– Які ми з тобою різні, Наталко. Нічого у нас з тобою не вийде. Ти це… Шукай собі квартиру…

– Юлько, привіт! Можна я зараз до тебе приїду? – Наташа говорила, насилу стримуючи сльози.

– Що трапилося? – Запитала Юля, винувато глянувши на чоловіка.

– Денис мене покинув. Сказав, щоб я забиралася з його життя.

– Прямо зараз забиралася, проти ночі? Щось не схоже на Дениса.

– Ти мені не віриш? Теж мені подруга! Ну, не зараз. Завтра! Яка різниця? Я не можу більше залишатися тут! Як ти не розумієш?

Чоловік, який, завдяки дзвінкому голосу Наталії, чудово чув їхню розмову, промовив:

– Нехай приїжджає. Все одно не відчепиться. Краще так, ніж вона всю ніч дзвонитиме.

– Приїжджай, – кинула Юля в слухавку і вирушила на кухню.

Знала: спати вони з подругою сьогодні навряд чи вляжуться. А тому традиційний антураж у вигляді малесеньких чарок, свічок і легкої закуски знадобиться обов’язково.

Наташа влетіла у квартиру, як фурія, одразу заповнивши собою весь простір.

– Ти пробач, – видала вона з порога, – я лише на пару днів, до вихідних. Твій якось це переживе?

– Переживе, – відповіла Юля і приклала палець до губ, даючи Наталі зрозуміти, що говорити бажано тихіше.

Гостя з розумінням кивнула.

Однак, як тільки вона сіла за стіл і почала розповідати про те, що сталося, її «розуміння» випарувалося.

Наташа говорила голосно, з надривом, періодично сипала лайкою.

– Ні, ну ти тільки уяви! Я три роки на нього горбатилась! Прала! Прибирала! Готувала! Задовольняла! І при цьому, зауваж, працювала!

– Намагалася якнайкраще! Очі заплющувала на його витівки! Думала, що ми разом, що одружимося! Дітей хотіла! А він! Віддячив, називається!

Юля не витримала:

– Наташ, ну годі вже. Що ти голосиш, як дружина з сорокарічним стажем? Розповідай, що сталося. Денис не міг так просто вигнати тебе.

– А він і не гнав. Він же слабак.

– Не зрозуміла, – здивувалася Юля, – тоді, вибач, чого ти приїхала серед ночі?

– Він сказав, що ми різні люди й що у нас ніколи нічого не вийде. І що він помилився в мені.

– Знову не зрозуміла, – Юля знизала плечима, – Денис? Помилився? Мені здавалося, що він тебе любить.

– Любить? Ні, Юля! Він тепер любить іншу!

Юля, почувши таку новину, витріщила очі:

– Та гаразд! Звідки вона взялася?

– З підворіття! Коротше, слухай. Я тобі зараз все по черзі розповім.

Робота Наталки була пов’язана з відрядженнями. Пару разів на місяць вона виїжджала в інше місто і була відсутня три-чотири дні.

Востаннє Наталка впоралася з роботою швидше, та повернулася додому на добу раніше.

Пізно ввечері тихенько зайшла до квартири: думала, що Денис уже спить. І раптом почула приглушені голоси на кухні. Один голос був жіночим…

Наташа, не вагаючись, кинулася туди, рвонула двері. За столом спиною до неї справді сиділа тендітна жінка з рушником на голові. У її халаті…

Це розлютило найбільше! Інші картинки намалювала уяву.

Наталя підлетіла до здивованого її появою Дениса, вліпила йому ляпас, розвернулася до «цієї», щоб зірвати з неї халат і раптом завмерла.

Перед нею сиділа… Жінка, так. Худенька, струнка. І зовсім стара. Дуже стара. Так вона принаймні виглядала.

– Знайомся, Наталко, – сказав Денис і, скориставшись збентеженням подруги, – це Галина Іванівна. Моя перша вчителька.

– Хто?! – Видихнула здивована Наталя.

– Я її сьогодні біля храму зустрів.

– Де?! – Наташа не вірила своїм вухам: Денис ніколи не ходив до церкви. Мало того: не любив на цю тему розмовляти.

