– Якщо ти син, значить, у нас з тобою не може бути один від одного жодних секретів. – З тобою, так, тато, не може… – неохоче, але погодився син. – А ось з мамою…

Коли Наташа привела Дениску із садка, її чоловік Валера одразу ж насторожився. Видно було неозброєним оком, що дружина перебуває у дивному схвильованому стані.

– Щось сталося, Наталко? – захвилювався і чоловік.

– Сталося, Валеро, сталося. – Вона схопила чоловіка за руку і повела його в іншу кімнату – подалі від синових вух. – Нас, здається, зібралися виганяти із садка.

– Чого? – Витяглося обличчя у Валери. – Хіба це може бути? Ми ж платимо за садок справно.

– Я не знаю, може так бути, чи ні, але мені завідувачка сказала, що якщо ми нашого сина не вгамуємо, то він вилетить із садка, як пробка з пляшки.

– Прямо так і сказала?

– Ага. Прямо так. Але сказала наодинці й дуже тихо. Загалом, виразно вона сказала. І ще додала, що батьки хочуть написати на нас колективну скаргу. У поліцію.

– Та ти що? – Валера з подивом слухав дружину, не розуміючи, що міг наробити їх такий симпатичний, такий веселий синочок. – А чому вони хочуть писати скаргу?

– Тому що Дениска всіх у групі б’є.

– Наш Дениска? – Валера мало не розсміявся, але тут же осікся. – Така маленька, слабенька дитина, і всіх б’є?

– Так! Лупить, каже завідувачка, всіх підряд!

– І дівчаток?

– Я не знаю! – нервово відповіла дружина. – Я цього не уточнювала. Тому що, як я таке почула, зі мною стався шок. Я схопила Дениску в оберемок, і скоріше побігла додому. Якщо нас виженуть, Валеро, що ми будемо з тобою робити? Куди ми його влаштуємо? Мені ж тоді доведеться звільнитися! Або тобі… А як ми в такому разі іпотеку виплачуватимемо? Я вже божеволію…

– Стривай ти відразу непритомніти! – Чоловік замислився. – Спочатку треба зрозуміти, що трапилося з нашим сином.

– Я його дорогою питала, але він не зізнається. Мовчить, і тільки щоки надуває.

– Це ти його питала. А тепер я спитаю.

Коли Валера увійшов до дитячої, син як нічого не сталося грав у свої улюблені машинки.

– Так, Денисе, нам треба серйозно поговорити, – суворо сказав батько.

– Угу… – відповів автоматично син, не відриваючись від гри. – Давай, тату, поговоримо.

– Спочатку припини грати, – ще суворіше вигукнув батько.

– Валеро, говори з дитиною спокійніше! – одразу ззаду пролунав голос дружини.

– Так, тато говори спокійніше, – ніби знущаючись, повторив син, так само граючи з машинкою.

– Зізнайся нам з мамою, чому ти б’єш у садочку дітей?

Син одразу ж завмер з машинкою в руці, і боячись дивитися на тата, промовчав.
– Ти що, і дівчаток б’єш?

– Ні, дівчат не б’ю, – тихо відповів Денис. – Їх же бити нема за що.

– А хлопчиків, значить, є за що?

– Ще як є за що…

– І за що, як не секрет?

Син невдоволено глянув на батька, потім на маму.

– А якщо секрет?

Денис дивився на батьків такими очима, що батькові навіть стало трохи незручно. Але Валера відразу схаменувся, і взяв себе в руки.

– Так, Денисе, ти мені син чи не син?

– Ну, син.

– Якщо ти син, значить, у нас з тобою не може бути один від одного жодних секретів.

– З тобою, так, тато, не може… – неохоче, але погодився син. – А ось з мамою…

– Що? – Мама здивовано дивилася на сина. – Що ти кажеш, Дениска? У тебе секрети від мене?

– Угу.

– Але чому?

– Тому що вони чоловічі…

– Ах, вони чоловічі… – Валера підморгнув дружині. – Вибач, мамо, але справді, якщо це справжні чоловічі секрети, тобі краще залишити нас удвох.

