— Яка ж ти невдячна жінка! Тобі що, шкода порожньої кімнати для мого сина? Для мого онука? Та в тебе серце кам’яне, Марино!

— Забирайтеся звідси! — голос Марини тремтів, як тонка струна, ось-ось готова обірватися.

Вона стояла у дверях, боса, із розпатланим волоссям, тримаючи в руках пакунок дитячих іграшок. Біля її ніг — валізи, що стирчали в різні боки, ніби їх кинули поспіхом. А навпроти — ціла делегація: свекруха із застиглою посмішкою, брат чоловіка Олексій, його дружина Юлія, і поміж ними — маленький хлопчик, що смикав мамину спідницю.

— Марино, не кричи, — втомлено сказав Ігор, чоловік, що втиснувся збоку. — Це ж сім’я.

— Сім’я? — Марина подивилася на нього з таким подивом, ніби вперше бачила цю людину. — Тоді, може, і я валізу зберу та поїду, а ти тут із ними влаштовуй сімейний гуртожиток?

Галина Петрівна, свекруха, сплеснула руками, театрально, як акторка старого театру.

— Яка ж ти невдячна жінка! Тобі що, шкода порожньої кімнати для мого сина? Для мого онука? Та в тебе серце кам’яне, Марино!

— Кам’яне? — Марина засміялася глухо, майже з хрипом. — Зате в мене є квартира, яку я купувала десять років, гаруючи як робоча коняка. На неї-то в мене серця вистачило. А у вас — лише на те, щоб сунутися сюди без дозволу.

Хлопчик, почувши її різкий голос, заплакав. Юлія підняла його на руки, дивлячись на Марину так, немов саме та штовхнула дитину на кам’яну підлогу. Олексій мовчки втупився у вікно, неначе вся сцена його не стосувалася.

— Досить! — сказала Марина, різко поставивши коробку на підлогу. — Ось ваші речі. Відсьогодні ви тут не живете.

І в цій короткій, оглушливій паузі вона раптом почула сама себе. Її голос звучав так, ніби все це було репетицією: чітко, твердо, як вирок.

Адже колись вона мріяла про інше. Зовсім про інше.

Марина увійшла в цю квартиру вперше як у храм: стіни білі, чисті, вікна такі великі, що здавалося — небо можна зачерпнути руками. Вона ходила з кімнати в кімнату, прикидала, де поставити крісло для читання, де облаштувати спальню, а де стоятиме довгоочікуваний обідній стіл. Вона все це бачила заздалегідь, як майбутній фільм: вечірнє світло, книги на полицях, запах кави та її власний сміх, відбитий від стін.

Вона збирала на цю квартиру гроші роками. Працювала без вихідних, відмовляла собі в дрібницях, жила немов у підвішеному стані, але всередині в неї було одне маленьке, пекуче полум’я: мій дім буде таким, яким я захочу.

І коли вона зустріла Ігоря, їй здалося, що ця картинка нарешті склалася в цілісну мозаїку. Він увійшов у її життя м’яко, ніби теплий вітер, від якого так приємно заплющити очі. Він сміявся з її ідей розставляння меблів, хвалив смак, жартував про те, що в цій квартирі «занадто просторо для одного серця».

Вона вірила йому. Так нерозумно і так по-жіночому, як вірять у те, що знайдений камінчик біля моря раптом виявиться коштовним.

Але тепер — усе інакше.

Відколи родичі чоловіка переступили поріг її квартири з валізами, кожен день нагадував маленьку війну. Галина Петрівна поводилася як генералісимус: переставляла меблі, роздавала вказівки, критикувала, бурчала. Юлія займала кухню вечорами, немов та належала лише їй одній. Олексій мовчки зникав на роботі, а його син розкидав іграшки, які боляче врізалися Марині в ноги.

Ігор же дивився на все це як на неминучість, начебто квартира виросла не на її крові та поту, а звалилася з неба, і ділитися нею — природно.

Марина ж відчувала себе бранкою у власному домі. Щоранку, виходячи на кухню, вона бачила чужі кухлі, чужі шкарпетки у ванній, чужі голоси за стіною. Навіть її улюблене крісло біля вікна, де вона мріяла читати вечорами, тепер було зайняте — там влаштувалася свекруха з в’язанням.

А вночі, лежачи поруч із чоловіком, який відвертався до стіни, вона думала: А де в цьому домі залишилася я?

І ось цей ранковий конфлікт став кульмінацією.

— Ти вигнала мою сім’ю! — сказав Ігор, дивлячись на неї з ненавистю.

— Я вигнала не твою сім’ю. Я вигнала загарбників, — відповіла Марина.

Вона сама дивувалася своїм словам: звідки в ній стільки твердості? Учора ще вона тремтіла від думки про скандал, а сьогодні говорила жорстко і холодно, наче кістка об кістку.

Галина Петрівна кричала щось за дверима, Олексій мовчки підхопив валізу, Юлія тримала на руках сина, що плакав. І лише Ігор не рухався.

Він стояв у передпокої, впертий і жалюгідний, наче хлопчисько, якому вперше показали, що світ не зобов’язаний обертатися навколо його сім’ї.

— Значить, ти вибираєш квартиру, а не мене, — сказав він.

— Я вибираю себе, — відповіла Марина і зачинила двері.

— Марино, двері відчини, нам треба поговорити! — верескливий голос свекрухи бив по нервах, немов по тонкій струні, що ось-ось обірветься.

