– Якщо вже мова, що кредит ви  сплатили – ось вам і наступне завдання! Купуйте сестрі квартиру – їй заміж виходити! – заявила свекруха. – А то що це таке – молодим не буде де жити

– А може, ви тепер ще й машину собі купите? – з обурено кинула Маргарита Павлівна, поправляючи ажурну серветку на столі. – Я бачу до того йде.

Юля завмерла з кухлем у руках. У горлі пересохло, а серце забилося десь у районі горла. Ось так завжди. Вона лише заїкнулася, що вони нарешті виплатили кредит за свою квартиру, і почалося…

– Маргарита Павлівно, а що не так? Мені здається, нікого не повинно обходити це питання! Ми грошей ні в кого не вимагаємо, тож це наша особиста справа! Можливо й купимо! – Юля спробувала пояснити ситуацію, але свекруха вже закусила вудила.

– В сенсі, це ваша особиста справа? – Вона відсунула від себе тарілку з недоторканим шматком торта. – А нам що робити? Ви молоді, здорові, працюєте! Ми у ваш час…

– Мамо, ну не починай, – зітхнув Вітя, який до цього мовчки сидів у телефоні.

– Що “не починай”?! – Маргарита Павлівна підвищила голос. – Я, між іншим, скажу, як є! Віка заміж виходить, їй потрібна квартира! А ви тут зі своєю машиною!

Юля мало не похлинулася чаєм:

– Вибачте, що? До чого тут Віка?

– До чого тут Віка? Якщо вже мова, що кредит ви  сплатили – ось вам і наступне завдання. Купуйте сестрі квартиру – їй заміж виходити! – заявила мати. – А то що це таке – молодим не буде де жити!

У вітальні повисла тиша, що порушувалася тільки цоканням старого годинника на стіні. Юля перевела погляд на чоловіка – той знову уткнувся в телефон, вдаючи, що його тут взагалі немає.

“Як завжди”, – з гіркотою подумала вона. – “Тільки що – відразу в кущі”.

– Маргарита Павлівно, – Юля намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло. – Ви це зараз серйозно? Яка квартира для Віки? До чого тут ми, взагалі?

– А що такого? – свекруха картинно сплеснула руками. – Ще один кредит візьміть! Ви он премію отримали нещодавно! Та й взагалі – у родині всі мають допомагати один одному!

Це слово – “родина” – боляче різнуло по вухах. Так, родина. Тільки чомусь, коли їм з Вітею було тяжко, ніхто не поспішав допомагати. Навпаки – Маргарита Павлівна тоді говорила про самостійність та “школу життя”.

– Вітю, – Юля повернулася до чоловіка. – Може, ти теж щось скажеш?

Він неохоче відірвався від екрана:

– А що казати? Мама справу пропонує. Треба подумати.

У Юлі всередині щось обірвалося. Треба подумати? Серйозно?

– Ось! – тріумфально вигукнула свекруха. – Син мене розуміє! А ти, Юля, егоїстка! Тільки про себе думаєш!

Юля мовчки встала з-за столу. У скронях стукало, руки тремтіли.

– Дякую за чай, – видавила вона. – Нам час.

Всю дорогу додому вони мовчали. Вітя вів машину, звично кермуючи у вечірніх пробках, а Юля дивилася у вікно, намагаючись зібратися з думками. Місто миготіло різнобарвними вогнями, але вона не помічала цієї краси – в голові крутилися слова свекрухи.

Їхня невелика двокімнатна квартира зустріла їх затишною тишею. Юля механічно роззулася, повісила куртку, та пройшла на кухню. Сіла за стіл, обхопивши голову руками.

– Чайник поставити? – Як ні в чому не бувало запитав Вітя.

– Серйозно? – Вона підняла на нього очі. – Ти справді вважаєш, що зараз час для чаю?

Він знизав плечима:

– А що такого? Нормальна була розмова.