– Стривай, Наташ, я все поясню. Тільки відведу нашу гостю в ліжко.

– Розумієш, – продовжив Денис через п’ять хвилин, – я чекав на тебе тільки завтра. Сьогодні, ближче надвечір пішов прогулятися. Погода класна, сніжок випав.

Ноги самі понесли до храму. Не знаю чому. Я просто підійшов, зупинився. Дослухався, там служба йшла.

І раптом чую голос. Розумієш, дуже рідний голос. І такий слабкий, що я навіть не зрозумів, звідки він долинає. Потім побачив стареньку. Вона на колінах стояла. Прямо на вулиці. Уявляєш? На снігу!

– Я дивлюся на неї й розумію: це вона тим голосом говорить. Точніше, підспівує. Наташка, я думав, що в мене серце вискочить від хвилювання.

– Вона почала підійматися. Насилу. Я підбіг, допоміг їй підвестися. В обличчя зазирнув. Точно! Вона! Галина Іванівна!

– Як зворушливо, – упустила Наталя з сарказмом, – і ти притяг її до нас? У неї що, свого будинку немає?

– Саме так – немає! Ти б бачила, у що вона була одягнена! Я все на смітник відніс – думав задихнусь. У ванну її відправив. З твоїх речей дещо підібрав. Пощастило, що Галина Іванівна така ж струнка, як ти. Ти ж не проти?

– Загалом, треба було запитати. Так, а чому в неї будинку немає?

– Вони з чоловіком були не розписані. Його не стало. З’явилися його дітки, та виставили бідну жінку на вулицю.

– То чого вона в поліцію не пішла?

– Наташ, я не знаю всіх подробиць. Вона відпочине, прийде до тями й все нам розповість. Завтра підемо з нею в крамницю, купимо одяг, взуття.

– Це ще навіщо? – Вигукнула Наталя

– Як навіщо? – Денис ніби не бачив, що Наталці те, що відбувається, дуже не подобається, – не у твоєму ж халаті їй на вулицю виходити.

– То ти збираєшся її тут поселити?

– Так. Завтра одягну, потім в поліклініку відведу. Потрібно ж її обстежити. Підлікувати.

– Маячня якась, – Наталка вже не приховувала роздратування.

– Ніяка не маячня, – Денис насупився, – ти думаєш вона стара? Та їй п’ятдесят років, не більше!

– Та гаразд, – хмикнула Наталка, – ти просто погано її роздивився.

– А мені не треба на неї дивитися, – Денис раптом став дуже серйозним, – я Галині Іванівні всім зобов’язаний.

– І якщо вона потребує допомоги, вона її отримає. Сповна. За все, що для мене зробила. І ти, люба моя, добре це запам’ятай.

Останні слова, та тон Дениса Наташі не сподобалися. Щоб якось його відвернути, вона запитала:

– І що ж могла зробити для свого учня вчителька початкових класів? Двійку у чверті не поставила?

Денис мовчав. Жовна забігали по вилицях. Нарешті він заговорив:

– Я з’явився на світ і жив у невеликому містечку. Мої батьки були асоціальними. Якось під час чергових посиденьок з такими ж друзями, вони сильно посварилися, почалася чубанина.

– Я заступився за маму. А вона, у чаду, не розібралася що до чого, схопила мене за комір і викинула за двері. Мені тоді було сім років.

– У першому класі навчався. Тож вилетів за двері, як пробка. А там зима. І не така, як тепер. А я босоніж, у сорочці. Молотив у двері, звичайно, та де там. Ніхто не відчинив.

– Будинок наш на околиці стояв. Я й побрів дорогою, сам не знаючи куди. Не пам’ятаю, чи довго йшов. Прокинувся в ліжку.

– Наді мною – обличчя Галини Іванівни, вчительки моєї. Вона мене знайшла на вулиці. Напівживого. Додому принесла. Виходила. Я потім у неї три місяці мешкав.

– А батьки?

– Батька я більше ніколи не бачив. А мати… Вона так довго в загулі була, що згадала про мене тільки через кілька тижнів.

