Як зять на тещу ніжкою тупнув…

Ніна Костянтинівна встановила на столі в’язальну машинку. Вона давно хотіла зв’язати собі літню кофтинку, навіть модель у журналі підібрала та нитки купила.

Основне полотно вона зв’яже на машинці, збере кофтинку, а декоративні елементи вив’яже гачком – у цьому вона була майстриня.

Вона вже пров’язала кілька рядів, радіючи, як рівно лягає в полотно нитка. І раптом у двері подзвонили.

Жінка нікого сьогодні не чекала, тому підійшовши до дверей, подивилася у вічко. На сходовій клітці стояв Петро – її зять.

Вона швидко відчинила двері.

– Що трапилося, Петре? З Лізою щось? Чому ви мені не подзвонили?

– Здрастуйте! З Лізою все гаразд, вона вдома. А я прийшов поговорити з вами.

– Ну, заходь, раз прийшов.

Ніна Костянтинівна провела зятя в кімнату, посадила в крісло.

– Може, чаю, Петре? – Запропонувала вона.

– Ні, розмова у нас з вами буде серйозна, – почав Петро. – Ми з Лізою майже рік, як одружилися, але я тільки недавно зрозумів, що ви, м’яко кажучи, не зовсім чесно поділили спадок вашого чоловіка, батька Лізи. Якщо назвати речі своїми іменами, ви обдурили свою дочку.

– Вибачте, Петре, але я розумію, що ви маєте на увазі – це, по-перше. І по-друге, яке відношення до всього цього маєте ви? Якщо Лізі щось не подобається, вона могла б сама сказати мені про це.

– Ліза – дуже м’яка людина, вона ніколи не піде проти вас, своєї матері. Тому її інтереси змушений захищати я, її чоловік, – відповів Петро.

У Ніни Костянтинівни з’явилося величезне бажання взяти цього пихатого індика за комір і випхати з квартири.

Вона була незадоволена вибором дочки й незадовго до весілля навіть намагалася поговорити з нею про це. Але дочка була закохана.

Так, Петро гарний. Він стежить за своїм здоров’ям, у нього немає поганих звичок. Він регулярно відвідує басейн, а також театр та художні виставки. На одній із них вони з Лізою і познайомились.

З ним не соромно було кудись вийти, але тільки доти, доки він не відкривав рота. Петро був відверто недолугий.

Він з непохитною впевненістю повторював великі істини, але згенерувати жодної самостійної думки не міг.

І ось він прийшов до Ніни Костянтинівни з такою цікавою заявою.

– Слухаю вас, Петре. У чому ви бачите несправедливість?

– Ви продали двоповерховий особняк у вісім кімнат недалеко від центру міста і водночас в екологічно чистому районі, на березі річки.

– При ньому була ділянка чотири сотки та гараж на дві машини. Також продали будинок бабусі у селі із ділянкою землі у дванадцять соток.

– На отримані гроші була куплена ця двокімнатна квартира для вас. Решту коштів ви поділили навпіл між старшим сином Антоном та Лізою. Я правильно викладаю?

– Поки що, на мою думку, все справедливо.

– Не зовсім. Антон поїхав до Києва і взяв собі в іпотеку двокімнатну квартиру, – продовжив Петро.

– Не забудьте, що він до отриманої суми додав двісті із лишком тисяч особистих накопичень і продовжує виплачувати іпотеку до цього дня, – нагадала Ніна Костянтинівна.

– Ось я й говорю про ці двісті тисяч. Коли ви купили квартиру Лізі, вона ще навчалася в університеті й жила з вами, допоки ми не одружилися. А її квартиру ви здавали.

– Я порахував: за два роки й три місяці ви отримали із квартирантів двісті сорок тисяч. Але чомусь Лізі їх не віддали. Адже це амортизація її квартири, отже, і гроші належать їй.

– Я вважаю, що ви маєте повернути нам цю суму. Ми з Лізою продамо нашу квартиру і так само як і Антон, переїдемо до Києва, та купимо собі житло там.

