– Як у Дніпрі? А чому не в Києві…

Телефон розбудив Варвару о п’ятій ранку. Дзвонили з невідомого номера.

– Так, – сухо промовила Варвара.

– Варюшо? – Почула вона дзвінкий і радісний жіночий голос. – Це ти?

–  Я, – байдуже відповіла Варвара.

– А це я, – радісно сказала жінка. – Ти мене впізнала?

– Впізнала, – з ввічливості, щоб не образити, відповіла Варвара, хоч уявлення не мала, хто їй дзвонив.

–  А я була впевнена, що ти мене одразу впізнаєш, – радісно казала жінка. – Як добре, що я застала тебе. Ти зараз можеш розмовляти?

– Можу.

– Чудово. Ми з чоловіком та дітьми вже на вокзалі. Годину тому зійшли з потягу. Мене добре чути?

– Добре.

– У тебе голос якийсь тихий. А в тебе точно все гаразд, Варю?

– У мене все чудово.

– Дуже за тебе рада. Ми спочатку хотіли зупинитись у готелі. Думали, що у цьому місті у нас нікого із родичів немає. А потім згадали, що в нас тут є ти. Розумієш?

– Розумію.

–  Як добре, що ми згадали про тебе! Ти навіть не уявляєш, як ми зраділи. Особливо – діти.

–  Уявляю.

– А чоловік так одразу й сказав: «Дзвони Варварі. Варвара не підведе».
–

– Правильно сказав, – не підведу.

– Значить, ти пустиш нас до себе погостювати? Я правильно зрозуміла?

–  Правильно. Пущу.

– Ми ненадовго, – радісно казала жінка. – Усього на кілька тижнів. Місто подивитися і назад. Додому. Бо й справ удома безліч, та й, як то кажуть, у гостях добре, а вдома краще. Згодна?

– Згодна.

– Ми так і думали. Особливо чоловік. Він так одразу й сказав, що не може такого бути, щоб Варя не прийняла нас до себе. Адже ми родичі. Нехай далекі, нехай бачилися останній раз років десять тому, але ж родичі. Правильно?

– Так.

– А ти зараз сама живеш?

– Сама.

– У трикімнатній?

– Так.

– Значить, ми зараз їдемо до тебе?

– Приїжджайте.

– За годину ми будемо в тебе. А ти все там же живеш?

– Там же.

– Тоді чекай. Ми незабаром під’їдемо.

– Чекаю, – відповіла Варвара.

Варвара вимкнула телефон, поклала його на тумбочку, повернулася на інший бік,  сховалася з головою під  ковдрою і заснула, особливо навіть не турбуючись про те, що так і не зрозуміла, з ким вона щойно розмовляла  телефоном.

А за годину у двері подзвонили.

Варвара подивилася на годинник, заплющила очі і повернулася на інший бік. Дзвінки продовжувалися. Варвара спала. Через деякий час у двері стали стукати ногами. Варвара – нуль емоцій. Нарешті знову задзвонив телефон.

– Так, – не розплющуючи очей, промовила Варвара.

– Варюшо? – радісно кричала та сама жінка.

– Так.

– А це ми. Ми приїхали. Дзвонимо, дзвонимо, а ти двері не відчиняєш.

–  Дзвоните?

– Так.

– А чому я не чую?

– Не знаю.

– А подзвоніть ще, – попросила Варвара.

У квартирі пролунав дзвінок у двері.

– Дзвонимо, – сказала жінка.

–  Ні,- сказала Варенька,- не чую. А постукайте тепер.

Пролунав стукіт у двері.

– Стукаємо, – сказала жінка.

– Ні, – відповіла Варвара, – не чую.

–  Здається, до мене дійшло, – сказала жінка.

– Що? – спитала Варвара.

– А ти зараз де, Варю?

– Як де? У себе.

– Де в себе?

– У Дніпрі, – відповіла Варвара перше, що спало на думку. – Де ще мені бути?

– Як у Дніпрі? А чому не у Києві?

– А я дев’ять років тому переїхала, – наводила Варвара тінь на тин. – Одразу, як розлучилася.

– Навіщо?

– Навіщо розлучилася?

– Переїхала навіщо?

– А набридла столиця, от і переїхала. Занадто багато неприємних спогадів.

– А в Дніпрі хіба краще?

– Звісно краще.

– А що там краще?

– Та все краще. За що не візьмись. І жодних неприємних спогадів. Та що я говорю. Приїжджайте, самі побачите. Вас скільки зараз?

– Так четверо нас. Ми з чоловіком та двоє дітей. Старший Павлуша та молодший Андрійко. Андрій цього року хоче в університет втретє вступати.

– Ось усі вчотирьох і приїжджайте. У нас тут також чудовий університет є.

– Коли приїжджати?

– Та хоч зараз.

– Зараз не вийде. У Києві справ багато. Андрій хоче вчитися лише у столиці. А ми на роботу приїхали сюди влаштовуватись. Розраховували рік у тебе пожити. А воно, он як вийшло.

– Виходить, сьогодні не приїдете?

– Ні.

– Шкода. Я вже налаштувалася.

– А як нам шкода. Ти не уявляєш.

–  Уявляю.

–  Ні. Не уявляєш. Я як подумаю, що на нас тепер чекає, то мені просто жити не хочеться.

Варвара вирішила, що настав час закінчувати розмову.

– Ну, гаразд, – сказала вона, – якщо зараз не можете, то приїжджайте, коли зможете. Я завжди рада. А ви коли в Києві влаштуєтеся, одразу повідомте мені свою адресу. Я до вас у гості приїду.

– Теж на кілька тижнів. А там побачимо. Адже в мене тепер у столиці нікого, окрім вас, і немає. Домовились? Надішлите адресу?

Але відповіді Варвара так і не почула, бо зв’язок різко перервався. А їй і байдуже, – тільки посміхнулася, та кинула телефон на тумбочку. Може, хоч тепер їй дадуть поспати…

Як вам витівка Варвари? Читайте із задоволенням та залишайте свої слушні думки в коментарях!