– Якщо ти мені не була матір’ю, то яким я можу бути сином?

Олексій свою матір спочатку бачив приблизно раз на п’ять років, а потім ще рідше.

Саме у п’ять років вона здала його в дитячий будинок. Батько Олексія трагічно пішов із життя, але Ганна довго не сумувала. Буквально за рік вона знайшла собі нового чоловіка.

Чоловік дітей не хотів, а терпіти чужу дитину тим більше. Так хлопчик і потрапив до дитячого будинку, мати сама здала. Чоловік бачитися не дозволяв.

Родичі про це дізналися не одразу, бо Ганна жила далеко від них і не говорила про це. Листи писала рідко, а про фотографії просто ніхто не питав. Мобільних телефонів тоді ще не було.

П’ять років у шлюбі минуло, і чоловік раптом вирішив дружину поміняти на більше простішу і дешевшу. Саме так він висловився під час розлучення.

Ганна була вимоглива, їй подавай сукні, золото, відпочинок, машину, дачу. При цьому вона не працювала. Дружина державного службовця може дозволити собі таку розкіш.

Саме так вона вважала. Все це в неї було, але вона його втратила. Саме тоді вона й відвідала сина вперше.

Плакала, перепрошувала, але забрати його було нікуди. Без грошей, без роботи. Продала золото, тільки його їй і залишив чоловік під час розлучення, на це й жила.

Потім з’явився ще майже такий самий чоловік. Була велика квартира, дача, машина, – та все службове. Вона знову виблискувала, відпочивала, пила дорогі напої, жила на втіху.

Але все гарне колись закінчується. Чоловік, м’яко кажучи, прокрався. Відправили його у місця менш віддалені, майно державне. Знову залишилася вона з сукнями та золотом.

Добре, що золото не конфіскували, встигла сховати. І знову зустріч із сином, сльози, – вона ж не забула його пам’ятає, тільки ось разом вони жити не можуть. Олексію тоді було п’ятнадцять, і він уже не вірив словам матері.

А потім з’явився чоловік із “бізнесу”. Ганна й сама не зрозуміла, хто він, бандит чи жертва. Гроші були шалені, величезні, потім їх не було, і вони знову з’являлися. Ганна жила, як на пороховій бочці.

Якось вона повернулася з відпочинку до попелища. Великий будинок згорів разом із машинами, чоловіка не знайшли. Вдова чи ні? Вона навіть цього не знала. Чорна вдова? Ні. Два колишні, два покійні.

Вона почала шукати двадцятирічного сина. Жити ж якось треба. Олексій служив у армії. Довелося знову влаштовуватись самій.

Наступне знайомство багатства не принесло, довелося ще й працювати, натомість дах над головою був. Чоловік влаштував її своєю секретаркою, терпів її на роботі, а здатна вона була лише на подачу кави.

Начебто все нормально стало. Ганні вже за п’ятдесят, а точніше, п’ятдесят чотири, п’ятий чоловік не жене, живий. Про сина чоловік знає, розповіла.

У нього теж діти дорослі, син та дочка. Тільки діти до батька приїжджають, дзвонять, а Олексій ні. Це не головне для Ганни. Живуть. Роки йдуть.

Олексій матері навіть про свою родину нічого не розповідав. Не вважав він її матір’ю, сирота з дитячого будинку.

Мати не знала, де він живе, яка у нього професія, хто дружина сина, і скільки в неї онуків. Нічого не знала, але обставини змусили знайти його. Хто шукає, завжди знайде. Ось вона знайшла всю інформацію.

Що сталося? Ганна в черговий раз втратила все. Чоловік, який був старший за неї на дванадцять років, пішов із життя.

Спадщини не було, квартиру було оформлено на його сина дуже давно. Шістдесят років, домівки немає, одна пенсія. Як жити? Знову вона згадала про сина.

Якось увечері пролунав стукіт у двері.

– Там жінка, мені здається, я її колись бачила. Вона питає тебе, – сказала Віка, дружина Олексія.

– Жінка? Дивно, ображених коханок у мене немає, – пожартував Олексій.

Він вийшов і побачив матір. Так, він впізнав її, адже вона періодично з’являлася, просто періоди були більші.

– Олексію, синку. Я тебе не кидала. Життя було таке. Я тепер одна, зовсім одна. Ти ж мене не виженеш? Мені жити нема де, пенсія маленька. Мені б куточок невеликий, я з дітьми допомагала б.

– Із дітьми? Наші діти вже вищі за нас, няньок не потребують.

– А що мені робити? Ти ж мій син!

– Син? Звучить фальшиво. Якщо ти мені не була матір’ю, то яким я можу бути сином? Ти приїжджала до мене, коли в тебе виникали проблеми.

– Думаєш мені було цікаво в десять років слухати про твого жадібного чоловіка, який тебе проміняв на іншу.

– І вже дуже цікаво почути в п’ятнадцять про кримінальника. А вже про чужий згорілий будинок слухати було цікаво, як у кіно! Це три. Тричі! Тепер ти знову з’явилася.

– Але ж ти добрий хлопчик. Я ж твоя мати!

– Ти мене не знаєш. Мати? Добра мати – це моя дружина. Ось вона дуже гарна мати. Нам було тяжко, але діти завжди були з нами. Вона й мені як мати! Так, вона молодша за мене, але доросліша, мудріша. Таке буває.

– А я? Куди мені? Мені нема куди йти!

– У тебе є мати. Бабуся ще жива, а ти не цікавилася навіть її життям. Поїхала і зникла. Вона плакала, коли дізналася про дитячий будинок. Плакала, та їй мене не віддали.

– Вона приїжджала, і я до неї з того часу їжджу. Адресу пам’ятаєш? Вона її не змінила. Спробуй, може вона й прийме тебе, а тут більше не з’являйся.

Мати Ганну прийняла. Вона ж мати, а не зозуля, як її дочка.

Олексій дізнався про це, коли приїхав до бабусі. Бабуся була рада приїзду сім’ї онука, метушилася, на правнуків дивилася. Великі, гарні.

Ганна просто тихо спостерігала збоку, а потім йшла. Ніхто не знав, що вона плакала. Гарний син міг бути, дуже гарний, тільки вона не мати. А онуки… не потрібна їм така бабуся. Як кажуть, – за що боролася…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!