— Якщо з нашого будинку піде теща, слідом за нею піду і я

Це була остання крапля, яка переповнила її чашу терпіння.

– Все! Досить! Мамо, я так більше жити не можу! – закричала Маргарита на кухні, і тільки потім я відчув запах горілої пластмаси.

Я кинувся на голос дружини й побачив, що на кухні знаходилося двоє – дружина, яка тримала в руках те, що залишилося від електричного чайника, і вісімдесятирічна теща, що дивилася незрозумілими очима на дочку, що кричить.

– Що сталося? – спокійно запитав я, хоч і сам уже зрозумів.

– Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту, та запалила газ! – Вигукнула дружина. – Чаю вирішила попити! Мало того, що вона спалила чайник, вона могла спокійно влаштувати пожежу!

– А якби нас не було вдома? Все, я так більше не можу! Я завтра ж почну оформляти її в будинок для людей похилого віку.

Теща, почувши таке, подивилася на доньку здивованими очима і мовчки пішла до своєї кімнати.
– Ти це серйозно?

– Ще і як серйозно! – Маргарита продовжувала говорити на підвищених тонах. – Скільки це можна терпіти? У мене вже сил немає!

– Скільки треба терпіти, стільки й можна. Це ж твоя мати. – Я акуратно взяв із рук дружини спотворений чайник і посміхнувся. – А за чайник не хвилюйся, я тобі новий куплю.

– Не заспокоюй мене, – нервово огризнулася дружина. – Мені на роботі давно радять здати її до притулку для людей похилого віку. А я тебе слухаю. Але тепер я діятиму. Інакше, вона спалить нам квартиру, і ми разом із дітьми вирушимо надвір.

– Ну, спалить, так спалить… – я знизав плечима. – Значить, така у нас доля… Просто треба нам тепер перекривати газ, щоб вона тут без нас не господарювала. І терпітимемо далі.

– Досить з мене знущатися! – Дружина заткнула свої вуха руками. – Усі з мене знущаються. І мама, і ти… Я так більше не можу…

– А я й не знущаюся. Вона твоя мати, тож ми зобов’язані про неї піклуватися. Деменція – це старече. Це не лікується. До речі, і ми з тобою колись можемо на це захворіти.

– Ні, я це не терпітиму… – перебила мене Маргарита. – Будинки для людей похилого віку для того й існують, щоб полегшувати життя здоровим людям. Я хочу спокійно жити! Ти це розумієш, чи ні? Я маю право прожити спокійно?

– Ні, – твердо промовив я.
– Що ні?

– Я не дозволю тобі цього зробити. Ми з тобою маємо пройти це випробування до кінця. Воно нам дане не просто так.

– Говори, що хочеш, але цього разу я вчиню так, як вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна всіма засобами захищати своє вогнище. І я його захищатиму.

– А те, що вона твоя мати, тебе це вже не турбує?

– Я відвідуватиму її. Щомісяця. Їй там буде краще, зрозумій це! За нею стежитиме кілька пар очей, її годуватимуть тим, що потрібно людям похилого віку. Вона ще й дякую нам скаже. От побачиш, скаже.

– Тут я на неї кричу, а там працюють спеціальні люди, у яких не нерви, а сталеві канати. А моїм нервам вже межа! Все! Досить умовляти мене. Я не дитина.

– Добре, – раптом кивнув я.

– Нарешті, ти погодився, – полегшено зітхнула Маргарита. – Я просто зараз вирушу за однією адресою. Я вже дізнавалася, і знаю, з чого треба починати…

– Гаразд… – знову кивнув я. – Тоді я теж піду. Прямо сьогодні.
– Куди підеш? – Не зрозуміла вона.

– Ще не знаю. Напевно, поки що до брата. У нього саме Танька поїхала до доньки в інше місто, допомагати водитися з онукою.

– Стривай! До якого ще брата ти зібрався?
– До Володьки…

– Я зрозуміла, що до нього. Чого це ти до нього намилився? – Маргарита не розуміла, що я задумав.
– Якщо з нашого будинку піде теща, слідом за нею піду і я. – Назавжди.

– Ти що, з глузду з’їхав? – Дружина почала повільно осідати на стілець. – Ти мене кидаєш, чи що?
– Ні, я тебе не кидаю.

– А кого?

– Я кидаю незнайому мені досі жінку, яка задумала кинути безпорадну матір, яка, поволі, виявилася в страшній біді, – я теж сів на табурет навпроти дружини.

– Розумієш, Рито, я все можу тобі пробачити – слабкість, грубість, байдужість, навіть нелюбов. Але здатність зрадити найріднішу людину… Ні… Пробачити це – вище за мої сили…

– Це ж не зрада. – В очах Маргарити заблищали сльози. – Це безсилля… Це страшна втома… Це страх збожеволіти…

– І знову ні. – Ти брешеш сама собі. Ти просто хочеш полегшити своє життя шляхом життя іншої людини.

– Якщо ти це зробиш із власною матір’ю, значить, ти це колись зможеш зробити й зі мною, і навіть із будь-яким з наших дітей… Навіщо мені чекати цього моменту? Краще піти раніше.

– Ти що кажеш? – Маргарита раптом потемніла обличчям. – До чого тут ти й наші діти?

– До того ж. Якщо ти втомилася, візьми відпустку, та їдь на море, або в гори. Я тобі слова не скажу. Адже я розумію, що сили в людини іноді виявляються на межі. Але ці сили мають здатність відновлюватись.

– А людяність у людини – вона чи є, чи її немає. Не можна відновити те, чого ніколи не було. Це я так гадаю.

– І довіряти свою матір чужим людям, які в ній будуть бачити тільки божевільну … Моє серце вже зараз готове розірватися від сорому …

– І що мені робити? – спустошеним голосом запитала Маргарита. – Знову терпіти?
– Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник, і зроби матері чай… Вона, здається, дуже хотіла чаю…

– Поміркуй, вона ж тебе нікуди не віддала, як ти маленькою була? Хоча ти добре знаєш, скільки клопоту, та безсонних ночей з малечею! Це наш обов’язок, батьків догледіти в старості, попри все.

– Та й дітям нашим дурний приклад не потрібний! Нам теж доведеться віку доживати!
Слушно я міркую? Як ви вважаєте?