– Який продати? Який здати? Бабці там два понеділки лишилося! – не витримала свекруха. – А з квартирою ми вже вирішили. – Вона Алісі дістанеться. Дівчинці ж треба десь особисте життя будувати. Вона що, через твої викрутаси житло втратити повинна?

– Марино, я не розумію, ось чого ти упираєшся. Ти все одно сидиш на шиї у мого сина. І ще років зо два будеш сидіти, – плутано тараторила Тетяна Едуардівна. – А бабці потрібен догляд, допомога. Ну яка тобі різниця, за одним доглядати чи за двома?

У Марини раптово засмикалося око. Вона розлючено мила дитячу пляшечку вже хвилин п’ять, аби не зустрічатися поглядом зі свекрухою. Жінка боялася, що просто не витримає та викаже усе, що думає.

– Яка мені ще бабуся, Тетяно Едуардівно? Ви себе чуєте?

– Звичайна! Ганна, – уточнила свекруха і роздратовано забарабанила пальцями по столу. – Вона зовсім здала. Ну, тобто все не так погано, але залишати її одну більше не можна.

– Я вирішила, що поки ти штани в декреті просиджуєш, бабуся поживе з вами, заразом з онуком допоможе. Це все тимчасово, звісно. Поки Аліса не закінчить із навчанням.

Марина зчепила зуби. На третьому місяці материнства все стало зливатися в один суцільний день бабака. Кольки, крики ночами, неможливість поспати хоча б годину за один раз…

І до всього цього щоденний головний біль. Жінка мріяла просто спокійно прийняти гарячий душ без поспіху, а не вирішувати долю літньої родички Іллі. Тим більше, що Тетяна Едуардівна ще применшувала масштаб проблеми. “Здала” – це, м’яко кажучи.

…Зі слів чоловіка Марина знала, що йдеться не про милу стареньку, яка забуває імена онуків. Вісімдесятирічна Ганна Іванівна мала серйозні проблеми зі здоров’ям. Вона й раніше була не подарунком, а зараз…

Бабуся перестала користуватися вбиральнею з усіма наслідками. Вона могла жбурнути в стіну тарілку з гарячим супом, вирішивши, що її намагаються отруїти.

Вона ломилася на вулицю в одній піжамі та кричала з вікна, намагаючись покликати перехожих на допомогу.

Якось вона все ж таки примудрилася вирватися з квартири Тетяни Едуардівни та в перші ж п’ять хвилин опинилася під колесами машини. Слава богу, обійшлося без серйозних ушкоджень, але понервувала свекруха добре.

Найстрашніше було те, що бабуся забула, як користуватися плитою, але все одно лізла до неї та крутила вентилі.

Не дивно, що Тетяна Едуардівна довго не витримала. Не минуло й двох тижнів, як вона почала шукати, кому б прилаштувати власну свекруху. І з усієї рідні вибір упав на Марину, як на новеньку в сім’ї. Ну і як на ту, хто зараз просиджує штани.

Зазвичай рішення Тетяни Едуардівни не заперечувалися. Вона була не мудрою тихою матір’ю, а таким собі полководцем у спідниці, якого всі бояться і беззаперечно слухаються. Навіть власний чоловік.

Два роки тому свекруха змусила свекра перекладати кахлі у ванній аж тричі поспіль. Просто тому, що під лампами відтінок затирання видався їй «брудним». І свекор покірно ковтав будівельний пил, боячись пікнути.

Старша невістка взагалі чхнути не сміла без письмового дозволу свекрухи. Коли та ходила в положенні, Тетяна Едуардівна погнала її на восьмому місяці полоти грядки під палючим сонцем на дачі.

Ніби то це «корисно для легких пологів». А безхребетного старшого сина запрягла там же тягати цеглу для лазні.

І ніхто не обурювався. Всі за звичкою покірно підкорялися.

Ілля у цій родині був нелюбим сином. А все тому, що він з’їхав у вісімнадцять років, стрімко відокремився від своєї деспотичної матері та навіть одружився з Мариною, яка категорично відмовлялася ходити по струнці. Без згоди мами, ясна річ.

А ось коханою дочкою була Аліса. Її Тетяна Едуардівна вважала найрозумнішою та найкрасивішою. І це при тому, що Аліса ледве закінчила школу на трійки, вступила, з горем навпіл, лише на платне і не могла приготувати у свої дев’ятнадцять навіть макарони. Вона й за собою встежити не могла, не кажучи вже про бабусю.

– Знаю я про цю бабусю, Тетяно Едуардівно, – процідила Марина. – Не треба тільки прикидатись. Я просто не розумію.

– Ви реально хочете, щоб ця жінка жила пліч-о-пліч з вашим тримісячним онуком? Ну, ви ж доросла людина, ви повинні розуміти, що це небезпечно!

– А що тут небезпечного? – щиро здивувалася свекруха, зневажливо скинувши брови. – Ну зачиниш її в кімнаті, благо вільна у вас є, і періодично будеш їжу заносити. З нею навіть простіше, ніж із Семенком.

– Простіше? – перепитала Марина, нарешті обдарувавши Тетяну Едуардівну холодним поглядом. – Семенко, може, й не знає, де вбиральня, але він хоч би не грається з плитою.

– Жити з вашою бабусею під одним дахом – це рулетка! Сьогодні вона в настрої, а завтра вирішить вийти у вікно і всім сказати, що це ми її…

– Не смій так говорити про матір твого свекра! – перервала її свекруха. – Ти ж розумна дівчинка, мусиш розуміти, що у нас безвихідь.

