостей було більше, але Тамара вже втомилася від гуртожитку, їй хотілося пожити вдома у затишку. Крім того, вона сподівалася назбирати грошей на своє житло.

Але її надіям не судилося збутися. Батько, дізнавшись про плани доньки, бентежачись і покашлюючи, сказав, що вони розраховували, що вона й надалі житиме самостійно.

– Розумієш, діти вже дорослі їм по п’ятнадцять років. Не можемо ж ми їх в одну кімнату засунути. Тобі з Настею тіснитися – теж не діло. Та й ти, мабуть, за п’ять років уже звикла жити сама, – сказав він.

Після цього Тамара вирішила до рідного міста не повертатися. Знайшла роботу, спочатку винаймала кімнату в гуртожитку, потім змогла дозволити собі окрему квартиру.

У двадцять шість років вийшла заміж, але щасливого життя не вийшло: з’ясувалося, що вона не може мати дітей. Чоловік пішов.

Тамара знову залишилася сама. Працювала. Вона втомилася жити по чужих кутках і вирішила, що зробить усе, щоб нарешті з’явилася своя квартира. Почала ще більше працювати.

Цю двокімнатну квартиру вона спромоглася взяти в іпотеку, коли їй було тридцять чотири роки.

Нині Тамарі вже сорок шість. Рік тому вона внесла останній платіж, і тепер квартира була її повністю.

Вдома вона після навчання була лише три рази: спочатку на весіллі Насті, потім на весіллі Андрія і втретє – на похоронах батька.

І Настя, і Андрій отримали від батьків на весілля щедрі подарунки – однокімнатні квартири.

Приїхавши втретє, Тамара про спадщину не питала, але їй одразу сказали, що батько заповів квартиру своїй дружині. А більше в нього нічого не було.

І ось тепер, коли мати хвора, Настя та Андрій хочуть, щоб Тамара взяла її до себе.

Діагноз «розсіяний склероз» Людмилі Петрівні поставили ще чотири роки тому. Вона лікувалася, були періоди, коли здавалося, що хвороба відступає, але тепер стало зрозуміло, що краще не буде, й жити одна Людмила Петрівна скоро не зможе.

Тамара не знала, як Настя та Андрій вмовили матір продати її трикімнатну квартиру, але факт залишається фактом.

Скоро Людмилу Петрівну треба забирати з лікарні, а жити їй ніде: ні син, ні дочка не збираються потіснитися.

Вони чомусь вирішили, що доглядати їх матір має Тамара.

І почалися дзвінки та візити:

– Ти повинна бути їй вдячна!

– Ти сама живеш у двокімнатній квартирі!

– Поліклініка знаходиться за два кроки від твого будинку.

– Ти маєш зробити це на згадку про батька.

Звичайно, для них це був би найзручніший варіант, брат і сестра цього й не приховували. А обговорюючи це питання між собою, щиро дивувалися, чому старша сестра не може зрозуміти таку очевидну річ: мати має жити з нею.

– Тамара, май на увазі, – сказала Настя. – Як тільки маму випишуть, ми просто привеземо її до тебе. І я подивлюся, як ти, дивлячись їй у вічі, скажеш, що не пустиш її у свою квартиру.

Вони так і вчинили. Приїхали з Людмилою Петрівною та її речами – двома валізами та сумкою. Довго дзвонили, але їм ніхто не відчинив.

Нарешті вийшла сусідка і сказала, що Тамара поїхала у відрядження і повернеться не раніше, ніж за місяць. А їй лишила ключі, щоб вона поливала квіти.

– Чудово! – Зраділа Настя. – Давайте ключі. Тепер мама сама подбає про квіти, вам не доведеться турбуватися.

– Ні. Тамара мене попередила, щоб я нікому не передавала ключі. Ось приїде вона, з нею й розмовляйте, – відповіла сусідка і погрожувала, що викличе поліцію, якщо вони спробують потрапити до квартири без господині.

Довелося Насті та Андрію піти. Вони вирішили, що цей місяць мама поживе у Насті – таки дочка має вільну кімнату.

Але коли за місяць вони знову з’явилися біля квартири старшої сестри, їм відкрила молода жінка, яка повідомила, що вони із чоловіком кілька днів тому купили цю квартиру. Куди поїхала колишня господарка, вони не знали.

А Тамара в цей час влаштовувалась у своїй новій квартирі у сусідній області. Їй вдалося перевестися у філію цієї компанії. Але Настя та Андрій цього так і не впізнали.

Вони намагалися дзвонити Тамарі, але вона змінила не лише місце проживання, а й номер телефону. Порпайтеся, недолугі, зі своєю матінкою, як постелилися…

Як вважаєте, слушне рішення ухвалила Тамара? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.