– Як ви вважаєте, легко зіпсувати весілля? – Дуже легко! – А якщо таке відбувається, то, як ви вважаєте, хто це робить? – Правильно: найближчі люди! Ті, від яких ти на це зовсім не очікував

Зала потопала в повітряній білизні та ніжності: стільці, перехоплені шовковими стрічками кольору ігристого, столи з мереживними скатертинами, на яких мерехтять кришталеві келихи.

Стеля – це небо з тисячі паперових ліхтариків та гірлянд, чиє тепле світло тремтить у такт тихій музиці. В арку над молодими вплетені живі квіти, їхній солодкий запах витає у повітрі.

Молодята – живе втілення краси. Наречена у сукні з мереживними рукавами, схожа на тендітну, ніжну квітку.

Наречений, прямий і сяйнистий, не зводить з неї очей, і його рука, що лежить на руці, здається найнадійнішою на світі.

Гості – строкатий, галасливий сад. Жінки у вишуканих сукнях, чоловіки у суворих костюмах та випрасуваних сорочках, діти, що кружляють у танці біля вільних столів. На їхніх обличчях – один загальний вираз: легке сп’яніння від щастя, яке, як ігристе, розлито всюди.

І ось перші тости.

Батько нареченої, піднявши келих, говорить про маленьку дівчинку з бантами, яка завжди знала, чого хоче. Його голос трохи тремтить, і зал завмирає.

Друг нареченого, бентежачись, згадує університет і першу зустріч із «цією самою дівчиною», після якої його друг став іншим – одухотвореним і безрозсудно сміливим.

А тітка з Карпат хоче молодим «терпіння, і тепла домашнього вогнища». Кожен тост – це шматочок мозаїки, з якого складається історія їхнього кохання.

А в центрі цього осяяного кола двоє, чиї посмішки говорять голосніше за будь-які слова: ми знайшли один одного, і все тільки починається.

Молоді танцюють свій перший танець у новій якості – тепер вони вже не наречений та наречена, а чоловік та дружина.

Здається, що все ідеально, що цей прекрасний вечір, цей романтично прикрашений зал та щасливі обличчя молодят надовго запам’ятаються всім, кого запросили на свято народження нової родини.

І він справді запам’ятався. Але зовсім з іншої причини.

– Як ви вважаєте, легко зіпсувати весілля? – Дуже легко!

– А якщо таке відбувається, то, як ви вважаєте, хто це робить? – Правильно: найближчі люди! Ті, від яких ти на це зовсім не очікував.

А найголовніше – вони потім запевнятимуть усіх, що «хотіли, як краще». І хтось їм навіть повірить!

Настав час вручати подарунки. Зрозуміло, що зараз це означає конверти з грошима. Звичайно, ще зустрічаються такі ортодокси, які можуть подарувати молодим столовий, або ще гірше – чайний сервіз.

Але більшість гостей все-таки розуміє, що їх запросили до такої шикарної зали зовсім не за цим.

Загалом, гості – сімейні пари та одинаки – по черзі підходили до нареченого та нареченої, говорили кілька гарних слів і простягали через стіл конвертики.

Наречена конвертики приймала з посмішкою та акуратно складала їх у коробку, що стоїть перед нею, у вигляді розмальованої скриньки.

Микола – брат нареченого – та його дружина Ірина, вже вручили подарунок молодим та сіли на своє місце – трохи навскоси від нареченого та нареченої.

Спостерігати за тим, як гості – а їх було понад вісімдесят – підходять до молодих і говорять одні й ті самі слова, було нудно, і Ірина захоплено розмовляла зі своєю сусідкою по столу – Людмилою. Вони давно не бачилися, і їм було що обговорити.

І раптом Ірина почула своє ім’я. До неї зверталася свекруха – мати її чоловіка.

Валентина Романівна стояла поряд із молодими, дивилася на Ірину та широко посміхалася.

– Так, зараз моя улюблена невістка Ірочка вручить Христині та Сергію головний подарунок – двокімнатну квартиру!

Словами не передати, що сталося у цей момент у залі! Усі гості ахнули, і це «АХ» було гучним і синхронним, ніби цей звук видала одна, але дуже велика людина. Потім були оплески, які, як пишуть театральні критики, перейшли в овацію!

Сергій стояв зовсім збентежений, а Христина стрибала і голосно верещала від щастя, що звалилося на них.

Хвилини через три всі заспокоїлися, і Валентина Романівна продовжила:

– Зараз, у вашій присутності, Ірина підпише дарчу на квартиру та вручить документи молодятам. Ми спеціально запросили на наше свято нотаріуса, який заздалегідь підготував всі документи.

У цей час до того місця, де сиділа Ірина, підійшов усміхнений чоловік. Слідом за ним офіціанти підкотили невеликий столик на коліщатках – на таких під час весіль до зали вивозять торти.