Марина сиділа на підлозі своєї кухні, тримаючи в руках чашку чаю, яка давно охолола. Вона не ворушилася, навіть не дихала глибоко. Немов якщо причаїтися, всі вони зникнуть — мати, брат, дружина брата, їхня дитина. Навіть чоловік. Особливо чоловік.

Але дзвінки та стуки тривали. А потім настала тиша. Небезпечна, густа, в’язка.

Ігор пішов до матері тиждень тому. Пішов мовчки, не влаштувавши скандалу. Просто зібрав сорочки, штани, залишивши її в ліжку саму. Марина думала, що він повернеться хоча б по свої інструменти, які зберігалися у коморі, але він не прийшов. Мабуть, знаряддя праці тепер йому були потрібніші там, у їхньому «сімейному штабі».

Спочатку Марина ловила себе на тому, що чекає на дзвінок, повідомлення, навіть короткої записки на аркуші. Але телефон мовчав. У Вайбері лише безсоромно світилася зелена цятка його «онлайн», як насмішка.

Залишившись сама, Марина відчула щось дивне: квартира ніби ожила. Вона обходила кімнати й бачила — стіни видихнули. Повітря стало вільним. Навіть її крісло біля вікна знову набувало того сенсу, що був закладений спочатку: затишне місце, де можна думати.

Вона сіла в крісло, взяла блокнот і вперше за багато років почала записувати свої думки. Не для роботи, не для списків покупок. Для себе.

«Я помилилася. Я хотіла вірити, що заміжжя — це про партнерство, про захист, про плече поруч. Але виявилося — це про те, хто голосніше кричить у твоєму домі. Я мовчала занадто довго. Тепер говорю. І нехай навіть сама».

Наступного дня подзвонила Юлія.

— Марино, я розумію, ти злишся, — голос у неї був тихий, але вкрадливий. — Але ж у нас дитина. Ти ж не хочеш, щоб вона на вулиці опинилася?

Марина мовчала.

— Ми можемо домовитися. Ти даси нам пожити хоча б кілька місяців. Олексій знайде нову роботу, ми винаймемо квартиру. Ми ж не чужі, Марин.

— Ви для мене чужі, — нарешті промовила Марина. — Цілком чужі.

І вимкнула телефон.

Але ночами її все одно мучили сумніви. Вона ходила по порожніх кімнатах, слухала скрип паркету, і в голову лізли зрадницькі думки: а раптом я й справді перегнула? раптом можна було потерпіти?

Вона ловила себе на тому, що шукає виправдання чоловікові. Він розгубився, його затиснули між матір’ю та дружиною, він звик слухатися. Він не злий, просто слабкий.

Але потім згадувала його слова: «Тепер усе спільне». І в грудях знову підіймалася хвиля злості.

Одного вечора, повертаючись додому, Марина помітила біля під’їзду знайомі силуети. Галина Петрівна та Олексій стояли біля лавки, поруч — Михайло у візочку.

— Ти рада, що дитина буде ночувати незрозуміло де? — кинула свекруха, ледь побачивши її.

— Я рада, що в мене знову є мій дім, — відповіла Марина й пройшла повз.

Але вночі вона не спала. Перед очима стояли очі хлопчика — перелякані, які нічого не розуміють. Вона знову й знову переконувала себе: я не зобов’язана рятувати чужих дітей. У них є батьки. Нехай батьки рятують. Але серце все одно боліло.

Через тиждень Ігор з’явився. Постукав, але чемно, без скандалу. Марина відчинила.

Він виглядав виснаженим, з тьмяним обличчям і червоними очима. В руках у нього був букет — жалюгідний, млявий, як його спроба загладити провину.

— Я прийшов поговорити, — сказав він.

— Говори, — Марина стояла на порозі, не впускаючи.

— Мами в нас багато, так. Вона тисне, я знаю. Брат… ну що брат, йому важко. Але ж я твій чоловік. Ти ж маєш розуміти. Ми сім’я.

Марина довго дивилася на нього. І раптом зрозуміла: перед нею чужа людина. Той, кого вона кохала, був десь у минулому. А цей — лише тінь, прив’язана до материної спідниці.

— Ні, Ігорю, — сказала вона тихо. — Сім’я — це коли одне за одного горою. А ти за мною горою не став. Ти став за них.

— Але ж я… — він підняв руку, ніби хотів торкнутися її, але тут же опустив. — Я не хочу тебе втрачати.

— А я не хочу втрачати себе, — відповіла Марина і зачинила двері.

Через місяць вони офіційно подали на розлучення.

Галина Петрівна дзвонила й кричала:

— Ти зруйнувала сім’ю! Ти егоїстка! Ти все життя будеш одна!

Марина слухала й мовчала. Вона більше не боялася.

Навесні вона переставила меблі. Не тому, що хтось наказав, а тому, що захотіла сама. На підвіконні з’явилися квіти, на стінах — картини, які вона все ніяк не наважувалася повісити. Вона купила новий чайник і величезний килим у вітальню.

І щовечора сідала у своє крісло біля вікна.

Тепер її дім був наповнений лише її голосом, її запахом та її думками. І вперше за довгі роки вона відчувала: це — правильно.

Дім належить тому, хто вміє його захищати. А себе захищати — найважче. Але якщо вже одного разу наважишся — назад вороття немає.

І Марина посміхнулася — вперше по-справжньому вільно.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.