– Забрати хотіла мене у Галини Іванівни. А та сказала, що поки мати буде під хмелем, не отримає сина, тобто мене.

– Мовляв, ти, дорога мамо Дениса, свого синочка вже втратила, коли на мороз роздягненого викинула. А щоб цього Дениса забрати – заслужити треба. А ще, опікою пригрозила.

– І знаєш, щось клацнуло в моєї матері в голові. Більше вона ні краплі в рот не брала.

– Навіть коли я в армію йшов, до чарки не доторкнулася. Жаль, не дочекалася мене…

– Тож після служби я до рідного селища не поїхала. Не було до кого. Тут лишився… Але слово собі дав: Галину Іванівну обов’язково навідаю. Однак, так жодного разу до неї й не з’їздив.

– Сумна історія, – промовила Наталка.

– Це не історія, Наталко, це життя. Тепер ти розумієш, що означає для мене ця жінка?

– Розумію.

– Отже, потерпиш її присутність у нашому домі?

– Довго?

– Не знаю. Як піде. Обстежимося, підлікуємось, із квартирою розберемося. Я адвоката найму, якщо знадобиться.

– Адвоката? – ахнула Наташа, – це ж такі гроші! А як же наша відпустка? Я так мріяла!

– Наташа, яка відпустка? Є речі важливіші за відпочинок на морі. Наступного року з’їздимо. Домовились?

Наталка кивнула. Просто тому, що вже не могла говорити. Від злості. Чи треба говорити, що Галину Іванівну вона вже, м’яко кажучи, не злюбила.

І помчало. Наташа робила все, щоб вижити «цю нахлібницю», якось позбутися її.

Галина Іванівна все розуміла. Денису не скаржилася. Тільки плакала іноді, залишаючись одна.

– І довго ви ще збираєтеся тут повітря псувати? – Якось заявила Наташа, повернувшись з роботи, – і коли тільки совість ваша прокинеться? Сіли мужику на шию і катаєтесь. А той теж гарний! Ні, щоб увімкнути голову!

Наталя сипала образами не від злості, а, швидше за звичкою, але цього разу їй не пощастило. Денис був вдома.

Він вийшов із кімнати чорніший за хмару. Тяжко подивився на Наталю. Помовчав, наче обмірковував щось дуже важливе, і сказав:

– Які ми з тобою різні, Наталко. Нічого у нас з тобою не вийде. Ти це… Шукай собі квартиру…

– Та ти що, Денисе?! – ахнула Наталя, – хочеш кинути мене через цю?!

– Галино Іванівно, – Денис мовчки відвернувся від Наташі, – а ходімо чайку поп’ємо?

Коли вони вийшли, Наташа і зателефонувала до своєї подруги Юлі…

– Ну і як тобі? – Наташа була під враженням своєї розповіді, – гарний перець?

Юля мовчала. Вона дивилася на свою подругу і думала про те, що її зовсім не знає.

– Чого мовчиш? Шокована? Ось і я шокована! – Наталка продовжувала себе накручувати та звинувачувати Дениса.

– І ні, щоб влаштувати бабку в будинок для людей похилого віку, або там родичів її пошукати якихось, так ні. Він сам з нею гасає, як з писаною торбою! А мене з хати вигнав!

– Правильно зробив, – на кухню вийшов чоловік Юлі, – вибачте, ви так голосно говорили, що я все чув.

– Юлю! – Вигукнула Наташа з подивом, – ти чого мовчиш?

– Мовчу, Наталко, бо згодна з чоловіком, – тихо відповіла Юля…

…Денис та Наташа так і розлучилися.

Галина Іванівна повністю оговталася.

Денис примудрився розшукати її племінницю Марічку. Чудову дівчину, яка відразу приїхала, дізнавшись про бідкання своєї тітки.

Це й визначило її подальшу долю. Через рік Марічка вийшла заміж за Дениса. Ще через рік у них з’явився син.

А ще через рік Марічка вийшла на роботу. Чому б і ні? Адже вдома – чудова нянька та господиня за сумісництвом – Галина Іванівна.

Перша вчителька…

Як вважаєте, слушно вчинив Денис? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.