– Як же можна бути такою невдячною, га? Вони до неї – з усією душею, а вона он як…

– Я до суду подам! – Злісно сказала Іра.

– Та, будь ласка, – можеш одразу до Гааги! – Відповіла Аня.

– І доведу, що дядько був не в собі! – продовжила сестра.

– А я доведу, що в собі, бо у мене довідка є!

Ну що – все йшло за класикою. Відносини сестер розвивалися відповідно до того самого квартирного питання – вони почали псуватися.

Та і як їм не псуватись, дорогі ви наші, якщо дядько Микола залишив квартиру одній Ані. А другій дісталася дуля з маслом.

– Ну й що? – багато хто скаже, і матимуть рацію!

Таке у нас зараз – на кожному перехресті! Подумаєш, дивно! Залишив і залишив – значить, друга сестра не заслужила.

Але доглядала за ним після інсульту не Аня, а, саме, Іра. Ось їй і пообіцяв він залишити квартиру.

Точніше, не пообіцяв, а обіцяв упродовж досить тривалого часу: цілих три роки! І це кричуще неподобство і таку ж несправедливість треба було якось виправити.

Річ у тім, що сестри були близнюками. І хоча їм виповнилося вже по тридцять – а з віком усе змінюється, і зовнішність теж – вони були дуже схожі.

Мама дівчат, звичайно, розрізняла. А ось чи робив це хворий дядько Коля, сказати важко. Микола Петрович був старшим братом мами, що вже, на той час, овдовів. Дітей вони не мали.

Ну і хто має доглядати хвору людину? Правильно – добрі родичі: сестра та племінниці!

Сестра – мама дівчат – вже сама потребувала догляду: грижі у міжхребцевих дисках, діабет, гіпертонія. Залишалися племінниці.

Доглядати за не зовсім ходячим чоловіком – справа малоприємна: а у дядька була не рухома одна половина тіла.

Особливо, якщо він – протилежної статі. Тому дівчата одразу хором відмовилися:

– Наймемо когось!

Але мама чинила опір:

– Як це наймемо? Це не по-людськи! Ні, милі ви мої, домовляйтеся між собою! А то відпише квартиру тому, кого найняли!

Домовитися сестрам не вдалося, і вибір ліг на Ірку.

– Яка така віддалена робота? – Безапеляційно заявила мама. – Ти ж все одно сидиш удома! Сидітимеш у дядька Миколи! До того ж ти одна! Робити одній однаково нічого!

Логічний ланцюжок був побудований правильно… Добре ще, що дядько не збожеволів: хоча тепер в Ірини щодо цього стали з’являтися невиразні сумніви.

І в нього не було порушено мовлення, слава творцю. Тож соціалізація збереглася.

Пізніше після періоду реабілітації Микола Петрович навіть зміг однією рукою натискати кнопки на телефоні, замовляти самостійно продукти з ліками та впускати кур’єра.

Тому щоденне перебування у дядька у квартирі обмежувалося прибиранням та приготуванням, обходячись без гігієнічних процедур: дядько Коля соромився і все намагався робити самостійно.

– Ти, дочко, йди – я сам, у мене ж спеціальна лавочка у ванній є! І не хвилюйся, я ж поки все розумію!

Тому, коли він уперше пообіцяв відписати сталінську двокімнатну квартиру Ірині, вона повірила. Чому б і ні?

Свого житла вона не мала, тому продовжувала жити з мамою. До того ж вона щодня їздить до дядька, витрачаючи час, сили та гроші. Все – пазл склався!

У Аньки, на той час, теж житла не було: тільки оренда. Але був чоловік, з яким вона періодично лаялася і розходилася.

Але сестра, на відміну від Іри, приносити себе в жертву не поспішала. Та й на роботу їй треба було ходити щодня.

– Це ти у нас добре влаштувалася, байдикуєш. А решта працюють!

І нічого, що «байдикування» приносило Ірі хороші гроші, на відміну від сестри. Дівчина працювала аналітиком у великій компанії.

А Ганна перебивалася «з хліба на воду» випадковими заробітками – шукала себе. Чоловік Віталік теж зірок із неба не хапав. Але в офіс ходив щодня.

У сумі подружжя не дотягувало навіть до тридцяти п’яти тисяч на місяць. А апетити в обох були добрими. Звідси й постійні сварки та «з’ясування», хто винен і що робити.

