– Як я тепер без тебе? Що мені робити? Навіщо мені далі жити? – По його щоках текли сльози, а в душі зяяла порожнеча. Там тепер замість серця була чорна дірка

Валерій був закоханий в Ірину ще зі школи. Маленька, тендітна, з розсипом рудого ластовиння на носі. Саме такою він побачив її вперше і ще тоді, бувши в шостому класі, він закохався в неї по вуха.

Ірина була молодша за нього на три роки. Вчилася вона завжди на відмінно, була найкращою ученицею в класі, а ще скромною та сором’язливою.

І Валерій з кожним роком все більше тягнувся до неї душею. Поглядав на неї на перервах, поки вона з подружками на скакалці у шкільному дворі стрибала. Легка, як яскравий метелик. Мріяв, що колись вони обов’язково одружаться.

Коли він повернувся з армії, того ж дня прийшов до Ірини з букетом квітів просити її руки.

Батько в Ірини був чоловік суворий, серйозний. З Валерієм довго розмовляв у окремій кімнаті, а потім, з усмішкою на обличчі, простяг йому руку Ірини.

Весілля було багатолюдне і дуже веселе. Приїхали навіть найдальші родичі. Молодих вітали три дні. Очі в Ірини сяяли від щастя, а Валерій був дуже гордий. Він вважав, що йому дісталася найкраща наречена у селі.

За два роки, за допомогою батьків, Валерій справив будинок. Ірина пурхала від щастя – за три місяці до появи первістка вони змогли переїхати у свій власний будинок.

Народ илася в них дівчинка, яку назвали Оксаною, на честь Іриної бабусі. Дівчинка була міцна і здорова, ось тільки для Ірини пол оги виявилися справжнім випробуванням.

Цілий рік після появи доньки, Ірина ходила бліда і наче знесилена. Валерій возив її лікарями, а ті тільки знизували плечима і говорили одне: потрібен час, щоб організм відновив сили.

А коли донці виповнилося півтора року, Ірина дізналася, що знову при надії. Лікарі рекомендували їй позбавитися малюка. Мовляв, сили ще не ті в організмі, може й не виносити. А якщо й виносить, то може не дати життя малюку.

Валерій умовляв Ірину разом з лікарями, але вона була непохитна.

– Я своєї дитини позбавлятися не стану! Вона зовсім не винна, що захотіла на світ божий. Хай буде, що буде, – казала Ірина, – на все воля Божа!

Останній місяць терміну був особливо важким і Ірина лежала у лікарні. А вдома нудьгувала маленька дочка і місця собі не знаходив люблячий чоловік.

Він відчував неминучу біду. І його побоювання були не марні. Пологи Ірина не перенесла, у неї просто зупинилося серце. Але на світ встигли з’явитися чудові дівчатка-близнюки.

Валерій був невтішний у своєму горі. На цвинтарі він дивився на чорний вал землі, порожнім, невидимим поглядом.

А перед його очима пролітало все його життя з Іриною, щасливі дні, її посмішка. А у вухах, оглушливим дзвоном, стояв її веселий сміх. Валерій упав на коліна і страшенно заревів, наче поранений звір.

– Як, як я без тебе тепер? Що мені робити? Навіщо мені далі жити? – По щоках текли сльози, а в душі зяяла порожнеча. Там тепер замість серця була чорна дірка.

А після похорону він не просихав. Сильно, непробудно, по-чорному, щоб не згадувати її, щоб не чути у своїй голові її голос та дзвінкий сміх.

Батьки Ірини забрали дівчат до себе. Вони вважали, що Валерій уже навряд чи одужає від свого горя і зможе бути їм добрим батьком.

На сороковини Валерій, вкотре хильнувши до нестями, заснув у сінях. І сниться йому сон. Заходить у будинок Ірина, у білому сарафані, волосся розпущене по плечах і м’якими рудими баранчиками блищить у промені сонця, що сходить.

Підійшла вона до нього, по голові його погладила і так ласкаво, ніжно каже йому, як раніше:

– Валеро, любий, ну що ти твориш? І не соромно тобі? – Очі свої зелені примружила і пальчиком погрожує.

– Доньки, он зовсім батька не бачать, сумують. Ти, любий, їм потрібний, як я тобі потрібна була. Якщо ти мене ще любиш, то доньок наших не кидай, а люби їх, як мене любив.

