«Якщо тут не моя хата — палець об палець не вдарю!» – фраза невістки, після якої мій світогляд перевернувся

Раніше я серйозно міркувала про те, щоб переоформити одну зі своїх квартир на сина. Думала: нехай у них буде свій дах над головою, не доведеться блукати по орендованих кутах.

Але після того, що почула від його дружини, одна згадка про це викликає в мені відторгнення. Ні, нехай самі накопичують, а квартира залишиться моєю.

І якщо раптом вони розлучаться — я подякую долі. Тому що я не просто не схвалюю його вибір, він мене лякає. Його дружина Світлана – суцільне розчарування.

Сім’я у неї проста, без палацового коріння і високих зв’язків, а поводиться, ніби виросла в хоромах. Батьки — тихі, скромні люди, але їхня дочка уявляє себе принцесою.

Освіта — технікум, працює у конторі за копійки, але гроші в неї тануть, як сніг на весняному сонці. За кілька днів після зарплати вже тягне з мого сина останні копійки. Постійно. Без тіні сорому.

Коли після весілля їх вигнали з орендованої квартири, я, по душевній доброті, пустила їх до себе, поки не звільниться друга моя житлоплоща.

Могла б відмовити, але пожаліла сина. І майже одразу пошкодувала про це. Варто було Світлані переступити поріг, як її обличчя скривилося від гидливості.

Озиралася так, ніби потрапила до розвалюхи. Хоча в мене ремонт хороший, чистота.

– Що, мені на цій розкладачці ночувати? Твоя матуся не могла віддати ліжко? — кинула вона синові.

Розкладачка їй не подобається! А в орендованій будці рік спала — і не пискнула. А мій син, завжди впертий і впевнений, поряд з нею перетворився на ганчірку.

Готовий на все, аби їй догодити. Наче підмінили. Що вона з ним зробила – загадка.

Місяці під одним дахом стали для мене тортурами. Після роботи я ховалася у своїй кімнаті, аби не бачити її вічно незадоволену пику. Не спілкувалися – і слава богу.

Коли вони нарешті переїхали, я зітхнула вільно. І тут син почав обережно зондувати:

“Мамо, а які ти маєш плани на квартиру? Не хочеш оформити на мене?”

Я одразу зрозуміла, звідки ноги ростуть. Не він це вигадав — це Світлана йому мізки прополоскала. Відповіла чітко:

– Квартира залишиться моєю. Це моя подушка безпеки. А ви живіть і збираєте на своє житло. Тим більше планування тут старе — молодим незручно.

Син начебто відстав. Бачилися рідко – у кожного своє життя. Я не лізла.

Але нещодавно він покликав нас із батьком на день народження. Святкували у них. Я увійшла та обомліла.

Такого безладу я не бачила з часів студентських гуртожитків. Плита вся в жиру, наче на ній весь тиждень смажили сало. Підлоги липкі, скрізь пил, коробки з переїзду так і стоять нерозпаковані. Повний бедлам.

Навіть гості перешіптувалися.

Мати Світлани, сваха, тихо запитала:

– Свєта, а що у вас так… занедбано?

Відповідь добила:

– А я тут до чого? Це ж не моя квартира! У чужому будинку прибиратися не збираюся.

Сваха оніміла.

– Але на орендованій квартирі ти ж мила підлогу! – Спробувала заперечити мати.

Син стояв поруч. На його обличчі було видно: йому гидко. Він виріс у чистоті, а тепер живе у цьому… свинарнику.

Йому важко, але він мовчить. Бо колись закохався. А зараз? В його очах — лише втома.

Кохання вивітрилося. Залишилася звичка… чи страх.

Я не стала нічого говорити Світлані. Просто подивилась на неї. Знаю, довго він так не витримає.

І в глибині душі чекаю на одне — розлучення. Так, це жорстоко, але чесно: якщо вони розлучаться, я буду рада.

Тому що мій син заслуговує не на плаксиву дівчинку, а на жінку, яка зможе подарувати йому тепло, а не вічне невдоволення.

Як ви вважаєте, хто несе велику відповідальність за поточний стан речей — невістка, яка відмовляється брати відповідальність за чистоту будинку, чи син, який не може протистояти її впливу?