І майже кожен день пара то сходилася, то розходилася. Так, є такі люди. Їх хлібом не годуй, дай влаштувати сварку.

Часто навіть на рівному місці. А якщо для цього є хоча б маленький привід, тоді сам Бог велів за нього зачепитися. Зате потім – таке ж бурхливе примирення!

А Ірині що? Живе у спокої з мамою, весь день – удома, пальцем у кнопки тицяє! Чому б дядькові не допомогти?

Після інс ульту минуло вже три роки. Дядько Петя трохи оговтався і повеселішав. І навіть міг самостійно ходити до крамниці, вішаючи сумку на здорове плече.

І вже Іра їздила до нього не так часто, а раз на тиждень. Хоча він просив її цього не робити:

– Ти просто дзвони, чого тобі тягатися, Ірино!

І, як і раніше, періодично обіцяв заповісти квартиру їй, коханій племінниці. Але добра Ірка продовжувала їздити, бо їй так було спокійніше.

Микола Петрович пішов тихо, уві сні. Коли нічого не віщувало. Племінниця вкотре приїхала, а там…

Напередодні сказав, що склав довгоочікуваний заповіт. І додав:

– Користуйся – заслужила!

Дядька Миколу доконав інфаркт: нещодавно йому виповнилося сімдесят два. Добре, що хоч не мучився: другої частини Марлезонського балету Іра б не витримала.

І тут виплив заповіт, в якому «улюблена племінниця» навіть не була згадана!

– Як це? Дядько ж усе обіцяв залишити мені! Три роки – це ж не нісенітниця! А часу скільки! А грошей! А нервів! Але чому, дядько Колю?

– Навіщо тобі квартира, ти ж одна! – Як завжди, впевнено, заявила мама. – А Ганнуся з Віталіком збираються народ ити дитину – не на орендованій же їм жити! Може, тоді сваритися перестануть!

– Нехай живуть з тобою в трикімнатній, а я переїду! І чому б не поділити все по совісті? – билася в зачинені двері Іра.

– Це волевиявлення покійного! – Не поступалася мама, яка завжди любила Аню більше. – І совість сюди приплітати нічого! Де вона – та сама совість? Хто її бачив?

Відчувалося, що в усьому була «досвідчена рука майстра»: мама, попри зовнішню недугу, вміла «дотиснути». Та й чи була, загалом вона немічна – питання цікаве.

– Ну так: промовилася вона якось, що дядько збирається заповідати їй квартиру – і що такого? Але тоді мені здалося, що на це ніхто не звернув уваги – вони просто переглянулися і все!

Але виявилося, що вони не просто переглянулися, а щось задумали й навіть втілили! Але як? Запудрили мізки, що допомагала Аня, а не Іра? Вони ж – одне обличчя! А дядько, не дивлячись, підмахнув?

І тепер вже не спитати! І Ірина вирішила подати до суду:

– Не справедливо це, Ваша честь, пане суддя!

У неї, на той час, утворилося кохання. І попереду замаячила довгоочікувана перспектива стати дружиною. А сталінська двушка в цьому «харчовому ланцюжку» стала б зовсім не зайвою.

Навіть у вигляді цього занедбаного безремонтного «бабусятника». А точніше, «дідусятника».

Але людина тільки передбачає, а керує, самі знаєте, хто. Тому, зробивши добру справу, не забудь ухилитися від стусана подяки, Ірино!

Але добра Іра вирішила подати до суду і домогтися справедливості. А чому б ні? Хоча всі її соромили та звали до совісті:

– От позорище! На власну сестру – до суду? Та хреста на тобі нема! От стерво. Причому без сорому!

– Ясно ж все сказано:” Бувши у тверезому розумі та твердій пам’яті, все заповідаю Ганні. І довідка є про цей тверезий розум!”

– Чого тобі ще треба? Змирись і відвали! У тебе ж весілля на обрії! От і займайся собою: сукню купи, чи що, фату приміряй – справ повно!

– І що, що він обіцяв тобі! Хіба дядько не міг передумати? Хто знає, що там у вас із ним сталося! Може, ти його чимось образила. Так це дуже просто!

Іра позов до суду все ж таки подала. Але найгуманніший суд у світі вирішив справу не на її користь. Ганні присудили лише компенсувати витрати – Іра пред’явила чеки – і все, квартира залишилася у сестри.