– Ми у двокімнатній! Аліса вчиться, у неї іспити на носі. Їй ніколи підгузки міняти. А до нас її прилаштувати просто нікуди.

– А в нас, виходить, є куди? Прямо до онука, який ні покликати на допомогу, ні захиститися у разі чого не зможе. Аби вашій доньці було зручно, – не витримала Марина.

Жінки свердлили одна одну сердитими поглядами. Напруга була така, що повітря, здавалося, можна було різати. Свекруха важко дихала, роздмухуючи ніздрі. Вона звикла до того, що її генеральські накази не обговорюються.

Марина змусила себе зробити глибокий вдих. Істерика тут явно не спрацює. Потрібні аргументи.

– Добре. Припустимо, ситуація справді критична, – продовжила вона. – Але ж у нас є спеціальні заклади, де доглядають людей похилого віку. Причому професійно та зі знанням справи.

– Ти що! – вигукнула Тетяна Едуардівна. – Здати живу людину до якоїсь богодільні? Та ти знаєш, як там їх доглядають? Та їм аби менше старих було!

– Є платні установи. Зрештою, можна найняти когось…

– А гроші на це все де візьму? Я сама пенсіонерка, мені на ліки ледве вистачає!

– Наскільки мені відомо, Ганна Іванівна має чудову двокімнатну квартиру. Якщо продати її, то можна найняти хоч офіціанта та музикантів, щоб умовляли поїсти з ложечки. Ну, чи можна здати її в оренду. Вже на доглядальницю точно вистачить.

– Який продати? Який здати? Бабці там два понеділки лишилося! – не витримала свекруха. – А з квартирою ми вже вирішили.

– Вона Алісі дістанеться. Дівчинці ж треба десь особисте життя будувати. Вона що, через твої викрутаси житло втратити повинна?

Отут і спливла правда. Виявилося, що Тетяну Едуардівну цікавила доля не літньої родички, а її майна. При цьому жінці хотілося викрутити справу так, щоб і вовки залишилися ситі, і вівці цілі.

– Чудово ви влаштувалися! – Хмикнула Марина. – Знаєте, Тетяно Едуардівно, кому хата – тому й … ну самі знаєте що. Не чули? Гроші у вас є у вигляді квартири, ось і розв’язуйте своє питання самі. Я безплатно тягати горщик за хворою старенькою та ризикувати своєю дитиною не буду.

У передпокої почулися кроки. Крізь шум чайника, що закипає, і крики свекрухи, Марина навіть не почула, як чоловік повернувся з роботи. Ілля притулився плечем до одвірка, похмуро оглядаючи «ринг».

Тетяна Едуардівна відреагувала миттєво: побачивши сина, вона за мить перетворилася з розлюченої авантюристки на ображену святу.

– Іллюша! Синочку! – заголосила вона, хапаючись за серце. – Ти тільки послухай, що твоя дружина каже! Нашу бабусю на вулицю жене! Майно чуже вже ділити почала! Ні краплі співчуття до хворої людини!

Ілля повільно стягнув куртку, кинув її на стілець і підійшов до дружини. Він став поруч з нею, м’яко, але дуже впевнено відсунувши її трохи вбік.

– Мамо, ти вже вибач, але мій дім – не пансіонат, а Марина – не доглядальниця, – тихо, але чітко відповів він.

– Але ж як бабуся… – спробувала натиснути на совість матір.

– А у бабусі троє дітей та цілий натовп онуків. Ото взяти мого батька, наприклад. Вона його вигодувала і виростила, нехай відпрацьовує обов’язок.

– Або, якщо ми вже заговорили про майно, нехай Аліса переїжджає до неї та змінює памперси заради квартири. Справедливо? Справедливо! На цьому розмова закінчена!

Свекруха задихнулася від обурення. Справжній бунт на кораблі! А головне – їй тепер не було за що чіплятися. Ну як ще змусити двох дорослих людей звалити всю брудну роботу на себе, поки хтось інший збиратиме вершки?

– Моєї ноги в цьому проклятому будинку більше не буде, – прошипіла жінка, схопивши свою сумку. – Ти мені більше не син! Подивимося, як ваші діти вам потім склянку води на старості подадуть. Знати вас не бажаю!

Вхідні двері зачинилися, і Марина видихнула.

…Пройшов рівно місяць. Обіцяний бойкот все ще продовжувався. Іллі ніхто не дзвонив, Марина теж не робила жодних спроб налагодити стосунки. Але дещо таки сталося.

– Уявляєш, вони таки віддали бабусю в будинок для літніх людей, – сказав одного разу Ілля за вечерею. – Мені тьотя Валя сказала. Вона із мамою спілкується. Причому навіть не в приватний, а в державний.

– А чого так? – здивовано скинула брови Марина. – Вона ж мені тут весь стіл заплювала, доки говорила про «богодільню».

– Нібито тому, що так бабусі буде краще. Але після цього Аліса в’їхала у квартиру. Вони якось примудрилися розв’язати питання із паперами.

Розвивати цю тему вони не стали, але все зрозуміли. Жадібність з легкістю перемогла совість…

Марина, звісно, ​​не пишалася собою. Їй було дуже шкода стареньку, яка стала жертвою квартирного питання. Натомість її син спокійно спав у неї на руках.

Ніхто не грав із плитою, не турбував сусідів і не намагався виламати вхідні двері. І ніхто, абсолютно ніхто, не диктував їм у наказному тоні, що треба робити. Як то кажуть, – баба з воза, кобилі легше…

Чи слушно вчинила Марина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!