Як я позбулася зухвалих родичів та стала ворогом для них

Ми з чоловіком родом із невеликого села у західній частині нашої країни. Все своє дитинство я слухала від батьків, що треба добре вчитися, та їхати звідси, інакше пропадеш,- і я вчилася. З чоловіком ми були разом зі школи, тому разом вирішили й до міста податись, щоб здобути вищу освіту.

Я навчалася на економіста, він – на юриста. Навчання давалося важко, грошей у нас зовсім не було, а хотілося жити разом, а не по гуртожитках.

Довелося братися за будь-яку роботу, щоб хоч якось сплатити орендоване житло, та харчування. Навчання було бюджетне, тому доводилося старанно вчитися, щоб отримувати стипендію. Все це вимагало багато сил та енергії.

На життя часу не залишалося, ми металися між лекціями та підробітками, у вихідні бралися за написання рефератів та курсових, а ночами мили під’їзди у нашому будинку. Але час минає, навчання закінчилося.

Розпочалися пошуки роботи за спеціальністю. Звичайно, ніхто не хотів брати молодих спеціалістів після університету, тому довелося влаштовуватись на найнижчі посади, та заробляти авторитет, а вночі знову підробляти.

Але ми були разом, підтримували один одного, допомагали, за що я безмежно вдячна своєму чоловікові, ми впоралися. Через три роки ми змогли відмовитися від підробітків, а ще через рік у нас з’явилися «зайві» гроші.

Ми могли дозволити собі похід у кафе, кіно, театр, купівлю нових речей, та побутової техніки. Ми почали замислюватися про весілля, й через рік тихо розписалися у РАГСі, та з батьками відзначили цю подію. Ми були щасливі.

Через кілька років накопичили невелику суму і купили квартиру в іпотеку в сусідньому місті, не в Києві, звичайно, але теж дуже великому і значущому для нашого регіону. З хорошим стажем та репутацією ми швидко змогли знайти гарну роботу.

Життя пішло своєю чергою, ми були щасливі у своїй квартирі. Але наше усамітнення тривало недовго. Чутки поширюються швидко, тож незабаром, усе наше село знало, що ми заможні, та живемо приспівуючи у своїй великій квартирі.

Потягнулися друзі та родичі, яким терміново знадобилося в наше місто, а зупинитися нема де. Спочатку ми всім намагалися догодити, та приймали гостей, які приїжджали з порожніми руками, та на все готове.

Так тривало понад рік, за цей час у нас були в гостях усі наші родичі, родичі родичів, друзі, й всі, кому не ліньки. Але терпець закінчився, коли моя троюрідна тітка попросила прийняти в себе її двоюрідну племінницю на рік.

Вона приїхала вступати до інституту, але не хотіла жити в гуртожитку. Я почала відмовляти, але люди не розуміли слова «ні» і наполегливо їхали до нас, навіть не попереджаючи про приїзд.

Тоді я вирішила діяти по-іншому, дізналася про розцінки в готелях і стала озвучувати вартість проживання. Скільки ж добрих слів я почула на свою адресу, та на адресу моїх батьків, не передати словами.

Але я наполегливо стояла на своєму, незабаром усі любителі безплатного проживання відсіялися. А через якийсь час ми змогли допомогти батькам з переїздом ближче до нас, щоб захистити їх від зухвалих родичів.

Нехай я буду для них жадібною і меркантильною, але це моє життя, і дбати я повинна тільки про свою родину. Мабуть, є такі, котрі мене засудять, але я вважаю, що ми тяжко навчалися, та працювали, щоб придбати собі житло, де будемо жити тільки ми, а не все село! Так що, маємо право!