Але ця досить значна сума не вплинула на загальний стан справ. І після всього в дівчини залишилася тільки прикрість, гірке розчарування і відчуття кричущої несправедливості.

Виявилося, що на світі правди немає…

Все нівелювало майбутнє весілля. Ірина з’їхала до нареченого, попри прохання мами залишитися з нею:

– Я ж не зможу одна, доню! Живіть тут, у трикімнатній місця багато!

– А ти Аню попроси – тепер її черга доглядати інва лідів! А дядькову двокімнатну здаватимете! – відповіла дочка і відбула в нове та світле життя.

– Ну, скажіть, хіба не стерво, га?

Через місяць сестрі Ганні зненацька прилетів бумеранг. Щаслива пара на той час уже переїхала до успадкованої квартири й жила поки що там без ремонту: на нього грошей, як завжди, не знайшлося.

Але особисті речі вже були перевезені.

Жити з тещею зять категорично відмовлявся: між ними існувала глибока взаємна ворожість аж до зубного скреготу.

А у скривдженої Ірки грошей на ремонт тепер не попросиш! Раніше вона завжди допомагала! Ну, та гаразд, відійде ще, і все буде, як раніше.

Літнього суботнього ранку пара зібралася на шашлики. І поїхала. Але перед цим Віталік необережно подимів на старому дивані. І з невеликої упущеної іскорки виникло те саме полум’я. Зайнялося, коротше, матір твою…

У суботу майже всі були на дачі. А літня бабуся-сусідка схаменулась пізно. І, звичайно ж, зателефонувала Ірині, бо дівчина свого часу залишила всім на сходовій клітці свій номер телефону.

Але Іра була у РАЦСі, збираючись одружуватися. До того ж до квартири вона тепер не мала жодного стосунку. Тому продиктувала номер сестри та відключилася.

Так, рідня на весілля доньки демонстративно не прийшла:

– А не треба було до суду на нас подавати!

І одна кімната – та, що з диваном – пристойно вигоріла. Коли з’явилися не зовсім тверезі Ганна з чоловіком, вона являла собою чорну обвуглену скриню, залиту водою.

А ось кухню та другу кімнату вогонь майже не зачепив: вони були відокремлені коридором.

І сусіди майже від пожежі не постраждали – їх тільки залили: на щастя, та нещасна кімната була кутова.

Так закінчилася ця історія: закон бумеранга ніхто не скасовував.

Знову знайдеться той, хто скаже, що це надто жорстоко. Можливо. Але зверху хтось розпорядився по-іншому.

До того ж мстила не саме Ірина – все пройшло опосередковано.

Дзвонили мама з Ганною, слізно просили про зустріч. Мета зустрічі була зрозумілою: дай грошей!

– Ну дай! У тебе є, а нам треба! Тобі що, шкода?

– Шкода! – коротко відповіла невдячна дочка та сестра, й відключилася.

– От стерво! А ми так до неї добре ставилися…

Порадилися і вирішили квартиру продати: тому що того, хто буде порпатися з розбором попелища, не знайшлося.

У мами – грижі та гіпертонія, дочка – не для цього розцвітала й у неї лапки, а у Віталіка руки росли нижче ременя. Та й не звик він працювати! Ось якщо шашличок під біленьку, та на природі після лазні.

А щоб найняти когось, грошей не було.

Але й купувати всю цю пишноту нікого не знайшлося. Цікаво чому? Вже і ціну до мінімуму знизили, а от ніяк.

Вирішили запропонувати Ірині:

– Вона вже точно погодиться – адже, майже даремно!

Але вона відмовилася. Мабуть, у неї теж на той час з’явилися лапки…

Ось, мабуть, і все. А Віталіку та Ганні довелося переїхати до мами: треба було виплачувати борг залитим при пожежі сусідам. Тому жити на орендованій квартирі виявилося дорого.

Через кілька місяців такого життя сестра розлучилася. І в цьому виявилася винна Ірка. А хто ж ще?

Ось викупила б квартиру, вони б із Вадимом перекантувалися! І гроші ж у неї є! І чималі…

– Як же можна бути такою невдячною, га? Вони до неї – з усією душею, а вона он як…

– Ну, скажіть – хіба не стерво?

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!