– якщо така легендарна лялька, сімейна радість двох поколінь, то зроби Марині приємне – одяг їй поший. Ти ж майстриня, Ніно. А то просто ганьба…

Ніна Єгорівна прокинулася пізно, майже о дев’ятій ранку від шуму дощу. Зазвичай вона підіймалася о восьмій, але цю ніч спала погано чи то від осінньої негоди, що ломилася в маленькі віконця сільського будинку, чи то від смутку, який переслідував пенсіонерку останній тиждень.

Дочка з онукою та зятем поїхали, як тільки закінчилася їхня відпустка. Увезли й найсвітлішу радість – онучку Маринку. Шестирічна дівчинка любила бабусю, і цього разу знову розлучалася зі сльозами.

Не витримала і Ніна Єгорівна, теж розплакалася, просила привозити Марину частіше.

– Та ви що сьогодні влаштовуєте обидві? – Напівжартома, напівсерйозно лаялася дочка Світлана, – та приїдемо, приїдемо скоро, через місяць вже будемо тут на вихідні. Марино, ти вже скоро в школу підеш, а все плачеш… Мамо, ну а ти чого? Який приклад внучці подаєш?

– Ой, та я й сама не знаю, шкода мені вас відпускати. Так весело було всім разом. А тепер я знову одна… – зітхнувши, сказала Ніна Єгорівна.

– Ти не одна, з тобою твоя сусідка Ольга Петрівна, сорок років пліч-о-пліч, як сестри живете, та й з іншими ти завжди чудово ладнаєш, – заспокоювала мати Свєта.

– Ох, теща, – обіймав Ніну Єгорівну Слава, – якби не робота, я б точно у вас залишився. Так тут добре, місця найкрасивіші… А риболовля одна чого варта!

Мариночка обіймала бабусю за ноги та не хотіла сідати до машини. Але ось збори та вмовляння були закінчені й сімейство поїхало до міста.
Тепер Ніна Єгорівна явно сумувала.

Навіть підвестися вранці було важко. Здавалося, ну які там справи? Самій й готувати навіть не хочеться. І тільки гавкіт Шарика на подвір’ї змусив підвестися: треба годувати пса-сторожа, кішок та курочок.

Сусідка Ольга Петрівна вже у своєму саду працює.

– Привіт Ніно, щось тебе не видно. Чи здорова? Як ти? – Кричить вона і звично махає рукою.

– Та здорова, тільки не можу звикнути, що моїх зі мною немає. Всю відпустку була разом з онукою, а тепер я одна. Тільки й думаю про неї, і все з рук валиться… – поскаржилася Ніна Єгорівна.

– Це ти даремно, – Ольга Петрівна підійшла до самого парканчика, – себе не муч, вони приїжджатимуть. Зараз я прийду до тебе, чайку поп’ємо, я пиріжків принесу, вчора напекла.

Жінки сиділи на кухні, розмовляли. Ольга Петрівна побачила на підвіконні стару пластмасову ляльку. Вона була роздягнена, кошлатою, і здавалося, теж з тугою дивиться на дорогу, звідки має з’явитися її маленька подружка Марина.

– Що це в тебе лялька розпатлана, роздягнена, тільки в одних трусах? – Серйозно запитала Ольга Петрівна, беручи ляльку до рук.

– Та, це внучка грала… Ляльці цій багато років. Залишилася ще з дитячих років Світлани, – відповіла Ніна Єгорівна, – пам’ятаю як ми її купували в нашому магазині на день народження Світлани таємно, щоб вона не бачила, а потім ховали в шафі. Як вона раділа ляльці цій! Тому й викинути не дала, навіть коли нареченою стала.

– А зараз тобі б саме час її до ладу привести, – порадила Ольга Петрівна, – якщо така легендарна лялька, сімейна радість двох поколінь, то зроби Марині приємне – одяг їй поший. Ти ж майстриня, Ніно. А то просто ганьба…

Ніна посміхнулася і відповідно кивнула. Тепер вечорами вона шила на ляльку одяг. А колись вимила її губкою в теплій воді, причесала як дитину і чомусь почала з нею розмовляти.

– Ну що, Настя. От і до тебе мої руки дійшли. Тепер і я ніби в тебе граю… І сміх, і гріх. Але Ольга має рацію. Абсолютно права. До того ж Маринка зрадіє. Ти ж у нас стала як нова. Приємно дивитись!

На маківці ляльки був пов’язаний білий бант. Здавалося, лялька прислухається до голосу господині та приймає з вдячністю свої обновки. Наряди щовечора поповнювали міцну коробочку з-під взуття. Це були сукні з обрізків тканин, в’язані кофточки та шапочки, і навіть чобітки зі старих шкіряних рукавичок.