– Петре, дайте відповідь мені на кілька запитань, – сказала Ніна Костянтинівна. – Перше – Ліза згодна поїхати з вами до Києва?

– А куди вона подінеться: я поїду, і вона за мною.

– Тобто, ви з нею про це ще не говорили? – уточнила теща.

– Ніно Костянтинівно, всі важливі рішення в сім’ї повинен приймати чоловік, а жінка – слухняно слідувати їм, – поважно відповів Петро.

– В Антона до тридцяти років було двісті тисяч, які він додав до початкового внеску на іпотеку. А що маєте ви? Вам уже двадцять дев’ять? Що ви зробили задля зміцнення свого матеріального добробуту?

– Як що? Я одружився з вашою дочкою й отримав посаг. Завжди дівчата, виходячи заміж, робили свій внесок у сім’ю, – здивовано відповів Петро.

– Добре, що ви усвідомлюєте, що прийшли у квартиру, оснащену всім необхідним для життя, починаючи від побутової техніки, до набору чайних ложок. Але все це було придбано до вас. А який ваш внесок? – продовжувала питати Ніна Костянтинівна.

– Я подарував Лізі на жіноче свято нову пательню, – гордо заявив Петро.

– Пательню на жіноче свято? І вона не настукала вас цією пательнею по голові? Ось воістину – бідна Ліза! Пам’ятається, мені чоловік дарував золото та французькі парфуми! – зітхнула Ніна Костянтинівна.

– Не відвертаймося. Коли ви повернете нам двісті сорок тисяч? Я хочу знати, коли зможу виставити свою квартиру на продаж? – нагадав Петро ціль візиту.

– Я маю подумати, – відповіла Ніна Костянтинівна.

– Даю вам тиждень, – сказав зять, вставши з крісла. – Номер банківського рахунку повідомлю пізніше.

Петро пішов. Ніна Костянтинівна подивилася на в’язальну машинку. Настрою вже не було. Дещо подумавши, вона взяла телефон і зателефонувала дочці.

– Лізонько, тут приходив твій чоловік, – почала вона.

– Мамо, я все знаю, я вже більше не можу терпіти його постійні міркування про те, що я повинна бути йому вдячна за те, що він зі мною одружився, тому що у нього були набагато вигідніші партії, а він віддав перевагу мені. Що мені робити?

– Лізо, ти сама обрала Петра собі в чоловіки. Я тобі не перешкоджала, хоч намагалася застерегти. Ти доросла людина, тобі самій визначати свою долю. Я погоджусь із будь-яким твоїм рішенням.

А Петро тим часом був у своїх батьків. Мама годувала улюбленого синочка. «От який гарний і розумний виріс мій Петрик!» – думала вона.

– Ну що, синку? Зажадав? Тупнув ніжкою? – Запитувала вона Петра.

– Тупнув! Все віддасть до копійки! Нікуди не дінеться! – самовдоволено сказав Петро, ​​запиваючи обід компотом.

– А все-таки краще було б, якби ти одружився з Тамарою – донькою Клавдії Петрівни. Ну і що, що вона на три роки за тебе старша, зате у неї своя квартира в Києві, – зітхнула мати.

Прийшовши додому, Петро в коридорі за щось спіткнувся. Він увімкнув світло: під вішалкою стояли дві шкіряні валізи й велика картата сумка, з якими він майже рік тому в’їхав до цієї квартири.

– У чому річ, Лізо? Це що за неподобство? – Вигукнув Петро.

– Неподобство творилося цілий рік. А тепер скінчилося. Ти тут більше не живеш! На розлучення я подам сама, – відповіла Ліза.

… Петро через три місяці після розлучення одружився з Тамарою і поїхав до столиці. А Ліза вирішила відпочити від свого “заміжнього” життя і з головою поринула в роботу.

І недаремно – за рік вона отримала підвищення. А щодо особистого життя – так у двадцять шість років усе ще попереду…

Вона слушно вчинила, як вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.