– Якщо хочете отримувати нове та дороге, тоді, будь ласка, подаруйте і Соні щось нормальне! А не недоноски з барахолки! – А поки цього не трапилося, носіть цю шапку і подавайте мені, марнотратній невістці, особистий приклад економії

– Маріє, ти зовсім сором втратила? Знову гроші на вітер викинула!

Свекруха вилетіла з дитячої, і Маша ледве встигла поставити чайник на плиту. Людмила Петрівна шпурнула на стіл три дитячі речі – ті, що Марія вранці розвішала на спинці стільця в кімнаті доньки. Новенькі, ще з бирками.

– Людмило Петрівно, я це на розпродажі купила, – Маша мимоволі відступила до стільниці. – Знижки сімдесят відсотків, я за три речі заплатила, як за одну.

– Розпродаж! – свекруха сплеснула руками. – У тебе щодня розпродаж! Марнотратка, ось ти хто. Сергій працює, як проклятий, а ти його гроші на ганчірки спускаєш!

Маша стиснула край фартуха. За півтора року шлюбу вона так і не навчилася пропускати ці нападки повз вуха. Кожен візит свекрухи перетворювався на судилище, де Марія незмінно виявлялася винною.

– Речі якісні, гарні, – вона намагалася говорити спокійно. – Хіба Соня не заслуговує на гарний одяг? Це ж ваша онука.

– Моя внучка! – Людмила Петрівна почервоніла. – Я їй тільки минулого тижня цілий пакет речей передала! Подруга віддала, майже нові! А ти їх куди діла?

Марія мовчки вийшла з кухні. У кімнаті, намагаючись не розбудити доньку, вона відкрила нижню шухляду комода і витягла дві кофточки з того самого пакета. Повернулась і поклала їх на кухонний стіл перед свекрухою.

– Ось, дивіться. Це ви називаєте “майже нові”?

На рожевій кофті темніла запрана пляма розміром із долоню. Друга, блакитна в білий горошок, хизувалася грубою латкою на лікті та швом, що розійшовся на плечі.

– І що? – Людмила Петрівна навіть не глянула на речі. – Дівчинці рік, вона нічого не розуміє, яка різниця що на ній надіто. А тобі аби гроші витрачати, чоловіка по світу пустити хочеш!

Свекруха схопила свою сумку з табуретки й пішла до дверей.

– Я Сергію все розповім! Все зрозуміла? Нехай знає, яку змію пригрів!

Двері за ними зачинилися. Маша так і залишилася стояти посеред кухні, дивлячись на дві кофтинки на столі. Пляма на рожевій тканині розпливалася перед очима.

Скільки вона так простояла – хвилину, п’ять, десять – невідомо. Прокинулася тільки коли з дитячої долинув тонкий плач. Соня прокинулася.

Увечері Сергій повернувся з роботи мовчазний. Повечеряв, пограв із донькою, подивився телевізор. Ні слова про матір, ні слова про покупки.

Марія крадькома спостерігала за ним із кухні, намагаючись зрозуміти – розповіла йому Людмила Петрівна, чи ні? Може, він просто втомився? Чи тримає все в собі, збирає образу, щоб потім виплеснути?

Вона домила посуд, витерла руки рушником і подивилася на свій відбиток у темному вікні. Досить. Досить терпіти, вистачить мовчати, вистачить виправдовуватися за кожну куплену пару шкарпеток. Свекруха хоче баталій? Вона їх отримає.

Людмила Петрівна заглядала до них тепер надто часто.

– Знову за комп’ютером сидиш? – свекруха пройшла на кухню. – Робити тобі нема чого, я дивлюся. Сергій гроші заробляє, а ти все в іграшки граєш.

Марія закрила ноутбук, хоча там висіло недороблене замовлення. Пояснювати це Людмилі Петрівні було марно.

Для свекрухи будь-яка робота, яка не вимагала виходу з дому о шостій ранку та повернення о восьмій вечора, – роботою не вважалася.

– Я підробляю, Людмило Петрівно, – таки сказала Марія.

– Підробляє вона! – свекруха пирхнула і полізла в холодильник, прискіпливо оглядаючи полиці. – На гроші мого сина живеш, ось що я тобі скажу. Він один сім’ю тягне, а ти тут сидиш, у стелю плюєш.

Соня закрутилася в ліжечку, і Марія вийшла з кухні, радіючи можливості перервати цю розмову. Спина горіла від погляду свекрухи.

Через три дні Людмила Петрівна з’явилася знову. Цього разу причепилась до того, що у квартирі надто жарко натоплено – гроші на вітер:

– Обігрівач молотить, а рахунки за електрику хто оплачуватиме?

Марія мовчала, кивала, чекала, коли це скінчиться. Усередині щось тверділо з кожним візитом, перетворюючись на холодну важку грудку.

Увечері Сергій повернувся з роботи у гарному настрої. За вечерею відклав виделку і подивився на Марію:

– Слухай, у мами за два тижні день народження. Шістдесят років, ювілей. Вона давно хотіла шапку з натурального хутра, все мріяла про норку. Потрібно б купити, як думаєш?

Марія завмерла з тарілкою в руках. Кілька секунд вона дивилася на чоловіка, а потім повільно поставила тарілку на стіл.

– Знаєш, я днями бачила чудову модель в одному магазині, – Маша усміхнулася так ласкаво, як тільки могла.