– Нормальна?! – Юля відчула, як усередині підіймається хвиля гніву. – Вітю, твоя мати щойно вимагала у нас купити квартиру для твоєї сестри! Це по-твоєму нормально?

– Ну, не вимагала вона, – він скривився. – Просто запропонувала подумати.

– Ах, запропонувала! – Юля невесело засміялася. – А то я не знаю твою маму! Вона тепер з цієї ідеї не злізе, доки свого не досягне!

Вітя стомлено опустився на стілець.

– Юль, ну вистачить драматизувати. Подумаєш – сказала, та й сказала.

– Ні, не подумаєш! – Вона різко встала. – Бо я знаю, чим це скінчиться! Спочатку “подумати”, потім “ну ви ж можете”, а потім знову я буду крайня, бо скажу все, що про неї думаю! Як завжди!

На кухні повисла важка тиша. Десь на вулиці просигналила машина, у сусідній квартирі грала музика. А вони сиділи й дивилися один на одного, мов чужі.

– Знаєш, що найприкріше? – тихо спитала Юля. – Що ти навіть не спробував мене захистити? Як завжди – промовчав, сховався у телефон. Ми ж з тобою родина! Пам’ятаєш таке слово?

Вітя смикнувся, як від ляпаса:

– До чого тут це? Мама просто…

– Мама, мама, мама! – Перебила його Юля. – Завжди мама! А хто я? Так, додаток до тебе? Яка має мовчки виконувати всі хотіли твоєї дорогоцінної матусі?

Вона осіклася, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Дідько, тільки цього не вистачало.

– Юль, – Вітя спробував взяти її за руку, але вона відсахнулася.

– Не треба, – вона похитала головою. – Просто дай мені спокій. Мені треба подумати.

Він ще трохи постояв і вийшов. А Юля залишилася сидіти на кухні, дивлячись у темряву за вікном. У голові крутилися уривки думок, спогадів.

Три роки тому вони з Віктором, щасливі та закохані, бігали по рієлторах у пошуках свого першого житла. На перший внесок грошей було обмаль – ледве наскребли коштом продажу бабусиної дачі. Взяли кредит. Маргарита Павлівна тоді теж давала “цінні поради”:

– Ви б скромніше щось взяли! Навіщо вам двокімнатна? І однокімнатної вистачить!

Але вони вперлися – хотіли нормальну квартиру з перспективою. Юля тоді влаштувалась на другу роботу, Вітя брав підробітки. Крутилися, як могли – але впоралися. Без будь-якої допомоги.

І ось тепер, коли вони тільки-но почали вставати на ноги, з’являється ця ідея з квартирою для Віки.
Юля гірко посміхнулася. Віка – молодша сестра Віті, розпещена мамина улюблениця.

Двадцять п’ять років, працює у салоні краси, живе з батьками. І ось тепер їй, чи бачите, потрібна квартира – тому, що наречений не хоче жити зі свекрухою.

“А ми тут до чого?” – вкотре подумала Юля.

У коридорі почулися кроки – Вітя нерішуче завмер у дверях.

– Можна? – спитав він тихо.

Юля мовчки кивнула. Він сів навпроти, трохи помовчав і раптом сказав:

– Знаєш, ти маєш рацію.

Вона підвела на нього здивований погляд.

– У сенсі, – він затнувся, підбираючи слова. – Щодо того, що я весь час мовчу. Це не правильно.

Юля відчула, як до горла підкочує грудка:

– Чому ж ти мовчав?

Вітя важко зітхнув:

– Не знаю. Звичка, мабуть. Мама завжди була такою. Владною. Простіше було погодитись, ніж сперечатися.

– А зараз? – тихо спитала Юля. – Зараз теж простіше погодитись?

Він похитав головою:

– Ні. Він підняв на неї очі. -Тому, що ти важливіша.

Юля відчула, як усередині щось здригнулося. Простягла руку, торкнулася його долоні:

– І що тепер?