У чергове чаювання був показ мод. Ніна Єгорівна вбирала свою ляльку перед здивованою Ольгою Петрівною, яка гаряче й захоплено оцінила новий гардероб ляльки.

– Оце так! Та тобі можна замовлення брати на шиття та в’язання, Ніно! Модельєрка ти наша, – посміхалася сусідка.

– Ні. Я тепер і сліпа, і спина болить, ось тільки на ляльку сукні і є сили шити, – сміялася задоволена похвалою Ніна Єгорівна.

Ольга Петрівна пішла, нахвалюючи свою подругу, а наступного дня повернулася з оберемком ляльок.

– Приймай, подруго! Ти не уявляєш, на що ти мене спонукала. Я ж перерила всі свої шафи. Можна сказати, що я – Плюшкін ще той. У нас, мабуть, у роду так заведено – нічого не викидати.

Вона сміялася, бачачи здивування Ніни, що гладила ляльок, плюшевого ведмедика і заводну курочку.

– Звідки таке багатство, Олю? – Запитала Ніна Єгорівна, – ти пограбувала дитячий садок?

– Я полізла на своє горище. Це щось! Острів скарбів, – рапортувала Ольга, – я і тебе туди запрошую, це буде екскурсія у минуле століття, до СРСР! Треба мені звідти ще принести щось. Тільки це згодом. А спочатку – ось, приймай для Маринки. У мене внук вже дорослий, в іграшки точно грати не буде. А ти як цей оберемок ляльок одягнеш, то Маринка з села нашого вилазити не буде. Тільки ти їй одразу всіх ляльок не віддавай. Нехай сюди їздить грати, а бере до міста в гості по одній. Як у бібліотеці книги змінюють, так і ти їй щоразу інших ляльок даруватимеш…

Ніна Єгорівна вечорами охоче займалася своєю колекцією ляльок. Хандра її випарувалася зовсім. Мало того, вона з такою любов’ю піклувалася про ляльок ще тому, що вони були старі, часів її молодості, коли Світлана та дівчата Ольги були малятками.

Немов у юність, навіть майже в дитинство поринула Ніна, сама грала та насолоджувалася цим процесом. Ольга Петрівна приходила щовечора.

Вона принесла старий програвач зі свого горища, ретельно вичистила його, і подруги сиділи, в’язали маленький одяг і слухали пісні своєї молодості.

На лавці біля печі чинно в ряд сиділи ляльки в нарядах. Здавалося, що вони теж прийшли на концерт і прислухаються до забутих, але таких колись знайомих і рідних мелодій.

Марина, коли приїхала в гості, була в повному захваті. Та що там онука! Світлана та Слава були вражені бабусиними ляльками. А Ніна Єгорівна, після того, як обшила ляльок, і свої блузки перепрала та одягла до приїзду рідних саму ошатну – білу.

– У нас сьогодні свято, мамо? – Запитала Світлана, – ти з якого приводу вбралася?

– Ви приїхали! Ось моє свято! – бабуся поцілувала дочку та онуку. Дівчинка не відривалася від ляльок. Вона кружляла з ними в танці під музику і раділа як ніколи.

За столом зібралися всі, зокрема й Ольга Петрівна. Вона погладила Марину і сказала:

– Подобається наша музика?

Мариночка кивнула.
– Тоді наступного разу я принесу платівки з казками. У мене їх там багато.

Ольга Петрівна підняла вказівний палець угору, і Марина посміхнулася. Де це там, вона не зрозуміла, але очевидно було, що в тому високому місці, в Ольги Петрівни зберігається найважливіше, значуще і дороге – спогади.

Гості поїхали. Марина взяла з собою ляльку та ведмедика. А через день зателефонувала донька Світлана.

– Маринка вже знову до тебе збирається. Тож у вихідні ми знову будемо в тебе. Замовляй, що з аптеки та магазину тобі привезти…

Ніна Єгорівна щасливо засміялася. Спрацювало! Треба ж. Порада Ольги не тільки позбавила від смутку, а й внучку порадувала, і Світлана тепліше на матір дивиться, і в гості їдуть.

– Піду і я завтра в коморі розберуся, – шепотіла своїм лялькам, які сиділи на комоді, Ніна Єгорівна, – може, теж щось цінне-дорогоцінне знайду. Здається, там старий металевий конструктор десь був і дитячий посуд. Треба до приїзду Маринки все встигнути впорядкувати. Це ж треба, справ скільки з’явилося!

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?