– Давай я сама куплю? Я краще в таких речах знаюся, підберу те, що їй точно сподобається. А ти не хвилюйся.

Сергій засяяв і вдячно накрив її долоню своєю. Марія накрила його руку другою долонею і посміхнулася ще ширше.

…Два тижні пролетіли непомітно. Вранці, в день ювілею, Марія відвезла Соню до своєї мами, переодягнулась в ошатну сукню та дістала з шафи заздалегідь упаковану коробку. Красива обгортка, атласна стрічка, – все, як годиться.

Гості вже зібралися за столом, коли Марія з Сергієм увійшли у квартиру свекрухи. Людмила Петрівна панувала на чолі столу у новій бордовій сукні, приймала привітання і милостиво кивала.

Побачивши сина, розквітла, підставила щоку для поцілунку. На Марію ледь поглянула.

Після тостів та закусок настав час подарунків. Марія почекала, поки іменинниця розгорне пару коробок із посудом та постільною білизною, і простягла свою.

– Це від нас із Сергійком, – Марія дивилася, як свекруха розриває обгортку, і серце калатало десь у горлі.

Людмила Петрівна відкинула кришку коробки та застигла. Декілька секунд вона просто дивилася всередину, потім підняла очі на Марію. У її погляді майнуло щось дивне – не одразу вдалося зрозуміти, що саме.

– Це що? – свекруха витягла з коробки шапку і підняла її так, щоб усі бачили. – Що це за гидота?

Шапка була жахлива. Хутро звалялося і стирчало клаптями, на маківці красувалися дві помітні лисини, а підкладка всередині пожовкла від часу.

Цій шапці було років двадцять, не менше, і пахла вона так, ніби останні десять із них пролежала в сирій коморі.

Гості за столом принишкли. Хтось відвів погляд, хтось уткнувся у тарілку. Людмила Петрівна зблідла, потім почервоніла, і її губи затремтіли від люті.

– Маріє, як ти могла? – свекруха шпурнула шапку на стіл у салат. – На мій ювілей! При всіх! Ти спеціально мене принизити вирішила?

Марія говорила спокійно. Руки в неї зовсім не тремтіли, хоч серце гуркотіло так, що здавалося, що його чують у кімнаті.

– Людмило Петрівно, я не розумію, чим ви незадоволені, – Марія подивилася свекрусі прямо в очі. – Ви ж самі приносите моїй дочці поношені речі. У плямах, із латками, із чужого плеча.

Людмила Петрівна задихнулася від обурення, але Марія не дала їй вставити жодного слова.

– Так от, якщо старі речі досить хороші для вашої однорічної онуки, значить, вони досить хороші й для вас.

– А якщо хочете отримувати нове та дороге, тоді, будь ласка, подаруйте і Соні щось нормальне! А не недоноски з барахолки!

Марія підвелася з-за столу та обсмикнула сукню. Гості сиділи нерухомо, боячись поворухнутися. Людмила Петрівна хапала ротом повітря, але не могла видавити з себе жодного звуку.

– А поки цього не трапилося, носіть цю шапку і подавайте мені, марнотратній невістці, особистий приклад економії.

– Адже яка різниця що вам носити, правда ж? – Марія взяла сумочку зі спинки стільця. – Сергію, я йду. Ти зі мною, чи залишаєшся?

Сергій мить дивився на матір, потім на дружину, потім знову на матір. Мовчки встав і пішов за дружиною до виходу. Людмила Петрівна ахнула йому вслід, але син навіть не обернувся.

На вулиці Сергій наздогнав Марію та схопив її за лікоть.

– Що це було? – Він розвернув її до себе, і Марія побачила в його очах не злість, а розгубленість. – Поясни мені, будь ласка.

І Марія розповіла. Про пакети зі шкарпетками, які свекруха видавала за щедрі подарунки. Про плями та латки.

Про нескінченні докори та звинувачення у марнотратстві через кожну куплену річ. Про «марнотратку» та «змію». Про те, як вона мовчала місяцями, намагаючись зберегти мир у сім’ї.

Сергій слухав мовчки. Коли Марія закінчила, він довго стояв, дивлячись кудись поверх її голови. Потім тяжко зітхнув і притягнув дружину до себе.

– Чому ти мені раніше не сказала?

– Ти хіба повірив би? – Марія уткнулася чолом йому в плече. – Вона ж твоя мама.

Сергій нічого не відповів, тільки міцніше притис її до себе. І це мовчання означало більше, ніж будь-які слова.

Два місяці вони не бачилися зі свекрухою. Людмила Петрівна не дзвонила, не приходила, не надсилала повідомлень. Марія звикла до цієї тиші й майже припинила здригатися від кожного дзвінка у двері.

А потім свекруха прийшла. Без попередження, як раніше. Марія відчинила двері й завмерла на порозі, не знаючи, чого чекати.

Людмила Петрівна стояла на майданчику з великим паперовим пакетом у руках і дивилася кудись убік, не наважуючись підвести очі.

– Це Соні, – свекруха простягла пакет. – Я у магазині вибирала. Сама.

Марія зазирнула всередину. Там лежали дитячі речі. Нові. З бирками. Гарні, якісні, явно недешеві.

Марія підвела погляд на свекруху і посміхнулася. Здається, до Людмили Петрівни нарешті дійшло. І це було початком іншої історії, набагато приємнішої.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!