Якщо судити по соцмережах моєї мами та свекрухи, то вони самі люблячі бабусі на світі. Що ні день, то фото онука з яким-небудь милим підписом, на кшталт “моє сонечко”, “наша крихітка” і так далі. Жаль тільки, що це кохання з інтернету рідко перетинається в реальному житті. За фактом бабусі у нас можуть місяцями не з’являтися

Якщо судити по соцмережах моєї мами та свекрухи, то вони самі люблячі бабусі на світі. Що ні день, то фото онука з яким-небудь милим підписом, на кшталт “моє сонечко”, “наша крихітка” і так далі. Жаль тільки, що це кохання з інтернету рідко перетинається в реальному житті. За фактом бабусі у нас можуть місяцями не з’являтися.

З чоловіком ми зважилися на дитину на третьому році шлюбу. Тільки-но взяли іпотеку, здавалося б – ну куди зараз дитина? З двома зарплатами не знаєш, як дірки в бюджеті залатати, а з однієї так і зовсім. Але подумали, що потім може вже не статися, були певні приводи для таких побоювань. І ми вирішили не ризикувати.

Я планувала до декрету встигнути закрити максимальну кількість поточних проєктів, щоб їх сплатили, але цей план провалився майже одразу. У мене був такий токсикоз, що бували дні з ліжка встати не виходило, не те щоб ще й чимось корисним займатися.

Коли я тільки оголосила начальству про своє становище, мені прозоро натякнули, що попереду маячить підвищення, а декрет все зіпсує. Було дуже прикро, бо до підвищення я йшла не один рік. Але й дитина в сім’ї потрібна, а потім не факт, що взагалі вдасться. Тож довелося відмовлятися. Все це мене дуже засмучувало.

– Та що ти соплі розпускаєш? З’явиться дитина, погодуєш з пів року, а потім я зі свахою сидітиму з дитиною, а ти підеш свою кар’єру будувати, – втішала мене мама, а свекруха кивала.

Мене це дуже надихало. Адже так я втрачу не три роки, а всього місяців сім, адже працювати я збиралася мало не до лікарні. Хотілося більше заробити та не кидати чоловіка одного утримувати сім’ю.

Дякувати Богу, що я не давала начальству жодних обіцянок, що швидко вийду з декрету. Інакше мені варто було б вже думати про зміну роботи, бо ні за пів року, ні за рік після появи дитини я на роботу не вийшла. І причина не в мені.

Поки я була в положенні, мама та свекруха не кружляли навколо мене, обмежуючись рідкісними візитами та дзвінками. Це було зрозуміло, я таки доросла людина, чого довкола мене бігати. Думала, що коли з’явиться онук, бабусі стануть найчастішими гостями у нас вдома. Так було перші два тижні.

Після пологів, які пройшли з проблемами, я не могла обійтися без допомоги, мені важко було вставати та сидіти. Дуже врятувала моя мама, вона практично оселилася у нас на цей час, без неї я б не впоралася. Свекруха щодня дзвонила, кілька разів приходила до онука. Я була вдячна їхній підтримці, але як тільки я одужала, бабусь як підмінили.

Потім ні мама, ні свекруха не з’являлися у нас до пів року малюка. Дзвонили, просили фотографії, але самі завжди знаходили причину, щоби не їхати. Але на пів року таки з’явилися. І я завела розмову про їхню обіцянку відпустити мене на роботу.

– Що ти, – замахала руками моя мама. – Він же зовсім ще маленький! Я з ним не впораюся, я на себе такої відповідальності не можу взяти. Ось підросте, тоді інша річ.

Свекруха кивала. Жодна з них не позначила, до якого віку має підрости онук, щоб бабусі почали сидіти з ним. Мабуть, ще не настав той самий вік, хоч синові вже близько двох років.

Час минав, бабусі все рідше й рідше згадували про те, що вони мають онука. Я спочатку сама скидала їм фото та відео, а потім перестала. Самі бабусі просили фотографії онука рідко, приїжджали ще рідше. Завжди то справи, то здоров’я. Адже ми живемо в одному місті.

Я зрозуміла закономірність – якщо до них онука привезти, то вони потішаться, нароблять купу фотографій, зворушуються. А з очей геть – з серця геть. Можуть місяцями не згадувати про його існування. Мама може зателефонувати з якогось приводу і навіть не поцікавитися, як там онук поживає.

Натомість у соціальних мережах, що в однієї, що в іншої не перепочити від фотографій онука. Частина з тих, що вони нароблять під час наших візитів, частину скидаю я, і вони беруть із моєї сторінки в соцмережах. І в кожному пості поцілунки та сердечка, просо любовне кохання. Таке кохання, що торік забули, якого числа в онука день народження.

Не розумію, навіщо це робити. Любиш онука – приїдь і спілкуйся з ним очно, є ж така можливість. Але простіше, звичайно, любити в соцмережах, там його доглядати не треба.