Столик був покритий білою серветкою, а на ній лежала тека із документами. Нотаріус розкрив теку і вказав Ірині рядок, де вона мала розписатися.

– Ви серйозно вважаєте, що я зроблю це? – Запитала вона у нотаріуса, який продовжував усміхатися.

– Не турбуйтесь, ми вже все погодили з вашим довірителем, – сказав він.

– З яким довірителем? – Здивувалася Ірина.

– З Валентиною Романівною.

Ірина встала і почала перебирати папери, що лежали у папці. Тут були оригінали всіх документів на її квартиру: і про успадкування, і про право власності, і навіть свіжу виписку з ЄДРН, яку вона не замовляла.

Хто міг передати ці документи нотаріусу? Адже вони лежали в їхньому домашньому сейфі.

Ірина повернулася до чоловіка:

– Це ти? Ти віддав їм усі документи? – Запитала вона у Миколи.

Він промовчав. Але по тому, як чоловік у паніці зиркнув на матір, Ірина все зрозуміла.

– Негідник! – Вигукнула вона.

Потім вліпила чоловікові ляпас, згребла зі столу всі папери та попрямувала до виходу. У залі повисла тиша. Усі дивилися на Валентину Романівну.

А вона спокійно сказала:

– У кожній родині трапляються невеликі розбіжності. У Ірочки трохи розходилися нерви! Нічого, ми завершимо процедуру підписання дарчої трохи пізніше. А зараз продовжимо наше свято!

Весілля справді продовжилося, але молодята вже не виглядали такими щасливими, а дехто потім стверджував, що Христина навіть скидала сльози.

Захід тривав ще кілька годин. Гості віддали належне напоям та закускам, спробували триярусний весільний торт, прикрашений фігурками нареченого та нареченої, та розійшлися.

– Нормальне весілля, – сказав один із родичів, виходячи із зали. Невеликий скандал, – нічого страшного. Деякі весілля взагалі чубаниною закінчуються.

Микола не чув цих слів. А якби почув, то навряд чи погодився б із ними. Він знав, що у нього всі неприємності ще попереду.

Зараз він прийде додому, і йому доведеться порозумітися з дружиною, і навряд чи Ірина швидко пробачить йому цю витівку.

Але він навіть не уявляв усього масштабу катастрофи, яка на нього чекає: коли чоловік вийшов з ліфта, двері у квартиру, де жили вони з Іриною, були зачинені, а перед ними на підлозі стояли п’ять великих чорних мішків для сміття, зав’язаних сірим шпагатом.

Микола натиснув на кнопку дзвінка та почув, як дружина підійшла до дверей з того боку.

– Іро, відчини, поговорімо.

– Навіть не сподівайся, – почув він голос дружини.

– Іро, ну, мама просила. Я ж не міг їй відмовити, – продовжував канючити Микола. – Відчини.

– Ти тут не живеш. Шуруй за місцем реєстрації – там тебе, такого слухняного сина, мама приголубить.

Довелося йому зібрати всі мішки та вирушити до батьківського дому. А там теж йшло бурхливе обговорення.

– Валю, як тобі таке могло спасти на думку? На що ти розраховувала? На те, що Ірина ось так просто візьме, та підпише дарчу? – обурювався Андрій Григорович – чоловік Валентини Романівни.

– Так, розраховувала! Я думала, що Ірка перед такою кількістю свідків не наважиться відмовити. Он як народ аплодував! Їй аплодували! Її шляхетності та щедрості!

– А вона, зараза така, вивернулася. Ну, нічого, я її ще дотисну. Зараз вона трохи заспокоїться, і я спробую ще раз. Зрештою, навіщо їй дві квартири?

У Ірини й справді було дві квартири. Першу їй допомогли купити матір та вітчим п’ять років тому, коли вона закінчила університет та влаштувалася на роботу.

А друга з’явилася нещодавно – менше року тому. Ірина отримала її у спадок від бабусі – матері свого рідного батька. Так сталося, що вона була єдиною спадкоємицею бабусі.

Ось на цю двокімнатну квартиру, розташовану у цегляному будинку у самому центрі міста, і націлилася Валентина Романівна.

Її логіка була бездоганною: старший син живе в однокімнатній квартирі своєї дружини Ірини. Чому б і молодшому синові з дружиною не оселитися у другій квартирі, що належить старшій невістці?

Як то кажуть, назвіть хоча б одну причину, чому вона може не погодитись?

Але Ірина не погодилася. Мало того, вона повернула Валентині Романівні й Миколу. Тепер тій треба було думати, як забезпечити житлоплощею обох синів. Дострибалася, як кажуть…

Як вам витівка свекрухи? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!