– Ну, гаразд… – Мама, зробивши незадоволене обличчя, пішла з дитячої кімнати.

– І не підслуховувати там! – крикнув їй услід чоловік. Потім подивився на сина, і змовницьким тоном сказав: – Ну, давай чоловіче, кажи, за що б’єш хлопчиків у групі?

Денис важко зітхнув, потім відвернувся від батька і не дуже голосно зізнався:

– Вони до неї притискаються.

– Що? – не зрозумів батько. – Хто притискається?

– Вони… Хлопчики…

– А до кого вони притискаються?

– До Тамари Дмитрівни.

– Це хто? – Здивувався батько.

– Наша нянечка. Вона їх гладить по голові, а вони її обіймають та притискаються. Міцно-міцно.

– І що?

– Мені неприємно.

У батька в очах з’явився інтерес.

– Чому тобі неприємно?

– Тому що обіймати її повинен лише я.

– Це чому це?

– Тату… – Син глянув на батька скривдженими очима. – Ну, як ти не розумієш? Нашу маму обіймаєш тільки ти! – Потім додав: – І я також. Але ж я син. Інші дядечки її не обіймають!

– Але ж мама моя дружина, – посміхнувся батько.

– Тамара Дмитрівна теж буде моєю дружиною, – сказав ще тихіше син. – Коли я виросту. Розумієш? Я з нею одружуся…

– Ах, ось воно що… – Батьку дуже хотілося засміятися, але він стримався. – Значить, цей… Закохався в цю нянечку, так?

– Угу… – кивнув хлопчик і сумно повісив голову.

– І ревнуєш…

– Але ж ти теж ревнуєш маму… – пробурмотів на виправдання син.

– Хто ревнує? Я?

– Звісно. Ви ж з мамою про це часто лаєтеся.

– Ох, синку… – Валера розгубився, не знаючи, що казати синові. – Значить, і в тобі заграла наша спадкова вада. Ти не повіриш, але дід у мене був такий самий, і батько мій. Усі наші мужики настраждалися від цього…

– Настраждались? – син з подивом подивився на тата.

– А ти думав… Ревнощі, це така погана штука… І що нам з тобою тепер робити? Адже якщо ти продовжиш лупцювати цих нещасних своїх конкурентів, тебе виженуть із садка.

– Ну і нехай! Я її чіпати нікому не дам!

– Так якщо тебе виженуть з садка, ти свою любов взагалі більше ніколи не побачиш. Тебе ж у садок пускати перестануть.

– Перестануть? – зі страхом у голосі спитав син. – Зовсім?

– Ну, звісно. Ех, Дениска. Я тебе чудово розумію, але… Але те, що лупцювати хлопчиків тобі не можна, це я знаю точно. І взагалі, зазвичай у таких випадках жінка має сама обирати – кого їй обіймати.

– То вона ж не обирає. Вона всіх обіймає. І це мені неприємно.

– У няньки професія така. До її обов’язків входить обов’язково кілька разів на день обійняти кожну дитину. Розумієш?

– До обов’язків входить?

– Ну звичайно! Вона тебе обіймає?

– Так.

– Ось. Та інших вона теж має обіймати. Якщо цього не стане робити – її можуть з роботи вигнати. І знову ти її не побачиш. Тож доведеться тобі терпіти її обіймання з іншими.

– А вона, щоправда, тільки по роботі так робить? – недовірливо перепитав син. – Тому що їй так наказали?

– Саме так, наказали, – дуже серйозно підтвердив батько. – Її змусили.

– Правда?

– Слово честі!

– Ну, тоді, гаразд, – невпевнено, але посміхнувся син. – Тоді нехай обіймає. І цілувати вона по роботі має?

– І цілувати теж, – скоріше закивав батько.

– Ось… – вже не так сумно зітхнув Денис. – Що за робота у неї така? Ну, гаразд, тоді я ще подивлюся, одружитися мені з такою дружиною, чи не одружитися.

З наступного дня скарг на Дениску з боку завідувачки більше не було.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.