Прокинувся Валерій, хмелю в голові ніби й не було, а у вікно сонце пробивається і променями щоку йому пригріває.

Як тільки сонце зійшло, Валерій прийшов в будинок до батьків Ірини, поголений, попрасований. А сам – серйозний-серйозний, стільки мудрості у погляді, ніби подорослішав він одразу років на п’ятдесят.

Мовчки поцілував він руку матері Ірини, тещі своєї, обійняв батька міцніше, дівчаток забрав і повернувся до свого будинку.

З того часу почали вони жити вчотирьох. Намагався він бути для дівчаток і батьком, і матір’ю. І обіди варити навчився, і прати й штопати.

А вже як коси заплітав – краще за будь-яку мамку. У школі всіх дівчаток хвалили, вчилися вони завжди добре, були слухняними, уважними.

А якщо хтось ображав їх, то Валерій шулікою летів на їхній захист.

Сусіди питали часто у Валерія:

– Чому ти вдруге не одружишся? Адже мужик ти ще молодий, гарний. І здоров’ям Бог не обділив. Глянь, скільки дівчат на тебе заглядається.

А він дивився здивовано і відповідав усім:

– Я вже давно одружений.

– Та ви подивіться, у мене в будинку вже три наречених, а я їм ще одну приведу? Ні, з чотирма не впораюся…

Ось так, жартами та примовками, недоспаними ночами, недоїденим шматком та тяжкою працею, виховав Валерій своїх дівчаток – красунь.

А коли дівчатка були вже у старших класах, до Валерія сусідка у гості ходити повадилась. То грибів сушених принесе, то оселедець малосольний. І так і так клини підбивала.

Він бачить, що добром вона ніяк не відстане. А образити жінку не хотів. Тоді ось що він вигадав. Покликав він її в гості якось увечері й каже:

– Кого з моїх дочок найбільше любиш?

А вона йому:

– А доньки мені твої без потреби! Он скоро школу закінчать і розлетяться. А ти що, все життя ось так один вирішив жити? Я люблю тебе, а не дочок твоїх!

Подивився на неї Валерій:

– Ось тобі мій портрет, – і фотокартку їй дає, – і люби собі мене вдома, скільки хочеш.

Так і пішла сусідка, додому з портретом, та в розпачі.

Дівчатка виросли, вступили в інститут, але батька не забували. На вихідні завжди приїжджали втрьох до нього, допомагали й по господарству, і на городі.

А потім Валерій заміж своїх дівчат віддавав. І з кожним нареченим окремо розмовляв, як колись тесть його з ним розмовляв. Бажав він завжди своїм трьом принцесам лише щастя.

І ось його дівчатка вже зовсім дорослі. У кожної своя сім’я, діти, турботи, клопіт. Але свого батька жодна з них не забуває!

Як вихідний чи свято, їдуть усією родиною обов’язково в гості до батька в село. Любили Валерія і доньки, і онуки, і маленький правнук.

Коли Валерію відзначили вісімдесят один рік, наснився йому знову сон.

Стоїть він у полі, молодий, гарний, плечі широкі, волосся чорне. А на зустріч до нього його Ірочка біжить!

У білому сарафані, боса, а у її волоссі промені сонячні заплуталися і блищать, переливаються, наче вирватися на волю хочуть.

Розставив руки він широко-широко, а серце в грудях у самого так і калатає, так і тремтить, ось-ось назовні вирветься. Зустрілися вони, обійнялися, підняла на нього свої очі Ірочка кохана і тихим голосом сказала:

– Валеро, милий мій, який же ти молодець! Дівчаткам нашим таке щасливе життя влаштував. Я все бачила. Я щодня за тебе зверху молилася – вона взяла його ніжно за руку.

– Ходімо. Тепер разом назовсім будемо.

Взялися вони за руки й пішли по траві густій-густій ​​і зеленій.

Пом’янути Валерія Івановича приїхала вся рідня. Горювали доньки, важко їм було з батьком прощатися, але кожна з них розуміла, що тепер він поруч з тією, яку любив все своє життя!

Ця історія – реальна доля однієї доброї людини. Батька з великої літери! Про його долю я чула від своєї бабусі.

Усі в селі добре його знали. Ось так буває, що чоловік обирає життя, повне пожертвувань для улюблених дочок, а не для себе особисто. Світла йому пам’ять!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки, та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!