Якщо чесно, воліла б ні про що не знати! Все одно змінити нічого не можу, допомогти не можу, а так, зайвий привід для переживань з’явився

Моєму онукові п’ять років. Бачились з ним часто, розважалися, у парку гуляли. Побачив він якось в іншого хлопчика повітряного змія, то у нього, аж очі спалахнули.

Ми всі магазини поряд обійшли, не знайшли змія. В інтернет-магазині замовила, онукові пообіцяла, що привезу, коли доставлять.

За три дні отримала змія на пункті видачі. Сину зателефонувала, спитала, чи можна заїхати, онуку іграшку віддати. Він дав добро.

Коли приїхала до них, онук зрадів, а невістка розлютилася:

– Хто з ним буде гуляти, щоб запускати цього повітряного змія? Я? Я після роботи готую, прибираю, мені ніколи.

– Батько нехай гуляє.

– Дочекаєшся від нього! Приїжджає з роботи, відразу біжить за комп’ютер. Я одна кручуся, гірше за в’юна в ополонці.

– Ось що ми зробимо! Забирайте це з собою, нехай дитина у вас цією фігнею грає, – ухвалила невістка.

Прорвало невістку. Вона ніколи не скаржилася, про сина погано не говорила, а тут, не посоромилася. Навіть не знала, що не все в них гаразд.

Безперечно, у кожній хатинці свої брязкальця, у всіх свої проблеми, ми ж усі люди, всі з вадами. Вирішила, що накипіло у невістки! Пізніше, думку свою змінила!

Ну що ж, гуляли з онуком, якщо батьки не можуть, змія запускали. Довелося мені знову іграшку з собою забрати, онук засмутився. Синові потім виказала, що не знала, як вони живуть.

Не знала, що син перетворився на лінивця. Зі мною жив, у нього був комп’ютер, бувало, що грав, але син знав, що продукти самі себе не приготують, а пилюка сама себе не протре.

І готував, і підлогу мив, і сміття виносив – все робив. Напоумила, що він має будинком займатися. Нехай дружину на прогулянку з дитиною відправляє, та вечерю на всіх готує, хоч інколи.

– Не дає готувати. Каже, їсти неможливо, – почав виправдовуватися син.

І прибирає він погано, невістка переробляє, і посуд, коли помиє, син не так у сушарці розкладає, тож невістка сама посуд миє…

Слухала сина, та вухам не вірила. Чула, що є люди, яким треба все у свої руки брати, нібито інші криво, чи не так щось роблять, але навіть припустити не могла, що невістка з їхнього числа.

– Зрозуміло, що нічого не зрозуміло! На дитину час знаходь. Діти швидко виростають. Озирнутися не встигнеш, уже будеш у гості до онуків їздити.

– І з дружиною якось розберись, допомагай хоч якось. До господарства не підпускає, дитиною займайся. Читати вчи, рахувати, гуляйте, – порадила синові.

Змія у мене забрали за два тижні. Син за онуком приїжджав, разом з іграшкою його забрав. Повідомив, що вечори тепер разом проводять, тож, змій їм на прогулянках стане в пригоді, а то футбольний м’яч уже набрид.

Втішилася, що хоч щось син почав робити. І невістці простіше ту ж їжу готувати, якщо під ногами ніхто не заважає.

Ще через якийсь час онук захворів. Приїхала вранці, щоб із ним вдень ​​сидіти. Син на роботу поїхав, невістка ще збиралася, ліки показувала. Знову мені поскаржилася:

– Вечорами їх в будинку немає, десь пропадають. Повертаються брудні, у дитини то коліна розбиті, то подряпина на руці.

– Футболки в траві, втомлююсь прати. Краще, хай би продовжував за комп’ютером сидіти.

Ну, зрозуміло. Невістка точно з тих людей, яким все не те, й не так! Любить все контролювати, робити так, як у неї заведено. Крок праворуч, крок ліворуч – вже не так…

Не стала відповідати, розмову на лікування онука перевела. Їй її таргани в голові жити нормально не дають, а я, вибачте, яким боком до цього.

Сину можу щось висловити, бо виростила його, не чужа. А невістка, доросла жінка, хто я така, щоб їй щось радити. Єдине, що можу, це співчутливо покивати.

У результаті, все повернулося на круги свої. Невістка своїми причіпками та невдоволенням, припинила щоденні вилазки сина та онука.

Гуляє онук знову, лише у садочку та у вихідні, якщо я приїжджаю, або, якщо у мами є час. Адже, гуляти з татом погано: коліна розбиті, футболки від трави треба відіпрати…

Тяжко невістці живеться. Синові дала пораду, щоб дружину спробував до психолога поводити, умовити якось, але поки що все, як і раніше.

Сподіваюся, все в них налагодиться, вони добрі люди, онук росте тямущим хлопчиськом, дуже хочу, щоб у них все було добре.

Якщо чесно, воліла б ні про що не знати! Все одно змінити нічого не можу, допомогти не можу, а так, зайвий привід для переживань з’явився! Як їм допомогти? Можливо хто слушну пораду дасть!