Якось затримавшись на чергуванні, я не встигла на останній автобус, який ішов з райцентру до нашого села. Довелося йти на шосейну дорогу, ловити попутку. Зізнаюся було страшнувато, але що було робити, потрібно якось добиратися додому. Я вже вирішувала, що робити далі, чи не повернутися назад в лікарню і переночувати там, як побачила трьох молодиків. Мені стало страшно, коли вони попрямували до мене

Якось пізно восени затримавшись на чергуванні, я не встигла на останній автобус, який ішов з райцентру до нашого села.

Довелося йти на шосейну дорогу, ловити попутку. Зізнаюся було страшнувато, але що було робити, потрібно якось добиратися додому.

На трасі не було ні душі, ще й дощик почався нудний і холодний. Я куталась в пальто і вже вирішувала, що робити далі, чи не повернутися назад на роботу в лікарню і переночувати там, як побачила трьох молодиків.

Мені стало страшно, коли вони попрямували до мене, і стали пропонувати піти з ними. Всі троє були не тверезі, і я зрозуміла, що допомоги чекати немає звідки, а вони не відстануть.

Мене охопив такий жах, що я стала подумки молитися, хоча не сподівалася на допомогу. І тут на дорозі з’явилася машина, пригальмувавши, водій відкрив двері, як би запрошуючи мене сісти до нього.

Я не знала хто це, але мені було все одно, вирішила, що гірше вже не буде. Машина рвонула з місця, і тут я побачила, що за кермом чоловік з сусіднього села, смутно знайомий, але зі страху я навіть імені його не пам’ятала.

Мене вразило те, що він всю дорогу, а їхали ми хвилин двадцять, мовчав.
Я з переляку теж сиділа, як дерев’яна. Біля будинку він так само мовчки відкрив двері, я вийшла і побігла в будинок.

Чоловік здивувався, тому що не очікував, що я буду так пізно, вирішив, що я залишилася на роботі, часто так траплялося, коли були важкі випадки. Але коли чоловік сказав, що не чув, як під’їхала машина, я стала йому розповідати, що зі мною сталося, і хто мене підвіз.

За дивним виразом його обличчя я зрозуміла, що він мені не вірить. Я розплакалася, чоловік став заспокоювати, і запитав, чи я впевнена, що мене підвозив саме Олексій (тут я теж згадала його ім’я).

Хіба це так важливо, відповіла я. «Він же помер в минулому році, ми ще на роботі на похорон йому збирали» – тихо вимовив чоловік.

Потрібно сказати, що років п’ять перед цією подією, мій чоловік, ризикуючи своїм життям, врятував сина Олексія, коли той провалився під лід і став тонути.

Ми до ранку не спали, думали, як таке могло бути, вирішили, що це душа померлої людини так віддячила мого чоловіка за порятунок дитини. Я можу в це повірити, так як на роботі в лікарні надивилася всякого.