– Тепер, – Вітя стиснув її пальці. – Тепер я поговорю з мамою. Серйозно поговорю. Поясню, що ми не можемо – і не маємо – купувати квартиру для Віки.

– А вона послухає?

– Не знаю, і знати не хочу, – чесно відповів він. – Але я більше не мовчатиму. Обіцяю.

Розмова з Маргаритою Павлівною сталася за два дні. Вітя поїхав один – сказав, що так буде правильніше. Повернувся пізно ввечері, стомлений, але якийсь інший. Наче вантаж із плечей скинув.

– Ну як? – Запитала Юля, ставлячи перед ним кухоль з чаєм.

Він помовчав, гріючи руки об гарячий кухоль:

– Тяжко було. Вона кричала, звинувачувала, казала, що я зрадник і поганий брат.

– А що ти?

– А я сказав, – він підвів на неї очі. – Сказав, що я перш за все чоловік. І що моя родина – це ти.

Юля відчула, як защипало в очах. Мовчки обняла його за плечі, уткнулася носом у маківку.

– Знаєш, – тихо сказав Вітя, – я тільки зараз зрозумів, як тобі було тяжко весь цей час. Вибач мені.

Вона похитала головою:

– Все добре. Головне – що ти зрозумів.

Маргарита Павлівна не дзвонила їм два тижні. Потім зателефонувала – як ні в чому не бувало, спитала, як справи. Про квартиру – жодного слова. Очевидно, зрозуміла, що цей номер не пройде.

А за місяць Віка оголосила, що вони з нареченим винайматимуть квартиру. “Як усі нормальні люди”, – сказала вона. І Юля могла присягнутися, що в її голосі пролунала повага.

Увечері вони з Віктором сиділи на балконі, та дивилися на вогні міста. Пили чай, говорили про різне. І Юля думала про те, наскільки дивно влаштоване життя – іноді потрібно пройти через конфлікт, щоб стати по-справжньому близькими.

А свекруха, що ж, вона також частина їхнього життя. Зі своїми тарганами, претензіями та дивними ідеями. Але тепер вони знали: головне – залишатися собою, та не дозволяти чужим бажанням зруйнувати те, що вони збудували разом.

Минув рік. Багато змінилося – і водночас залишилося тим самим. Маргарита Павлівна так само намагалася командувати, але тепер її “поради” розбивалися об невидиму стіну. Вітя навчився говорити “ні” – спокійно, але твердо. А Юля більше не почувала себе чужою у цій родині.

Віка з чоловіком (вони таки одружилися), винайняли невелику квартиру в сусідньому районі.
Спочатку було тяжко, але поступово вони звикли до самостійності. І що дивно – почали частіше заходити до них у гості.

– Знаєш, – сказала якось Віка, допомагаючи Юлі на кухні, – я тільки зараз зрозуміла, як вам із братом було не просто спочатку.

Юля здивовано підняла брови:

– У сенсі?

– Ну, – Віка зам’ялася. – Коли живеш сам, починаєш по-іншому на все дивитися. Цінувати те, що маєш. І, – вона почервоніла. – Вибач за ту історію з квартирою. Мама тоді перегнула палицю.

– Забули, – посміхнулася Юля. – Головне, що всі зрозуміли.

А ввечері, лежачи в ліжку, вона розповіла про цю розмову Віктору.

– Треба ж, – посміхнувся він. – А й справді – все на краще вийшло.

– У якому сенсі?

– Ну, – він притягнув її до себе. – Якби не та історія, я, може, так і продовжував би мовчати.

Юля уткнулася носом йому в плече. За вікном шуміло нічне місто, десь далеко сигналила машина. А вони лежали, обнявшись, і відчували – ось воно, щастя.

Просте та складне одночасно. Коли не треба вдавати, коли можна бути собою. І нехай Маргарита Павлівна досі іноді закочує очі та зітхає: “Ось у наш час…”, це більше не зачіпає…